Некрасива, звичайно, зате розумна. І фігурка непогана. І очиська – бездонні і розуміючі. Дивись, може, і зустрінеться хтось гідний, хто зуміє оцінити.
Зустрівся. Красень. Увірвався в її життя, як ураган, смерч і серцевий напад одночасно.
Гарно упадав, квіти носив, заміж покликав через місяць після знайомства. Вона ніяковіла і червоніла.
Розуміла, що не пара вони, ой, не пара. Вчителька малозатребуваної нині французької мови і лікар-кардіолог з відомої клініки.
Одружилися. Вона думала, що ось все і закінчиться. Ні, не закінчилося. Все навколо іскрилося, світилося, було святковим і навіть злегка несправжнім. Хотів дитини. Вона боялась. Мама плакала. Він наполягав. Їй все здавалося, що казка закінчиться так само несподівано, як і почалася.
І ще картала себе за те, що чорт її штовхнув зайти в те кафе випити кави. Випила, називається, кави. Посміхалася зі своїх думок, дивувалася, що він у ній знайшов?
А він знайшов у ній спокій. Після виснажливих і важких стосунків із заміжньою колегою. Після нестерпності і неможливості що-небудь змінити. Після приреченості і розуміння, що ніхто до нього і не думав ставитися серйозно. І яке щастя, що він зайшов тоді в кафе випити коньяку або віскі. І побачив ці очиська під безглуздою плетеною шапкою.
Ні, він не втратив через неї голову і не закохався. Закохатися – це взагалі складно. Тим більше, коли в душі, в голові, в серці була та, кохана, непокірна, яка не належала йому, байдужа і тим більше незабутня… Ні на мить.
Він кинувся залицятися, як міг тільки він, – захоплено, до забуття.
Але весь час, щодня, кожну секунду, до оніміння в кінчиках пальців, відчував ту, яка відкинула і забула його. Як відчувають несмачну каву або пригорілий пиріг. Неприємний післясмак.
Хотів, щоб дружина народила дитину. Думав, що дитина точно зможе його зупинити і утримати, якщо та, гірко-нестерпна, раптом задумає покликати до себе.
Все, що робив, повинно було допомогти забути. І начебто біль стихав. Дружина носила великий і красивий живіт. Він ніжно торкався його губами, прислухався до звуків. Був майже щасливий.
Коли вона подзвонила, він відразу зрозумів, що це вона. Ніколи не помилявся. Ніколи не ставив на її ім’я особливі дзвінки. Просто знав.
Подзвонила, вирвала з реальності, змусила сісти в машину і їхати. І відключити всі думки, крім однієї – вона покликала!
Поки мчав, його мобільний розривався. Він відхилив десь сто дзвінків. Він потім передзвонить дружині, він потім як-небудь їй все пояснить. Якщо вона захоче, звичайно, слухати.
Його некрасива дружина корчилася на підлозі в передпологових переймах. Ще два тижні, а біль розрізав її навпіл. Чоловік відхиляв дзвінки. Він ніколи цього не робив! Швидка допомога занадто довго їхала! Їй було прикро і страшно.
А він обіймав улюблене тіло і знав, що життя зупинилося. І нічого вже не важливо. Тільки її руки, губи, подих, голос, слова, шепіт, волосся…
Потім сидів, курив у пологовому будинку. Дружина народила. Сина. Три години тому. Без нього. Його ніхто не міг знайти. Він сам себе не міг знайти.
Думав. Задзвонив телефон. Вона. Втім, він за секунду до дзвінка знав, що це вона. І знав, що більше ніколи не відповість на дзвінок.
Клин клином не вибивають.

Зоя Казанжи