24 жовтня у Києві помер наш земляк Богдан Гаврилишин — один із найвідоміших українських економістів у світі. Останні хвилини життя провів у своїй столичній квартирі у колі родини: пан Богдан разом з дружиною Лені Гаврилишин виховали двох доньок Тіну й Тусю, сина Леся й тішилися сімома онуками. А п’ять днів перед тим він відзначив свій 90-літній ювілей, з нагоди якого відбулося урочисте святкування…

Богдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року у містечку Коропець (тепер — Монастириський район на Тернопільщині, а тоді — Польща). Він був наймолодшим з чотирьох дітей у звичайній родині бідних селян. Його батько, який мав шість класів освіти, під час Першої світової воював у складі австрійської армії та побував в Австрії, Чехословаччині й Північній Італії. Звідти він повернувся з ідеєю, що люди на Галичині живуть бідно через відсутність знань. Тож дітям потрібно було дати перш за все гарну освіту. Тому батько Гаврилишина зробив все для втілення своєї мрії — щоб його діти отримали добрі знання.

Ця батькова ідея про цінність освіти пройшла крізь усе життя Гаврилишина. Він навчав багатьох, і сам продовжував весь час вчитися. «Вчуся від молодих людей, вони в нас фантастичні!» — із захопленням не втомлювався повторювати Богдан Гаврилишин.

Його дитинство припало на буремні 20-30-ті роки. Він пам’ятав і німецьку окупацію, і те, як НКВС-ники депортували українців у Сибір. Йому було 18, коли німці заарештували його і його друзів за агітацію за вступ до УПА і відправили в німецький трудовий табір. Юнак зумів емігрувати до Канади, де почав працювати лісорубом, паралельно вивчаючи англійську і навчаючи її колег-емігрантів із України.

Згодом, працюючи барменом, вступив до університету у Торонто. Зробив блискучу економічну кар’єру, був почесним доктором семи університетів Канади, закінчив MBA у Женеві, де очолював Міжнародний інститут менеджменту. Пан Гаврилишин жив і працював у Швейцарії, де став співзасновником форуму з менеджменту у Давосі, який з часом перетворився на відомий економічний форум. У 1972 році став членом відомого світового форуму вчених — Римського клубу.

З проголошенням Україною незалежності Богдан Гаврилишин багато часу проводив у Києві, був радником першого президента, головою дорадчої групи президії парламенту і радником чотирьох прем’єрів.

Сприяв також відновленню в Україні молодіжного руху «Пласт», членом якого був від 1940 року, у 2006-2008 роках — голова Крайової пластової ради — законодавчого органу «Пласту». Завдяки йому з проголошенням незалежності в Україні з’явилися Міжнародний інститут менеджменту, а також був створений благодійний фонд «Відродження» та десятки різноманітних освітніх і благодійних ініціатив. У 2010 році заснував «Благодійний Фонд Богдана Гаврилишина», місією якого є підготовка критичної маси молодих українців, які на власному досвіді вивчили, як функціонують найкращі країни Європи, та зможуть утворити критичну масу людей, яка трансформує Україну.

Отож, він повернувся на Батьківщину, коли йому, знаному у світі економістові, було вже під 65 років. Його знання і досвід допомогли урядам багатьох країн вирішувати конфліктні ситуації: Гаврилишин працював у Перу, Чилі, Венесуелі, Індії, Ірані, Японії, Австралії та інших країнах. Тепер він прагнув допомогти у перетворенні України на ефективну в політичному, економічному та соціально-екологічному плані державу. Але не так сталося, як гадалося… Хоча Богдан Гаврилишин був помітною фігурою за всіх урядів в Україні, проте часто нарікав, що далеко не до всіх його порад дослухалися. Як це йому боліло і як йому боліла доля України! Вчитаймося у слова Богдана Гаврилишина:

«Під час розпаду Радянського Союзу у нас був фантастичний шанс створити не лише незалежну державу, але й добру державу. Шансом цим ніхто не скористався».

«Біда полягає в тому, що небагато з тих людей, на чию голову впала нова держава, були патріотами».

«Якби мрійники та ідеалісти тоді розуміли, що мусять висунути єдиного кандидата, то першим президентом незалежної України став би В’ячеслав Чорновіл».

«В Україні надто подружилися політика і бізнес. То, так би мовити, рідня. Це надзвичайно шкідливо для будь-якої країни, бо тоді інтереси бізнесові мають пріоритет над тим, що справді треба робити для країни».

«У нас немає справжньої політичної еліти; є окремі політики, котрі можуть претендувати на місце в ній, є чимало тих, кого не можна й підпускати до відповідальної діяльності, є й ті, кому треба ще вчитися і вчитися, щоб із них були люди».

«До того часу, поки не виросте справжня політична патріотична еліта зі знанням мов, з розумінням, як вплітати в нашу національну тканину ниточки найкращого досвіду країн з різних континентів, швидкого прогресу в Україні не буде. Виховання такої еліти я бачу як ключове завдання сьогодення, як відповідь на ті виклики, які дає сучасна доба».

За рік до смерті Богдан Гаврилишин чесно зізнався, що всі президенти України ігнорували його поради: «Я вже не буду радником президентів. Це була марна трата часу. У них було мало накопичених знань, щоб їм можна було щось порадити». Та все ж він не втрачав надії в омріяне майбутнє України: «Виросте нова генерація, вони вивчать приклади ефективних країн, оберуть найкращі складові для політичного і соціального створення нашої системи. І вони зроблять Україну ефективнішою країною».

Хоча він не мав українського паспорта, але завжди називав себе українцем: «Проживши три чверті свого життя поза межами України, я завжди і всюди представлявся: «Богдан Гаврилишин, українець».