«А ти знаєш, мій одногрупник Андрій Береза з дружиною Оксаною пекарню відкрили, – якось сказав мені чоловік. – Піцу печуть, хачапурі. Вони на першому поверсі у «Торбі». Зайди при нагоді, подивися, що там у них і як». Відверто кажучи, я була налаштована скептично. Ну кого нині здивуєш піцою? Смачних піц у Тернополі достатньо. Але…
Піца від Берез справді особлива. Смачна – без сумніву, як у кожної господині, яка любить та вміє готувати і не економить на якісних продуктах. Ключове слово тут – «господиня». Пані Оксана і пече, і приймає гостей, і навіть прибирає. Все – як вдома. Саме через безпосередню присутність господарів пекарня наповнюється неповторною аурою, якої ніколи не знайдете у великих мережевих закладах харчування. Передати словами це вкрай важко, зайдете – відчуєте обов’язково.

«Думала, що піду в театральний або буду тамадою»
– В юності я думала, що піду в театральний або буду весільним тамадою, бо дуже непосидюча і завжди багато говорю, – сміється Оксана Береза. – Думок про те, що стану власницею пекарні, взагалі не було! Поки я не взяла в руки це тісто. У мене було та є багато різних захоплень, але ніщо мене так ще не «торкало».
Взагалі ж за фахом я – медична сестра, до 2004 року працювала медсестрою-анестезисткою операційного блоку у відділенні малоінвазивної хірургії Тернопільської міської лікарні. У декретній відпустці випадково захопилася відеозйомкою: чоловіків брат на день народження сина подарував відеокамеру, я знімала, назбиралося багато відеоматеріалу, треба було його монтувати – так почала помаленьку вникати у цю справу.
Спочатку знімали просто цікаве домашнє відео для себе, потім святкові ранки в садочку в сина, дні народження, сімейні свята, а згодом надійшло запрошення знімати весілля. Перше весілля я зняла для сестри своєї колєжанки за символічні сто гривень, – усміхається пані Оксана. – А потім уже було перше серйозне весілля за сто доларів. Я одночасно знімала і фотографувала. Попросила чоловіка долучитися. В мене більше була творча робота, а в Андрія – технічна. Так створили свою сімейну студію фото- та відеозйомки. Забігаючи наперед, скажу, що присвятили ми цьому понад 11 років.
Коли настав час виходити з декрету, зрозуміла, що вже не хочу повертатися на попередню роботу. Там мені було дуже важко насамперед морально, оскільки я працювала в ургентному відділенні, куди часто потрапляли люди після важких аварій. Тож три роки я ще пропрацювала медсестрою урологічного кабінету й водночас у відділі статистики у поліклініці Тернопільського обласного онкодиспансеру, а на вихідні брала фото- та відеозамовлення. Поєднувати це було досить важко, тож ми з чоловіком врешті зосередилися на одному. Я вирішила покинути медицину і зареєструвалася підприємцем.
На третьому поверсі у ще тодішньому «Фуршеті» на вулиці Купчинського ми орендували приміщення для нашої фотостудії. До нас приходили гості. Ми знайомилися з ними, частували кавою, вином, цукерками і розмовляли, щоб краще їх відчути і зробити гарні фото.
А якось Андрій прийшов і каже: «Грузини, у яких ми купуємо випічку, шукають жінку на роботу. Ти любиш працювати з тістом, може, хочеш спробувати?» Звичайно, я хотіла! Адже дріжджове тісто – то моя любов ще з одинадцятого класу, відколи вперше спробувала його готувати.
Як з’ясувалося згодом, цей день і ця чоловікова фраза перевернули наше життя.

«Торкнулася цього тіста – і зрозуміла, що це любов на все життя»
– Сім’я Кучаїдзе переїхала до нашого міста під час російсько-грузинської війни 2008 року. Саме вони започаткували у Тернополі справжню грузинську випічку. Орендували великий відділ, де розмістили тандир, у тому ж приміщенні, що й ми. Спочатку за справу взявся дідусь, підхопив її зять і продовжував онук. По телефону я познайомилася з Георгієм. Він сказав: «Приходьте, спробуйте». За чотири дні я навчилася всієї технології. Георгій дивувався, бо зазвичай іншим для цього потрібно значно більше часу. Та я торкнулася цього тіста – і зрозуміла, що це любов на все життя. І воно відповіло мені взаємністю, – усміхається Оксана. – Так мені сподобалася ця робота! А ще дуже важливо було, що постійно перебувала між людьми. Адже я дуже непосидюча, вдома мені кілька днів витримати просто неможливо: лише періодично виходиш на зйомки, а весь інший час сидиш, монтуєш відео, оброб-
ляєш – мені було дуже важко без постійного спілкування.
Словом, з грузинською сім’єю ми дуже подружилися, вони поділилися зі мною своїми кулінарними секретами та вміннями. Згодом ця родина переїхала до Києва, залишивши цю «точку» на нас і ще одну сім’ю. Та не випадково кажуть, що не може бути дві господині на одній кухні. На жаль, у нас із співвласниками через різні підходи до справи почалися непорозуміння. Це був гіркий, але водночас дуже потрібний досвід. Так ми підійшли до думки, що треба відкривати власну справу. І у нас з’явилася «Приватна пекарня сім’ї Берези».
Незадовго до того наша донька Юля закінчила технічний коледж, а паралельно – курси баристи, причому потайки від нас – хотіла зробити сюрприз, – з усмішкою пригадує Оксана Береза. – Показує диплом і каже: «Хочу працювати з кавою». Рік вона попрацювала в кількох кав’ярнях нашого міста, щоб ближче ознайомитися з технікою і підібрати для себе найкращу, врахувати всі плюси й мінуси. Впродовж цього часу ми шукали приміщення, щоб облаштувати для неї невеличку кав’ярню. Було багато варіантів у різних куточках Тернополя, та ось несподівано на першому поверсі складу-маркету «TOR-BA» вивільнилося досить велике місце для оренди. Я сприйняла це, як шанс. Ми вирішили поєднати наші ідеї й створити пекарню з кав’ярнею. Смачна випічка, щойно з духовки, у поєднанні з ароматною кавою – що може бути краще?

«Ніколи не треба нічого боятися! Ризикуйте!»
– Та нас знову чекали випробування. Відкрилися ми 1 березня 2020 року, два тижні попрацювали і розпочався локдаун… Так, ми потрапили у важкий період. Відкривалися, коли багато інших закриваються. Хтось нам навіть пальцем крутив біля скроні. Але проаналізувавши рік, що минув, переконуюся, що ми все зробили добре. Єдине, про що шкодую, що зайвий раз десь не ризикнула. Тепер уже переконана: ніколи не треба нічого боятися! Ризикуйте! Якщо я знаю цю роботу, якщо впевнена, що виконую її добре – то вже нічого в ній не боюся. Діти до нас приєдналися: донька Юля у нас, як я вже казала, професійна бариста, під час літніх канікул також допомагає син Олександр, він закінчив 9-ий клас. Чоловік, як я завжди всім кажу жартома, – виконавчий директор: він виконує все, що потрібно. Ми все робили своїми руками, без жодного майстра: ремонт, техніка, рецепти, випічка – все самі. Я і пекар, і касир, і бухгалтер, і прибиральниця, і навіть бариста, коли діти хочуть відпочити.
Що було найскладніше? Вивчити податкову, бухгалтерію. У нас є дуже багато друзів у різних сферах, які можуть допомогти, проконсультувати, та все ж основну роботу виконуємо самі. Насправді дуже приємно, що до нас активно долучаються люди, причому часто зовсім не очікувано і не заплановано. Наші клієнти стають нашими друзями! Безмежно дякуємо усім, хто в нас повірив і підтримує!
У своїй роботі сповідуємо принцип «Свій до свого по своє». Стараємося співпрацювати з сім’ями, які не виходять на великий ринок і не мають потужного товарообороту, але їхня продукція якісна і нам підходить. Надзвичайно важливо для нас, щоб продукція мала сертифікат якості. Якість – найголовніше в нашій роботі, адже ми годуємо людей. Неякісна їжа – це найбільша антиреклама для закладу. І її, на жаль, нині дуже багато. Через те ми акцентуємо, що намагаємося працювати якісно. Тим більше наше прізвище звучить у назві. Коли люди читають – «Приватна пекарня сім’ї Берези», хочеться, щоб у них цей бренд асоціювався насамперед з якістю.
Закінчився карантин, і у травні ми вже відкрилися повноцінно. Стартували з кількома видами хачапурі і 10-ма видами піци. За основу – рецепт тіста, який ми перейняли в сім’ї Кучаїдзе і вдосконалили. Зокрема, змінили сорт борошна. Співпрацюємо нині з приватним підприємцем, фермером, який підібрав нам дуже хороший сорт з твердих сортів пшениці. З ним це тісто ще дивовижніше, а випічка – смачніша! Почали приходити люди, купувати, передавати іншим, що смачно. Так у нас поступово ставало все більше і більше гостей – і це надзвичайне відчуття!

«Нові рецепти народжуються від пропозицій гостей»
– Чому саме піца? На це мене підштовхнули діти. Те, що я готувала вдома, – те й принесла людям. Я не професійний піцайола, тож професіонали мені можуть дорікнути, що роблю щось не так. Але ми назвали наш заклад приватною пекарнею, тут мої приватні сімейні рецепти – тож як хочу, так і печу, – сміється пані Оксана. – Головне, що людям смачно. Нині в нашому асортименті вже 25 видів піци. Я вишукую різні рецепти, потім міксую, експериментую і знаходжу щось своє, що подобається найбільше.
Унікальність кожної піци не в тому, які даєш інгредієнти, а у їх співвідношенні. Кожну піцу я відпрацьовую 3-4 місяці. Щось забираю, щось додаю, комбіную спеції, підбираю соуси – скажімо, вершковий з орегано або маринара, який готую сама. Якось знайома запропонувала: зроби піцу з морепродуктів. Думаю: у чому ж їх замаринувати? Дала часничку, лимонної цедри, коріандру. Але все ретельно відпрацьовую – скільки чого. Правильне поєднання і дає належний результат.
Як народжуються наші нові рецепти? Як правило, від пропозицій наших гостей. Скажімо, є люди, яким дуже подобаються хачапурі з куркою і сиром. А хтось зауважив, що йому ця начинка засуха, хочуть щось соковитіше. Так з’явилися наші трикутнички з куркою і грибами. За порадами гостей почали випікати й болгарську баницю, але дещо адаптовану.
В пам’ять про нашого хорошого друга з Ташкента Кімаля додали запашну новинку патир – круглий узбецький хліб. Кімаль тривалий час жив і працював у нашому місті, часто приходив до нас, підтримував, йому дуже смакувала наша випічка, любив повторювати, що таких лавашів, як у нас, він більше ніде в Тернополі не куштував. Радив мені постійно вдосконалюватися. Казав: «Ти повинна досягти такого рівня, щоб відкрити пекарню поза межами міста, мати маленький тандир, а я навчу тебе пекти патир». На жаль, так він мене і не встиг навчити… Помер торік у жовтні внаслідок ускладнень від коронавірусу. А якось мені наснився. Наступного дня я вийшла на роботу з думкою – спробую спекти патир. Знайшла рецепт, вивчила по відео, як готувати. І спекла патир – круглий хлібчик, всерединці з чорним кунжутом.

«Приємно, коли люди приходять і вибирають піцу, а не ціну»
– На вересень плануємо ще збільшити асортимент піц, хачапурі. Пропонуємо також смачні десерти (у нас працює професійний кондитер), які хочемо доповнити фруктовими букетами та подарунковими коробочками.
Які у нас ціни? Наразі маленька піца (300 г) вартує 45 гривень, велика (600 г) – 90 гривень. Причому незалежно від інгредієнтів. Можна сказати, що це наша фішка. Мені приємно, коли люди приходять і вибирають піцу, а не ціну. Вибирають піцу, яка їм смакує, а не ту, що дешевша.
За час карантину люди стали виснажені, втомлені, тож стараємося робити для них щось приємне, влаштовуємо різні акції. Скажімо, щотижня у суботу-неділю будь-яка велика піца в нас завжди на десять гривень дешевша, а будь-яке хачапурі – на п’ять. Діє також постійна акція до дня народження: велика піца для іменинника – у подарунок (за наявності документа, що посвідчує особу). До річниці відкриття пекарні організували свято і розіграш побутової техніки. Долучаємося до благодійних заходів.
Наша пекарня для нас – не просто робота, а стиль життя. Ми живемо нею, живемо своїми гостями, безмежно раді, коли їм подобається те, що ми робимо – бо робимо це справді з любов’ю. Якось я почула грузинський вислів, який запав мені в душу: «Ви не зможете купити щастя, але завжди зможете купити наш лаваш». Тож дещо переробивши його, кажу своїм гостям: «Ви не зможете купити щастя, але завжди зможете купити смачну випічку від приватної пекарні сім’ї Берези». Адже насправді щастя складається саме з таких щоденних приємних дрібничок.