Тернополянин Ігор Питак долучився до батальйону «Вовки Да Вінчі» 67 бригади ЗСУ цьогоріч навесні. Не зустрівся, на жаль, на фронті з відомим командиром Дмитром Коцюбайлом, адже Герой України загинув біля Бахмута. Проте для нашого земляка за честь нести службу із захисниками цього легендарного штурмового підрозділу, більшість яких — добровольці. За кілька місяців на передовій Ігор пройшов гарячі точки на бахмуцькому і куп’янському напрямках. Отримав поранення — ворожа куля прошила ногу. Нещодавно захисника виписали із госпіталю, повернувся у свій підрозділ. Перед виходом на передову йому дали кілька днів відпустки. У Тернополі Ігор знайшов час, щоб поділитись із «НОВОЮ…» своєю історією.

«Наклав собі турнікет і доповз до побратимів…»

— Після початку повномасштабного вторгнення я збирався захищати Україну, але так склались обставини, що на передову потрапив цьогоріч, — розповідає Ігор. — Працював у компанії з виготовлення металопластикових конструкцій. Повирішував особисті справи, почав готуватися до служби в ЗСУ. Не думав, що матиму за честь служити в підрозділі «Вовків Да Вінчі». Шкода, що не перетнулися наші шляхи з Дмитром Коцюбайлом, але ми з побратимами продовжуємо його справу. Усі — мотивовані й свідомі. Є більш досвідчені, є менш досвідчені. Одні одним підказують, радимось спільно. Між побратимами панує повага і взаємопідтримка. Живемо в одному бліндажі, в наметі чи хаті, випробування зміцнюють дружбу. Нема різниці, чи тобі 18 років, 45 чи 60. На фронті — всі рівні, всі сповнені бойовим духом.

Після складання присяги я пройшов навчання на полігоні, курси з медицини, згодом було злагодження в підрозділі. А потім — важкі бої, успіхи, втрати… Разом із «Вовками Да Вінчі» ми проводили штурмові операції на найпекельніших ділянках фронту. Штурмовики виконують завдання поруч із піхотинцями. Коли вдається прорвати лінію, штурмуємо позиції ворога. Наш підрозділ не сидить в окопах, але завжди знаходиться поруч напоготові, бо в будь-яку мить може знадобитися наша допомога. Важкі бої пройшли в лісах на Харківщині. Під час штурму втратили побратимів… Дехто отримав поранення, досі відновлюються. В одному з боїв ворожа куля прошила мені коліно. Сам собі наклав турнікет, щоб зупинити кровотечу. Нас добре підготували по медицині. Помалу я добрався під обстрілами до своїх, а далі нас евакуювали з поля бою і доправили до госпіталю. Найважче, коли ти не можеш допомогти іншим, бо сам поранений. Найважче втрачати… Бувало, що вранці ми з побратимами пили разом каву, а під вечір вже когось нема…

«Благоустрій зачекає, якщо під загрозою життя»

— На передовій зосереджуєшся на поставленому завданні, зайві думки відходять. За рутиною забуваєш про страх, — ділиться фронтовим досвідом тернополянин. — Знаєш, що біля тебе є вірні побратими, ідеш разом із ними вперед, довіряєш їм і робиш все, щоб не підвести. Слухаєш наказ, аналізуєш. У нас мудре командування, яке разом із нами виконує завдання. Психіка кожної людини по-різному проявляється в екстремальних ситуаціях. Нас готували до найскладнішого, нам відверто говорили про ситуацію на «нулі». Страх, звісно, завжди присутній, але усвідомлення і прийняття ситуації допомагає не розгубитись, тримати себе в руках у важкі моменти. Головне — не думати, що станеться щось погане. Що має бути, те і так буде.
Ворог напав на нашу державу, тому треба її захищати. Росія хоче тримати в покорі сусідні країни, хоче владарювати. Я на війні передусім, щоб захистити своїх рідних, своє місто. Це — мій обов’язок і почуття відповідальності перед собою. На передовій нині потрібна підмога. Захисники потребують перепочинку. Чоловіки в тилу повинні готуватися до оборони своєї країни, освоїти хоча б елементарне — як тримати зброю і стріляти. Коли в країні війна, то всі мусять готуватися. Ця війна надовго, хіба що стануться якісь глобальні події. Зусиль ще треба багато, бо захоплено великі території.

Проте ми хоч і малими кроками, але звільняємо нашу землю від окупантів. Якщо глянути в минуле, то українці століттями боролися за свою незалежність. Через одне покоління хтось воював. Мій дідусь брав участь у Другій світовій війні, нині — моя черга. Нам завжди треба бути пильними, бо Україна розташована в центрі Європи, поруч із сусідом-загарбником. Вірю, що пройдемо цю війну і переможемо. Якби не було віри, то не було б сенсу щось робити. Треба вірити в себе, у своїх побратимів. Якщо віра трішки похитнеться, тоді опановує страх, починається паніка, а це лише шкодить воїну. На передовій почуття — під замком глибоко в душі, стаємо певним чином циніками, живемо одним днем. Якщо все пропускати через серце, то швидко зламаєшся. Тримаєш себе в руках. Не дозволяєш зайвих емоцій. Бачиш смерть, сам стріляєш… Плакати чи радіти будемо після перемоги.

Звісно, коли їдемо на похорон до побратимів, то проймає біль. Наша шана — пам’ять і молитва за них. «Життя бентежне», — повторює мій побратим. Не знаємо, що буде завтра. У важкі моменти додає сил підтримка рідних. Спілкуюся з батьками, з донечкою, з братом. На фронті інше життя… Там моя опора — побратими, які стали для мене рідними. Тернопіль, на жаль, забув, що триває війна. Це видно по всьому. Лунає сирена повітряної тривоги — перехожим байдуже. На вулицях — ремонти, як і по інших містах України. Розумію, там, де щось нагальне, то потрібно зробити, але капітальні ремонти, вважаю, не на часі. З погляду передової – це все абсурдне у час, коли під загрозою життя. Краще б частину коштів віддали на закупівлю дронів, які вкрай необхідні на фронті. Від ситуації на передовій залежить майбутнє всієї країни, а благоустрій може зачекати. Приємно, коли на вулиці люди навіть поглядом проявляють вдячність воїнам. Якось ми з побратимами купували продукти в магазині, на касі попросилася вперед незнайома нам жінка і тихцем оплатила нашу покупку. Дійшла наша черга — були здивовані. І справа тут не в грошах, а в увазі. Тільки спільно зможемо перемогти.