А в тому, що ця симпатична 23-річна уродженка Кременця — лікар за покликанням, і сумнівів немає, інакше, чи була би вона три роки тому на Майдані, розносила ліки хворим на ГРВІ, допомагала приймати пацієнтів у Київській МДА? А потім допомагати потрібно було їй…

Звичайно, ви її пам’ятаєте. 20 лютого біля Лядських воріт снайпер поцілив Олесі в шию. Куля пройшла за сантиметр від сонної артерії. Вона дивом залишилася живою.

За три роки життя Олесі Жуковської суттєво змінилося. Нині вона живе у Києві, навчається на 3-ому курсі медичного факультету № 2 в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця, з однодумцями-волонтерами допомагає нашим воякам, бере участь у різноманітних заходах та прес-конференціях, а, окрім того, активно відвідує спортзал, захоплюється татуюванням, тобто, як каже сама — «живе на повну».

— Олесю, тебе впізнають на вулицях?

— Насправді рідко, але трапляється. Все залежить від того, в яке саме товариство потрапляю: якщо у патріотичних колах, то, звичайно, впізнають, а якщо ж, скажімо, в університеті, то як коли.

— 2 грудня 2013 року ти вперше вийшла на Майдан у Києві. Мабуть, тоді навіть не могла здогадуватися, чим то все закінчиться… Чи в тебе були якісь передчуття?

— Саме тоді — ні. А ось зранку 20 лютого, перед тим, коли у мене стріляли, справді було відчуття, що може щось статися. Навіть 19-го ввечері таке було… Важко описати словами цей стан, але він був.

— Нині тобі Майдан сниться?

— Ні, зовсім.

— А як почуваєшся, коли буваєш у центрі Києва?

— Звичайно, відразу нахлинають спогади…

— Ти була першою, у кого влучила куля на території біля Лядських воріт, і фактично залишилася єдиною живою з тих, у кого цілився снайпер… Як нині це для себе трактуєш: це щаслива випадковість, диво, Божа ласка?..

— Я вижила завдяки багатьом факторам. Важливо те, що біля мене були люди, друзі, поряд швидка стояла, мене вчасно довезли до лікарні. Що все склалося саме так, думаю, без Господньої ласки не обійшлося.

— Коли ти написала у ту мить повідомлення в соц-
мережі «Я помираю», тебе підтримали тисячі людей з усього світу. Навіть Міла Йовович висловила підтримку тобі у своєму Твітері. Ти не спілкувалася з нею, не зустрічалася?

— На жаль, ні.

— Тобі вона подобається як актриса?

— Звичайно, дуже.

— Якось ти зізнавалася, що тобі найбільше подобаються фільми жахів та трилери. Після реальних жахіть, які довелося пережити на Майдані, ще дивишся такі фільми?

— Фільми жахів уже не дивлюся, а ось психологічні трилери полюбляю. Хоча я тепер не надто багато часу маю на розваги, його вистачає лише на навчання і волонтерську роботу. Наприклад, щосереди ми з друзями ходимо плести маскувальні сітки для АТО. По вівторках їздимо в госпіталь до військових. Це, скажемо так, моя основна волонтерська робота. Намагаюся допомогти також моїй подрузі з Дубно Катерині Свириді, в якої рідкісне захворювання — синдром Гієна-Барре. Нині у Каті повний параліч ніг та частковий параліч рук, їй потрібне лікування, яке коштує немало. Користуючись нагодою, хочу дати реквізити банківської картки, може, хтось зможе допомогти: 4149 4978 6931 5988 — «ПриватБанк» (довірена особа Коник Ольга), а також телефон Катиної мами Марини Свирид — 099 34 16 915. Детальнішу інформацію можна знайти на моїй сторінці у соцмережі Вконтакті.

— Не раз в інтерв’ю ти казала, що завдяки Майдану змінила своє ставлення до життя і почала «жити на повну». Що це для тебе означає — «жити на повну»?

— Нічого забороненого у ці слова я не вкладаю. «Жити на повну» — це бути соціально активною, брати участь у різних проектах, дотримуватися здорового способу життя і, так, як це було на Майдані, — дбати про себе і про тих, хто навколо.

— Тоді, після поранення, ти казала, що згодом доведеться робити пластичну операцію. Нині рана на шиї тебе не турбує?

— Ні. Пластика не завадила б,
але на це потрібні чималі кошти. Втім, вона мені не заважає, тож потреби у цьому я не маю і зовсім цим не переймаюся.

— На Майдані, окрім усього, ти познайомилася з хлопцем, з яким у вас були романтичні стосунки. Нині зустрічаєшся з ним?

— Ні. Вже майже рік, як ми розійшлися.

— Шкода… Чи ти не шкодуєш?

— Та ні, так сталося, і, думаю, це на краще. Наразі ні з ким не зустрічаюся.

— Життя в столиці тобі подобається?

— Так, звичайно. Тут більше можливостей, більше друзів. Можна себе більше реалізувати, знайти підробіток. Тут постійно відбуваються якісь цікаві заходи. З мінусів те, що сумую за батьками. Вдома буваю нечасто, тільки на канікулах.

— Бачу, у тебе на руці та нозі є татуювання. Вони для тебе щось означають чи це просто для краси?

— У мене не тільки два татуювання, а більше (усміхається — авт.). Це моє захоплення. Так, кожен знак щось означає, але то надто особисте, тож не буду розповідати.

— Гортаючи твою сторінку у соцмережі, звернула увагу, що ти намагаєшся дотримуватися здорового способу життя, відвідуєш спортзал, тобто працюєш над собою. Що можеш порадити тим, хто хоче приєднатися до тебе?

— Я наразі не досягла в цьому напрямку якихось суттєвих результатів, щоб давати поради. Можу тільки підказати, що починати варто завжди із мотивації і робити все для того, щоб вона не зникала, щоб мрії про те, як ти хочеш виглядати, стали реальністю.

— Чимало людей нині розчаровані, масово виїжджають з України — у них, власне, зникає мотивація залишатися тут… Що б ти порадила насамперед своїм ровесникам, молоді, аби вони, попри все, обрали Україну?

— Тут також можна прекрасно жити, тільки треба знайти справу, яка буде тобі до душі, справу, яку ти любиш, і тоді все складеться якнайкраще.