Та коли у січні 2015-го в Донецькому аеропорту загинув його 26-річний син В’ячеслав, покинув усе і пішов воювати. Пішов не заради пільг і привілеїв, не заради себе чи сина, а щоб помститися тим, хто вбив Славу, а тоді ще й безсовісно насміявся з його смерті. «Ми були готові до найгіршого, – зізнається Олександр Петрович, – але не були готові до того, що бойовики, вбивши нашого сина, зателефонують, щоб отримати задоволення від чужого болю… А таке не забувається…» Дзвінок того сумного 20 січня назавжди змінив життя чоловіка, й нині він – боєць 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії.

– На фронт я потрапив не відразу після загибелі сина, – розповідає Олександр Петрович. – Пішов служити лише в лютому цього року. Чому так? У військкоматі відмовлялися мене мобілізовувати, та й у сім’ї не було розуміння. А я хотів, щоб мама благословила й щоб дружина була не проти, бо якщо нема благословення й розуміння, то навіть нема чого йти. І вони зрозуміли… Тепер от служу в Українській добровольчій армії.

– Але чому УДА, чому не бригади Збройних сил України? Адже відомо, що бійці Української добровольчої армії не отримують зарплат, не мають жодних пільг…

– Мене часто запитують, на що я проміняв Італію, бо думають, напевно, що на війні отримую шалені гроші. То в Італії у мене була робота, хороша зарплата, а йдучи на фронт, я навіть не розраховував на якісь пільги. Батальйони УДА – це батальйони Дмитра Яроша і ми воюємо лише на передових позиціях. Тут служать свідомі й мотивовані люди, які знають свою справу й виконують її на совість. Бо скажіть, який толк із бійця, який іде на фронт лише заради пільг і зарплати, якого виловлюють десь по городах, якого силою відправляють на війну? Інша справа – якщо боєць іде служити добровільно. Цим вчинком він автоматично дає згоду на те, що в будь-який момент його можуть скерувати у гарячу точку, а там уже ніхто не знає, що кого чекає… На те, щоб свідомо йти і ризикувати своїм життям, потрібні вагомі причини, і вони у мене були. Я не пішов служити заради Порошенка-Яценюка-Гройсмана та їхніх олігархічних інтересів, а пішов заради своїх доньок Олі та Анжели, за тих, хто в тилу, щоб вони почувалися в безпеці. Ми – як захисний щит на першій лінії фронту, який не дозволяє їй просунутися вперед на нашу територію. Не хотілося б нікого образити, але ті, хто каже «нам війна непотрібна, бо у нас усе спокійно», не розуміють, що те «спокійно» – лише завдяки бійцям на передовій.

– Ваш син служив у складі 80-ої окремої аеромобільної бригади, але, на жаль, сталася біда… Якби можна було повернути час назад, чи відпустили б ви його на фронт?

– Відпустив би, бо вважаю, що не можна прожити життя за іншу людину, у кожного свій вибір і своя стежина. А страх… Чого боятися? Рано чи пізно ми всі помремо, головне – залишатися людиною і гідно прожити стільки, скільки тобі відміряно.

– Кажуть, що на фронті, аби досягти успіху, всі – від керівництва до бійців, мають працювати злагоджено…

– І не помиляються. Тут не важливо, чи ти на передовій, чи на базі, головне – виконувати свою роботу на совість, не для людей, а для Бога, як то кажуть. Це як артилерійський розрахунок: одні подають снаряд, інші заряджають, ще інші наводять і стріляють. І якщо снаряд влучає точно в ціль, то це заслуга всіх, а не тільки того, хто стріляє. У нас є такі бійці, які взагалі не беруть участі в боях, але вони добре виконують інші покладені на них обов’язки. Я, наприклад, служу в роті забезпечення, по-іншому – автобат, і знаю, що машину потрібно відремонтувати так, щоб вона добре працювала, а не заглохла при першій же нагоді. І це стосується будь-якої роботи. Головне – не взяти лопатку й багнет і бігти на ворога з окопу в окоп, головне – виконувати свої обов’язки чесно й добросовісно, тоді й буде результат.

– Не раз доводилося чути, що війна розділяє життя на «до» і «після». А вас вона змінила?

– Кардинально. Коли я був в Італії, то дивувався, як боєць після важких поранень знову може рватися у бій. Дивувався, поки сам не прийшов на війну й не побачив. Тут зовсім інший світ, своя планета, тут бійці щирі й правдиві. У мирному житті важко розпізнати людину, для цього потрібно перейти через якісь випробування, а тут побратими ризикують заради тебе життям. Я дуже поважаю нашого комбата, він – Людина з великої літери, яка переживає за кожного бійця. У нас нема такого, як в армії, що у штабі щось вирішили, а тоді генерал віддав нікому незрозумілі і зовсім недоречні накази. Тому я для себе вирішив, що ніколи не піду служити до Збройних сил. Інша справа – наш комбат. У нас тут зовсім інші поняття, цінується людське життя, а в армії такого нема, там бюрократія. Знаєте, як кажуть? Прийшов наказ від генерала до майора, від майора – до лейтенанта, а сержант загинув…

– А що робить з бійцями війна?

– Зміцнює й загартовує, адже все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, правда ж?! Проте не всім дано воювати. Багато хто просто не витримує морально, тоді краще не ризикувати такими бійцями в бою. Якщо вони хочуть допомогти, то хай краще займаються волонтерством.

– Що вам допомагає триматися морально?

– Капелани й побратими. Наш батальйон – як сім’я, ми одне одного підтримуємо, допомагаємо, й у нас, крім суворої дисципліни, ще й велика повага до кожного.

– Як на вашу думку, скільки ще триватиме війна?

– Довго. Це вже перетворюється у заморожений конфлікт, а влада просто-на-просто про все між собою домовилася. Якби хотіли звільнити Донецьк і Луганськ, то це не проблема, тим більше, з великим бажанням бійців, які служать у Добровольчій армії та Збройних силах, хай би тільки дали чим стріляти, щоб не з палицею йти у бій, а з нормальною зброєю. Але владі це невигідно, тому й морочить людям голови. Олігархам ніколи не болітиме Україна, їм головне – їхні статки й бізнесові інтереси. Вони потім між собою потиснуть руки і оголосять нічию, а бійці в окопах у цій великій грі – лише пішаки…