Трагедія сталася 29 березня цього року. Багатодітна сім’я приїхала до села Боків, що на Підгаєччині, торік перед початком навчального року. Вони відгукнулися на оголошення місцевих мешканців в інтернеті про запрошення діток до їхньої школи, адже навчальний заклад був на межі закриття через брак школярів. Люди радо прийняли переселенців з Донбасу, допомагали, чим могли, проте сім’я так і не прижилася у селі. Нині Віолетта має намір переїхати з дітьми до райцентру. Наразі жінка перебуває з дітлахами у районній лікарні — підхопили запалення легень.

«Звикли, що держава має все їм дати…»

Віолетту, Сергія та їхніх сімох дітей (найстарший син залишився на Донбасі) у Бокові зустрічали, як то кажуть, з хлібом-сіллю. Підшукали їм вільну хату, зробили у ній ремонт, забезпечили всім необхідним: хтось віддав газову плиту, хтось — холодильник, хтось — посуд. На початках у переселенців не зачинялися двері: місцеві носили овочі, крупу, молоко, та згодом перестали…

— Щоб не закрили нашу дев’ятирічку, потрібно було мати хоча б 25 школярів, а в селі було близько 20 дітей, тому ми запросили до села сім’ї з дітьми, — розповідає директор школи Іван Сабат. — Відгукнулося чотири родини: мати з двома дітьми із Вінниччини, сім’я з трьома дітьми з Бережанщини, ще одна сім’я з Волині та переселенці з Донбасу. Їх забезпечили житлом, адже в селі чимало порожніх хат. Ми раділи гостям, та, на жаль, з однією родиною не склалося…

Подробиць про сім’ю з Макіївки директор не розповідає, каже, що навіть видалив номер Віолетти, бо вона замість вдячності нині виливає бруд на сільських людей. Утім, мешканці Бокова переповідають усе, як було.

— Приїхали переселенці без документів, сільська рада допомогла їм все оформити, щоб отримували допомогу. Як згодом виявилося, до Бокова вони поміняли вже шість сіл: погрузнуть у боргах і утікають далі… — обурюється місцева мешканка пані Наталя. — У нашому селі їм дали в безкоштовне користування хоча й стару, але затишну хату з газом та водою. Прибиральниці зі школи перед їх приїздом побілили кімнати. Переселенцям залишалося лише оплачувати комунальні послуги, проте вони не квапилися з цим — за світло заборгували 3000 гривень. Вони зовсім іншого менталітету, ніж галичани: живуть нинішнім днем і тільки у своє задоволення. І це не перебільшення чи упередження. Люди носили їм овочі, закрутки, молоко, та вони ще й були незадоволені. «Што я буду дєтєй корміть фасолью?» — обурювалася Віолетта. Якось їм принесли смальцю, то жінка викинула його псам, мовляв, таке не їмо. З часом ми зрозуміли, що вони не бідують, адже отримують чималі гроші на дітей і можуть собі дозволити більше, ніж дехто із селян. У них завжди були в холодильнику «крилья», «пєчьоночка», «отбівниє», а скільки банок з-під ікри наскладали… Це, звісно, їхня справа, як їм жити, але доводилося чути, як вони обурювалися, що місцеві перестали їм приносити їжу. Віолетта та Сергій ніде не працювали, але дозволяли собі часто їздити на таксі до райцентру, а це приблизно 300 гривень в один бік, натомість маршруткою можна заїхати за 15-20 гривень. Багатодітна мати з Макіївки з найменшого приводу телефонувала по «гарячих лініях», скаржилася на всіх і все… Вони звикли, що держава має їм все дати, а вони тільки вимагають.

«Памагітє! Папка мамку убіваєт…»

Спокійне невеличке село Боків зі своїм усталеним порядком здригнулося від вбивства глави сімейства переселенців Сергія Г.
«Памагітє! Папка мамку убіваєт…» — прибігла найстарша дівчинка до сусідів. Коли до помешкання переселенців заглянули місцеві мешканці, Сергій помирав… Фельдшер надавала першу допомогу, але врятувати його не змогла. Слідство встановило, що чоловік помер від ударів, завданих 15-річним пасинком Дмитром. Після вживання алкоголю між подружжям спалахнула сварка, Сергій підняв руку на Віолетту, а старший син кинувся на допомогу… Як юнак зізнався поліції, щоб порятувати маму, він ударив вітчима кулаком по голові, а потім коліном та ногою. Дебошир спробував дати здачі, але хлопець у стані сильного душевного хвилювання завдав ще кілька ударів. Невдовзі Дмитро опиниться на лаві підсудних. Йому «світить» чималий термін.

— Якби Сергій не випивав, ходив на роботу і дбав про сім’ю, то, можливо, того не сталося б… Переселенець із перших днів десь роздобув бутель спирту й щоранку «причащався», а ввечері дружина викликала поліцію, — розповідає їхня сусідка в Бокові. — По два-три рази на тиждень поліцейські приїжджали заспокоювати чоловіка. Досі не розумію, навіщо Віолетта терпіла все те?.. Мабуть, любила його… Але ж вона піддавала небезпеці дітей… Через її легковажність тепер може сісти за грати син.

Дмитрик усе взяв на себе…

Поховали Сергія у Бокові, ніхто із його рідних із Донбасу не приїжджав на похорон. «Пускай батюшка отпойот на кладбіще, в церковь нє нужно брать», — попросила Віолетта. Вона оплакувала чоловіка, діти теж витирали сльози…

— Ця трагічна історія ніби «висить» над селом. Прикро, що так сталося, та найбільше нам усім шкода Дмитрика, бо невідомо, чи то справді він зробив, чи просто взяв на себе… — продовжує розповідь сусідка переселенців. — Хлопець ніби й в усьому зізнався, на слідчому експерименті показав, як завдавав ударів вітчиму, але подейкують, що це може бути справа рук Віолетти, вона нібито комусь навіть зізналася в усьому. Переселенка сподівається, що синові обійдеться умовним терміном. Дав би Бог, щоб його не засудили, бо шкода дитину. Дмитрик добрий і спокійний хлопець, гарно зарекомендував себе у школі: дружив з однолітками, грав роль святого Миколая на шкільному святі, на Різдво ходив селом із вертепом, часто відвідував Літургії у храмі, тримав хрест. Навіть після страшного випадку ніхто в селі його не засуджує, а навпаки, намагаються його підтримати. Дмитрик — незамінний мамин помічник. Коли Віолетта з чоловіком їхала по закупки до райцентру, залишала меншеньких, а це п’ятеро дошкільнят, на сина. Власне, тому він часто пропускав уроки, а мама звинувачувала вчителів, що вони погано вчать дітей. Як матір Віолетта турботлива і відповідальна, перегризла би, як тигриця, за дітей горло. Проте у житті — скандалістка, ні з ким із місцевих мешканців не знайшла спільної мови, усіх в чомусь звинувачувала. Мабуть, у нас просто різні погляди на життя… «Обєщалі помочь і нічєго нє сдєлалі для нас», — каже нині переселенка і обзиває боківчан… собаками. Але що ми могли ще зробити? Ось сім’я, що переїхала до нас із Бережанщини, обробляє город, тримає свиней, качок, кролів, голубів, забезпечує себе всім необхідним, а вони натомість чекали на все готове. Розумію, що їм непросто блукати країною, але треба бути людяними. У спілкуванні з переселенцями у нас було відчуття, ніби не вони до нас приїхали, а ми — до них… Сподіваюся, не всі такі, бо чуємо і про хороші сім’ї, які намагаються влитися в громади, працюють, шукають себе на новому місці. На жаль, у нас інший досвід…

«НОВА…» зателефонувала до Підгаєцької районної лікарні, аби розпитати Віолетту, де відбуватиметься суд над її сином і чи має сім’я адвоката. «На ету тєму я нє разгаваріваю…» — кинула слухавку переселенка.