«Помер наш гусятинський Миколай…» — виголосив під час панахиди за ним священик. Краще і не скажеш. Адже Володимир Буячок — відомий у Гусятині та далеко за його межами підприємець, щедрий меценат, громадський діяч і просто неймовірно добра та чуйна людина — завжди саме так і діяв, як цей улюблений українцями святий: творив милосердя і старався залишатися при цьому непомітним. «Та то Буячок зробив», — ці слова для місцевих мешканців стали звичними, адже до доброго швидко звикається. Ніхто не замислювався, на які величезні суми він допомагав і селищу загалом, і багатьом приватно. Сам пан Володимир, на відміну від багатьох «жертводавців», які люблять купатися у променях слави від своєї «щедрості», цього ніколи не виголошував. Тож коли, проводжаючи його до Господа, священик зауважив, що лише для церкви Покрови Пресвятої Богородиці у Гусятині він пожертвував 2,5 мільйона гривень, усі були надзвичайно вражені.

Його несподіваний відхід у засвіти сколихнув усю громаду. Такого велелюдного похорону у Гусятині не пригадують. Людський потік не стихав. Труна потопала у квітах. Його душу відспівували дев’ять священиків, а віддати останню шану прийшло понад тисячу людей. Володимир Буячок відійшов у Вічність 21 травня. Йому було лише 55…

Від Борщівського технікуму — до власної фабрики

— Він був одним із найчесніших підприємців України, — каже Михайло Савчук, якого із Володимиром Буячком пов’язує міцна 20-річна дружба, — його дуже усі поважали та цінували. У Гусятині, мабуть, немає такої людини, якій би він не допомагав.

Володимир Мирославович Буячок народився 31 серпня 1962 року в Гусятині у шанованій патріотичній родині. Закінчив місцеву школу і Борщівський технікум, який на той час давав дуже високі технічні знання.

— За що б Володя не брався, йому це вдавалося значно краще за інших. При цьому зі скромною усмішкою любив казати: «Хлопці, треба було вчитися у Борщівському технікумі». Своїм рідним закладом він дуже пишався,  — згадує Михайло Савчук. — Був дуже грамотним та ерудованим, багато читав, чудово орієнтувався в історії та політиці. Гадаю, якби пішов вчитися далі, то здобув би мінімум кандидата наук, втім, не мав на це часу, пішов працювати.

За фахом Володимир Мирославович був електриком. Працював на місцевому заводі «Реммаш», де виготовляли запчастини для підводних човнів, електриком, майстром на інших підприємствах, потім вирішив податися в бізнес.

На початку незалежності почав їздити у Польщу, привозив меблі, а згодом відкрив власну меблеву фабрику «Елегант», добротну продукцію європейського рівня якої нині знають не лише в усій Україні, а й за її межами.

— Бізнес розвивав поступово, — розповідає Михайло Савчук. — Спочатку працював удома, потім викупив колишню меблеву фабрику. Нині там працює понад 100 осіб, усі зареєстровані офіційно, соціально захищені. Красномовний факт: коли на початку 2010-их гусятинський бізнес хотів «підімнути» під себе клан Хоптянів, на Володиній фабриці постійно були перевірки. І їм нічого не вдалося знайти, жодних компроматів на Буячка! Володимир завжди дотримувався закону. А ще просто по-людськи з великою повагою ставився до кожного працівника і неймовірно цінував. Скажімо, щороку на Новий рік влаштовував величезне свято, на яке запрошував абсолютно усіх працівників. За розмахом це був навіть не корпоратив, а наче весілля! Багатьох відправляв на відпочинок на «Буковель». Зрештою, й умови праці на фабриці бездоганні.

Виготовляв вино, гідне рівня європейських брендів

Вісім років тому, коли меблевий бізнес уже був добре налагоджений, а керувати ним допомагали дружина Надія, син Тарас та донька Оксана, пан Володимир захопився виноробством.

— Чому саме виноробство? Я би не здивувався, якби він почав метро будувати, — усміхається Михайло Савчук. — Він таким був. Весь час щось вишукував.

Перші саджанці винограду місцевості, придбав за великі гроші. Згодом почав сам культивувати. Неподалік Гусятина засадив виноградом 2,5 га, а невдовзі взявся виготовляти вино.

— Просто шикарне вино! — із захопленням каже Михайло Дмитрович. — Нещодавно на дегустації у Відні воно посіло призове місце. Виготовляють це вино у спеціальних кімнатах із відповідним обладнанням та температурним режимом, тобто все на високому професійному рівні. Інша річ, що продавати донедавна не можна було, оскільки Тернопільщина належала до зон, де умови для виноградарства вважалися несприятливими. Втім, нещодавно Верховна Рада прийняла відповідний закон (який я теж, до слова, лобіював через наших народних депутатів), що дозволяє це. Володя так мріяв розкрутити свій виноробний бренд! Шкода, не судилося… А ще він планував організувати масштабний фестиваль вина, бо мав дуже багато його видів, особливо червоних. Виноробний бізнес Володимира Буячка мав вийти на високий рівень. Упевнений, що діти продовжать його  справу і це буде відомий бренд. А дотепер Володя просто… роздавав вино. Зробить велику кількість вина і розвозить усім. Він мав довжелезний список, кого бажав пригостити, завантажував вино у машину і розвозив. Незадовго перед смертю теж сказав: «О, перед Зеленими святами треба розвезти усім вино», та не встиг… Але знаю, що його дружина Надія, з якою він на початку травня відсвяткував 33-річчя подружнього життя, планує продовжити усі ті добрі справи, які започаткував Володимир.

Роздавав — і від цього збагачувався

Володимир Буячок допомагав усім безвідмовно. Хто не звертався, — не відмовляв. Мабуть, немає церкви у районі, на яку б він не пожертвував кошти. Завдяки його старанням і фінансам також постали дві каплички — у Гусятині і в селі Троянівка, що неподалік.

— Усе у нашій церкві Покрови — від дверей до огорожі, перил та лавочок — робилося на фабриці Буячка. Причому найчастіше він нікому нічого про це не казав. А коли я був мером Гусятина, завдяки йому вдавалося закривати більшість складних питань, — зізнається Михайло Савчук. — Скажімо, у нас в центрі був дуже занедбаний старий цвинтар, який років 20 ніхто не доглядав. Володя організував бригаду, яка вирізала і почистила цей практично суцільний ліс просто ідеально. Разом з групою однодумців він доклався до нашого Меморіалу слави, практично за місяць замінив 40 лавок у місті, відновив фонтан… Це людина, яка просто жила не тільки своєю справою, а й турботами інших. Почув, що хтось захворів чи у скрутному становищі, сідав в автівку, їхав до сім’ї, давав гроші… У багатьох бізнесменів гроші рівненько поскладані у шухлядках та сейфах, а у нього завжди лежали перев’язані гумкою. Скажімо, гуляємо по Києву, де купа бідних, які просять. Володя жодного разу не пройшов повз, щоб не подати милостиню, причому 200 гривень — мінімум. Він ніколи не нагромаджував статки. Завжди все роздавав — і від цього більше збагачувався.

За спинами інших не ховався ніколи

Серед особливих здобутків Володимира Мирославовича — орден В’ячеслава Чорновола «За заслуги перед українським народом». Це — найвища нагорода  Народного Руху України, у лавах якого він перебував від самісінького початку і до останніх своїх днів (був заступником голови Тернопільської крайової організації НРУ). Під час здобуття незалежності проніс через весь Гусятин синьо-жовтий стяг. Своїм принципам та переконанням не зраджував ніколи. Про це свідчить хоча б такий факт: у вересні 2004-го Володимир Буячок переніс інфаркт, а уже через два місяці, коли 21 листопада розпочалася Помаранчева революція, не вагаючись, відразу поїхав на Майдан до Києва. Брав активну участь і в Революції Гідності.

— 18 лютого, коли, як пригадуєте, масово загинули активісти, ми з Володею там були, а також його дружина Надя, донька Оксана та сестра Іра, стояли разом з усіма, — пригадує пан Михайло. — Люди зголодніли, тож ми пішли в магазин, де Володя скупив усі харчі. Коли поверталися з пакетами у напрямку Марїїнського парку, почався розгін Майдану. Ми опинилися у закутку неподалік перукарні Скобельського. «Беркут» наближався, він був десь метрів за 15, як металеві двері перукарні у підвальному приміщенні  несподівано відчинилися і нам вдалося дивом врятуватися! Володя не боявся таких ситуацій. Він ніколи не ховався за спинами інших. Завжди був на передовій. В усьому. А скільки машин з необхідними речами та продуктами він спочатку відправив на Майдан, а потім й у зону бойових дій на Схід — не злічити! Його серце дуже боліло за Україну, дуже…

Ніби зайшов попрощатися…

Смерть Володимира Буячка усіх просто приголомшила. Адже він ніколи не скаржився на хвороби, завжди перебував у русі, був енергійний та позитивний.

— Володя — душа будь-якої компанії.  Без нього не обходилася жодна подія у селищі. Скажімо, на мій день народження приходять люди і запитують: «А де Буячок?» — усміхається Михайло Дмитрович. — Люди тягнулися до нього, адже він завжди був у центрі уваги. Так, як він розказував анекдоти, хай відомі гумористи сховаються! Дуже обдарований, артистичний, талановитий. Не було й дня, щоб ми не спілкувалися. Востаннє він зайшов до мене на роботу у п’ятницю, 18 травня. Сказав: «Не маю часу говорити, просто забіг побачитися». Зайшов і вийшов. Так він раніше ніколи не робив… Але у той момент я не зауважив нічого підозрілого. А уже в неділю ввечері стався повторний інфаркт. Він просто зненацька впав у себе вдома. Його дружина, за фахом медсестра, знала, як діяти. Володю відвезли до реанімації, але він так і не прийшов до тями…

Вчора, 29 травня, дев’ятини за Володимиром Буячком зібрали у Гусятині його родину, друзів та побратимів. Витер скупу чоловічу сльозу й голова Народного Руху України Віктор Кривенко: «Ще 15 березня я ночував у чудовій та життєрадісній родині Буячків… Будували плани. І ось така Божа воля… В нашій пам’яті він завжди буде живий!»