Його називають як не українським Паганіні, то Джиммі Хендриксом серед скрипалів. Його біографія дивує та епатує: у ній — і праця майстром-штукатуром, і неприйнятий сан священика, і робота ді-джеєм, і заняття танцями та футболом. Його музичні здобутки вражають не менше: тут вам і підкорення талант-шоу Англії, України та Польщі, і меганасичені гастролі по всьому світу (як вам, скажімо, 89 концертів за 90 днів у Кореї?). Неймовірно, хіба ні? А ми ж іще ні слова про рекорд України — гру на чотирьох скрипках водночас — не сказали! Як і про ексклюзивний номер, під час якого на скрипці почергово перерізають струни, доки не залишається одна, але мелодія при цьому продовжує звучати… Він підкорює скрипку, тримаючи її на голові, коліні, на витягнутій руці. Поєднує неперевершене виконання та видовищне шоу. Йому однакову підвладні як класика, так і рок, поп, етномузика. Він — лауреат міжнародних та всеукраїнських конкурсів, призер телевізійних проектів, зокрема, «Україна має талант!». Він — львівський скрипаль-віртуоз Олександр Божик, який 11 січня вперше виступить у Тернополі з великим сольним концертом. А напередодні цього «НОВІЙ…» вдалося побалакати із музикантом.

— Пане Олександре, то скрипалями таки народжуються чи стають?

— У моїй ситуації актуальні, мабуть, обидва варіанти відповіді… (Сміється, — авт.)  Коли був меншим, мені не дуже хотілося грати на скрипці — мабуть, як і більшості дітей…  Хотілося бавитися, грати в футбол, а не «пиляти» кожен день по шість годин на скрипці. Але батьки, попри те, що самі не були музикантами, віддали мене до музичної школи. Планувалося, що я гратиму на кларнеті, але директор музичної школи подивився на мої пальці і сказав, що у мене «пальці скрипаля». Так з його легкої руки і склалася моя доля скрипаля.

Музика так чи інакше була присутня у нашій родині:  дідусь по маминій лінії грав і на контрабасі, і на скрипці, і у селі був незамінним на всіх весіллях та забавах. Може, то саме від нього у мене музична жилка і я продовжую його долю — бо ж, окрім серйозних концертів, можу і на весіллях зіграти,  і людей люблю розважати — геть чисто, як мій дідусь.  Мама, хоча й не займалася музикою професійно, проте мала дуже хороший слух, співала і навіть трохи грала на бандурі. Батько ж усе життя пропрацював будівельником.

— Знаю, певний час на себе «приміряли» його професію і ви…

— У мене було багато періодів у житті, коли я вагався, чи займатися скрипкою, чи ні. Так уже складається, що у нас в державі, на жаль, досить складно з культурою і на зарплату скрипаля чи оркестранта нереально прожити. Тому так склалося, що багато хороших музикантів у пошуках кращої долі виїжджають за кордон або кардинально змінюють рід занять. Був один переломний момент і у мене. Під час навчання в академії я, бачачи, що скрипка не приносить фінансових дивідендів,  теж вирішив спробувати себе в іншій сфері…  Попросив тата, щоб взяв мене до себе у будівельну бригаду. Там тиждень   штукатурив стіни разом із хлопцями-майстрами. Коли вони мене питали, чим я займаюся по житті і чули відповідь, що я — перша скрипка у філармонії, то просто не йняли віри. Так і не повірили, зате я за той тиждень (бо більше не витримав!), що працював штукатуром, зрозумів, наскільки це важка праця…  А мій тато так понад 50 років пропрацював! Я ж донині пам’ятаю той будинок у Львові, в якому шпаклював стелю…

 — Може, колись на тому будинку почеплять табличку: цю стіну штукатурив відомий скрипаль-віртуоз  Олександр Божик…  А ще ви навіть мали підготовлену келію для навчання у семінарії на священика…

— Я багато років був при церкві Чину Салезіянів: ми організовували дитячі табори та працювали з дітьми. Мені це настільки подобалося, що я навіть всерйоз задумувався над тим, аби стати священиком. Мені вже готували келію в монастирі і намагалися зробити так, щоб я міг поєднувати навчання в семінарії та музичній академії. Але оскільки я — єдина дитина в сім’ї, мама дуже хотіла, щоб я мав родину (а салезіянам не можна одружуватись) і переконала мене зробити інший вибір…

Зрештою, я багато експериментував: грав і навчав гри на гітарі, пробував себе у ролі ді-джея, займався шахами, брейк-дансом, футболом. Проте заняття спортом для скрипаля особливо небезпечні: якщо, не дай, Боже, травмуєш  пальця, на місяць вилітаєш із робочого графіку. Тому нині якщо я і граю, то тільки у футбол і ду-у-уже обережно, у рукавицях.

 — Широкий український загал про скрипаля Олександра Божика дізнався після шоу «Україна має талант»…  

— Ті талант-шоу — як наркотик: раз спробуєш, і після них хочеться ще і ще… Я брав участь не лише в українській, а й в британській та зовсім нещодавно — польській версії шоу. В «Україна має талант» я посів друге місце, в Англії та Польщі дійшов до півфіналу. Завжди собі кажу: все, це вже востаннє, але все одно йду і ще пробую. (Сміється, —  авт.)  Бо кожна участь у таких шоу — це   хороша промоція  для музиканта.  Не обов’язково перемагати, головне —показати себе і те, що ти вмієш. Після польського «Mam talent!» переді мною відчинилися двері до великих концертних залів цієї країни. У Британії я дуже добре виступав, але змушений був припинити участь у шоу через певні проблеми з візою.

В Україні до участі у шоу я «крутився» у вузькому колі, виступав лише як класичний скрипаль — у складі оркестру або ж як соліст.  Мене знали ті, хто цікавився класичною музикою. Потім був у мене в житті такий період, коли я два роки жив у Нідерландах і працював там у музичному шоу. Власне, саме там мені почали приходити до голови певні цікаві ідеї, і коли я в інтернеті почув про шоу «Україна має талант», то вирішив саме  там спробувати втілити усі ці свої ідеї в реальність. Мені пропонували залишитися там ще на кілька років, причому на дуже хороших умовах, але я вирішив узяти участь в українському талант-шоу. І виступ там і те, що я став срібним призером, —  усе це мені допомогло стати зовсім іншим  музикантом — не просто скрипалем, а шоуменом. Дехто несправедливо вважає, що скрипка — це нудно і нецікаво, можна заснути на концерті. Я ж за допомогою шоу-номерів намагаюся їх «розбудити». Я «в миру» дуже спокійна людина, але на сцені стаю справжнім  вогнем…  Відриваюся на всі сто відсотків! Черпаю енергію з глядачів і віддаю її їм подвійно. Про мене часто кажуть, що я скрипаль із душею рокера — власне, так і є. Проте я намагаюся іти двома дорогами: брати в репертуар твори Чайковського, але… поєднавши їх з мелодіями гурту «ACDC».  Нині просто класикою людей не здивуєш.

— Кому-кому, а вам точно є чим здивувати публіку: чого вартує і гра на чотирьох скрипках одночасно, і  ваше ноу-хау — відсікання струн від скрипки…

— Ну, відсікання струн — це не моє ноу-хау. Так колись уже робив Нікколо Паганіні. Я про це прочитав  і тішуся, що мені вдалося це втілити в життя. Це дуже складно і ризиковано —  бо коли залишається одна струна, вона може не витримати напруги і є великий ризик, що скрипка просто розлетиться. Я довго експериментував і дійшов до такого рівня, коли знаю напевне, що та остання струна витримає, і показую цей номер, який донині популярний. А щодо гри на чотирьох скрипках, усе почалося з шоу «Україна має талант»,  де я задумав зіграти спершу на двох скрипках одночасно. Коли продюсери запитали мене, чи я знаю, як це робити, відповів: «Поняття не маю,  але я це зроблю!» (Сміється, —  авт.) І після того пішло-поїхало: за грою на двох скрипках одночасно пішла гра на трьох, а тоді і рекорд України — на чотирьох…  На п’ятьох скрипках поки що не збираюся грати. Хіба що хтось інший заграє і тоді мені доведеться це робити, аби побити цей рекорд. (Сміється, —  авт.)

— Ви могли б жити де завгодно, але вибрали Україну…

— Мені дуже добре в Україні. Я багато подорожую — був у більш ніж 30-ти країнах з концертами різного плану, у багатьох із них у мене була можливість залишитися — в Америку навіть нині кличуть, але мені у рідному Львові найкраще. Я відчуваю, що тут на своєму місці. Багато хто дивується, чому я принаймні до Києва не переберуся, але  мені легше їздити туди-сюди, аніж там жити.  У Львові у мене є все для того, щоб розвиватися, плюс — сім’я, друзі, а куди ж без них?

— Ви відомі своєю активною патріотичною позицією. Були на Майдані, виступаєте для наших солдатів… 

— З Майданом у мене пов’язана доволі цікава історія. Річ у тім, що я завжди боявся їхати машиною до Києва. Але коли почався Майдан, я написав у Фейсбуці, що шукаю попутників,  узяв собі до машини трьох незнайомців, котрі відгукнулися, і поїхав на Київ. Там було по-всякому: стояв на Майдані, підтримував, ночував у машині…  Нині намагаюся їздити на полігони, грати для солдатів чи курсантів, присвячувати їм мелодії на своїх концертах.  Хтось воює, а хтось концертує, але скрипка — це моя зброя, і я радий, що своєю грою   можу надихнути наших військових на нові героїчні вчинки.

— Ваш концерт у нашому місті можна назвати унікальним з двох причин: ви тут уперше із сольним проектом, а також саме тернополянам вперше репрезентуватимете композиції з нового альбому… 

— Так, я вперше у Тернополі з сольним проектом, і  ваше місто стане першим, у якому презентуватиму свій новий альбом — у ньому лише декілька каверів, а головний акцент зроблено на авторську музику. Для тернополян я приготував програму, у якій зібрав усе найцікавіше, що робив за вісім років,  покажу усі свої «фішки».  Я ж приїжджаю не сам, а з оркестром, у якому працюють супермузиканти. У нас усі живі інструменти, уся жива програма, в якій немає нічого прописаного. Тому під час концерту я можу імпровізувати де, коли і як заманеться. Ми творимо прямо на сцені!..