«Шукаю могили своїх предків», — поляк Петро Солтис уважно оглядав таблички на хрестах на Микулинецькому кладовищі. Наприкінці минулого року іноземець з українським корінням приїхав до Тернополя, щоб розшукати своїх рідних, яких після Другої світової війни примусово виселили з Лемківщини. Пану Петрові — 59 років. У дитинстві він чув від батьків про предків-українців, яких вигнали з рідної землі. Тато Петра — Михайло Солтис — був вояком УПА, переховуючись у криївках, зумів уникнути депортації, але своїх батьків більше не побачив — боявся навідатися в Україну, щоб радянська влада не заарештувала. Відійшов патріот у засвіти на початку 90-их. Поховавши батька, Петро пообіцяв собі знайти могили діда Денезія і баби Юлії. Знав, що їх переселили на Тернопільщину, що там вони упокоїлися, про це свідчила збережена похоронка.

«Господи, мій Петрусько приїхав!»

Петро Солтис мешкає у гміні Вішня-Мала неподалік Вроцлава, працює охоронцем. Жонатий, виховує двох доньок. Доглядає стареньку матір, якій уже понад 90 років. За життя тато Петра писав листи в Україну до своїх батьків і до дружини брата Антона, який загинув у Чехословаччині в 1945-ому році. Проте після смерті Михайла Солтиса спілкування з родичами обірвалося.

— Якось до нас звернувся поляк із проханням допомогти розшукати могили його родичів, — розповідає працівниця СКП «Ритуальна служба» Ольга Звенигородська. — Чоловік уперше приїхав в Україну. Розповів, що його дідуся і бабусю вивезли з Лемківщини у 1946-ому. У 60-их роках його батькові прийшла похоронка про смерть бабусі. У наших списках поховань ми не знайшли таких осіб. Пішли в сервісний центр «Open Space», що в «білому» домі. Три дні шукали в списках, але все дарма. Я підняла на ноги усіх Солтисів, яких знала, але результату не було. Звернулися до Галини Околітої з обласної організації «Лемківщина». У «Книзі пам’яті Лемківщини», в якій є списки усіх переселенців, ми знайшли, що дід і баба пана Петра приїхали на Тернопільщину разом із невісткою і двома онучками. З’ясували, що Денезій був другим чоловіком Юлії. Невістка Марія була одружена з сином Юлії від першого шлюбу. Але інформації, де саме вони поселилися, не було. Шукали ми могили у довколишніх біля Тернополя селах. Звернулися за допомогою до обласного архіву, потім знову пішли в «Open Space», і нарешті дізналися, що Юлія похована у Гаях-Розтоцьких на Зборівщині. Ховав її родич із прізвищем Хомик. Приїхали ми на цвинтар, не змогли знайти могилу. Місцеві мешканці взялися нам допомагати. Розпитували між переселенцями і врешті порадили їхати у Залізці. Зустріла нас там одна жінка, привела до своїх літніх батьків. «Господи, мій Петрусько приїхав!» — вигукнула старенька.  Я розуміла, що пазли склалися!

«Німці спалили нашу хату, полька — церкву…»

Зі сльозами на очах Петра Солтиса зустріли його двоюрідна сестра Марія Хомик, а також її чоловік Євген, їхня донька Ольга, онучка Галина і правнук Євгенко. Пані Марія ніколи не бачилася і не спілкувалася з Петром. Знала про нього лише зі світлин, які прислав його батько. Ця зворушлива зустріч була напрочуд вчасною, адже через місяць пані Марії, на жаль, не стало…

— Наша родина з Лемківщини розгубилася по світах, — каже Ольга. — Приємно, що Петро береже пам’ять про наших предків. У нас вдома теж завжди згадували про мальовничий лемківський край, берегли свої традиції.  Моїй мамі було 6 років, коли вона з рідними назавжди попрощалася з Лемківщиною. Моєму батькові під час депортації було 15 років…

— Ми з дружиною родом із сусідніх лемківських сіл Воля Сенькова і Воля Яворова, — розповідає пан Євген. — Там була одна церква на два села, проборство, школа. Залишали ми рідний край у травні 1946-го. Українцям наказали негайно збиратися в дорогу. Жінки плакали, діти тулилися до них… Брат моєї мачухи до війни мав коней, але москалі в 1944-ому забрали. Тільки лоша залишили взамін на пляшку самогонки. Тим конем ми везли речі двох сімей до станції. Через наше село проходила лінія фронту. Німці спалили нашу хату, церкву полька підпалила, коли ми виїжджали… Досі це перед очима… Гнали нас сім кілометрів. Батьки посадили мене на січкарню і везли. У мене було ще дві сестрички, але вони занедужали дорогою і згодом померли. Приїхали ми до Зборова, тут нас і висадили.

Моя родина поселилася у селі Серетець, а сім’я моєї майбутньої дружини — у Ратищах. Познайомилися ми з Марією в дорослому віці в Залізцях, де влаштувалися на роботу. Повінчалися, мешкали спершу на квартирі, а потім купили стару хатину і побудували на обійсті нову. Так і прожили разом до старості…

— Мама не раз згадувала війну, як її поранило… — продовжує Ольга. — А бабуся розповідала, що на Лемківщині побудували з чоловіком дім, але прожили у ньому лише рік часу… Мою маму з рідними поселили в Ратищах у хаті без вікон і дверей. Тіснилися вони в одній кімнатці, в іншій був то медпункт, то магазин. Прабабця Юля знайшла прихисток у Гаях-Розтоцьких.

«Цей приїзд подолав кордон між нами»

Хомики гостинно прийняли родича з Польщі. Згадували про своїх рідних, ділилися спогадами, переглядали світлини. Петро був зворушений до глибини душі. Наступного дня знову приїхав з Тернополя у Залізці і знайшов могилу бабусі. Місце поховання дідуся йому поки що не вдалося з’ясувати.

— Прабабуся Юля і дід Денезій через якийсь час після переїзду розлучилися. Він був на багато років молодший від неї, — розповідає Ольга. — Прабабуся померла у 60-их роках, а прадід — у 70-их. Розповідали, що прабабуся була при смерті в лікарні, дуже мучилася. Хтось із лікарів підказав, що, можливо, вона хоче з кимось попрощатися. Покликали прадіда. Прийшов, заговорив, але прабабця вже не в силі була відповідати. Вийшов з палати — незадовго померла. Моя бабуся не дуже підтримувала стосунки з прадідом, бо він, по суті, був для неї чужим — вітчим чоловіка. Та й він не особливо признавався… На старості прадід жив самотньо, працював сторожем. Похорон його організували представники сільської ради. Моя мама пригадувала, що могила прадіда була на краю цвинтаря. Ми з Петром шукали — не знайшли, бо кладовище змінилося за роки. Можливо, десь і є дерев’яний хрест без таблички. Моя бабуся завжди писала ім’я прадіда на заупокійну службу разом з іншими рідними, бо казала, що за нього нема кому молитися. Час минає… Вже і бабуся моя відійшла у засвіти, і мама. Добре, що Петро встиг застати мою матір живою. Цей приїзд ніби подолав кордон між нами, адже всі ми по крові і духу — українці. До того ж Петро не має рідних братів чи сестер, тому відчуває потребу в родинному колі. Він ніяк не міг повірити, що після тривалих важких пошуків таки знайшов нас. Лише коли побачив у нашому альбомі свою дитячу фотографію, де він кидає м’яч у кошик, полегшено усміхнувся.

Раніше він надсилав запити в архів до Львова, Тернополя, але не отримував чітких відповідей про своїх рідних. Після візиту надіслав нам подячного листа поштою. Ми ж у відповідь привітали його родину з Різдвом. Інтернетом Петро рідко користується, тому не маємо змоги часто спілкуватися. Обіцяв через рік знову приїхати до нас у гості. Все-таки хоче ще знайти могилу діда…