Великі нещастя вимагають великих зусиль. У такі виняткові моменти  багато хто з нас може проявити велич духу і зазирнути в очі трагедії. А от зустрічати з умішкою щоденні виклики життя, повсякденні проблеми — тут, на мою думку, потрібен характер. І справжня сила духу.

Сім’я Нападіїв із села Ваги Підгаєцького району — особливе цьому підтвердження. Адже і чоловік, і його дружина не лише витримали дев’ятий вал трагічних випадків, а й вже багато літ навчилися жити з непростими щоденними моментами.

Голові сімейства Руслану Степановичу – тридцять шість. Дванадцять років  він – людина з особливими потребами, адже має групу інвалідності. За цей час у його житті трапилась не лише трагедія, пов’язана з нещасним випадком на виробництві, а й багато-багато чудових подій, які тепер дають йому наснагу до життя. Найперше, це його життєвий оберіг — дружина Марія і трійко чарівних донечок — Мартуся, Христя та Ліля. Коли заступник начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Григорій Радзіх та страховий експерт Бережанського відділення Юрій Мандрицький переступили поріг оселі Нападіїв, приїхавши розпитати про все, що турбує потерпілого на виробництві, дві старші донечки ще були в школі. А найменшенька, п’ятирічна Мартуся з колін татових не злазила і навіть шоколадки та цукерки гостей без сестричок не спробувала. Дружні, веселі, розумні дівчатка так схожі на тата – такого ж усміхненого, з щирими, живими очима, який для них – найсильніший у світі.

А Руслан (ще не хоче, аби його називали по батькові) і справді сильний. Коваль. Змалку звик до всілякої роботи. Та найбільше йому подобалось працювати з металом. Витворювати з простого заліза красу візерунків, що вимальовуються при його обробці. Народився шульгою, мав здібності до малювання. Але знайшов себе саме в ковальстві. Тепер він працює в домашній кузні.

Того дня, розповідає, все було, як завжди. Звична праця, ті ж обов’язки. І раптом – таке! Навіть не встиг збагнути, що коїться, як штанку миттєво затягло високим обертовим моментом в агрегат — і ногу порвало-пошматувало. Аж так, що довелося навіть вшивати штучні вени. На той момент він був молодим хлопцем, життя якого лише запалювалось вогнем пізнання світу. А той день перекроїв життя Руслана, змусив подивитися на життя з іншого боку. Приємніше, якщо ти порозумнішав від досвіду інших, ніж інші від твого. Та не завжди так стається.

Коли запитували Руслана, чи відразу після нещасного випадку він сумнівався, втратив надію та віру у власні сили – він якось по-особливому лагідно та приязно усміхаючись, відповів: ні, не втратив. Бо завжди звик опиратися на віру в Бога та віру в себе. Навіть коли пригадував подробиці трагедії, чоловік не так розчулився, як коли розповідав про момент спільної молитви в церкві за його здоров’я односельців, родини, друзів під час проведення складної операції. Небо завжди нас чує. І завжди шле допомогу. Одначе не всі спроможні зрозуміти, побачити, бути вдячними за все.

Коли вже потроху Руслан зміг вставати і ходити – поїхав у районну лікарню на процедури. І в автобусі йому сподобалась проста, щира Марія, з  якою через півроку одружилися. Про своє каліцтво розповів одразу. Та це її не відштовхнуло, навпаки, жінка сама знала, що таке нещасний випадок. З нею також трапилась біда: біля автобусної зупинки в селі її збило авто, водій якого перебував у стані алкогольного сп’яніння. Важкі травми вона стоїчно лікувала. Тож обоє знали не з розповідей, що таке біль та відчай. Але і Руслан, і Марія гідно пережили ці труднощі. Не біда їх звела докупи, а життєлюбство та весела вдача. Працівникам Фонду Мартуся, Христя та Ліля – жваві та безпосередні дівчатка — розповідали, ким хочуть стати, коли виростуть, про шкільні справи, співали, декламували вірші. Дивлячись на них, розумієш, чому Руслан ніколи не скаржиться на проблеми зі здоров’ям – він усе зробить для своїх щебетушок.

Практикують у Фонді соціального страхування в області виїзні прийоми громадян у відділеннях, відвідують потерпілих на виробництві за місцем проживання, аби знати не зі звітів про проблеми цих людей, а з кожною людиною з особливими потребами спілкуватись особисто. Руслан — небагатослівний, про допомогу Фонду говорить просто:

— Працівники Фонду – чуйні люди, дуже допомагали мені, приїздили в лікарню, все оформили. Ця організація оплатила операцію, вартість медикаментів, інші видатки, тепер маю щомісячно матеріальну допомогу, кілька разів їздив на реабілітацію в санаторії. Спробував себе також на спартакіаді «Сила духу».

Григорій Радзіх розповів сім’ї Нападіїв про «бронзу» в змаганнях, яку вибороли спортсмени Тернопільщини на Всеукраїнській спартакіаді «Сила духу». Руслан теж кілька років поспіль брав участь в обласних змаганнях, на останні  вирушили усією родиною. Діти досі пригадують миттєвості свята спорту, подарунки, медалі, концерт. А наступного року до переліку видів спорту включать армліф-тинг, тож сильному ковалеві буде легко змагатись.

Особисто мені такі зустрічі та розмови допомагають жити. Розумієш, що в нашому світі ще є світлі, достойні люди без подвійних стандартів та нашарувань. Сильні своєю любов’ю, прості в словах та глибинні у вірі.