Його спів — як осяяння, як одкровення, як катарсис.  Як глибоко йому вдається відчувати зміст і слово, як сильно він вміє брати за живе, обходячись при цьому без пафосу, як тонко проникає в душу його спів, очищуючи її… Уже сама поява священика Олександра Клименка на вокальному шоу “Голос країни” спричинила фурор. А коли він надзвичайно чуттєво і проникливо виконав композицію “Материнська любов”,  силою свого голосу повернувши усі чотири крісла зіркових тренерів і змусивши свою наставницю Тіну Кароль плакати, стало зрозуміло, що він ще й цілком реальний претендент на перемогу в проекті…

33-річний  протоієрей УПЦ (МП) Олександр Клименко – прогресивний священик, для якого кожна пісня – це маленька проповідь. Отець читає лекції у школі, спілкується з ув’язненими та відправляє Богослужіння в тюремному храмі. За його словами, “Голос країни” дає  йому можливість достукатися до сердець сотень людей і трішки наблизити їх до Бога. Нині в інтернеті можна знайти чимало публікацій та інтерв’ю отця Олександра, найцікавіші витяги з яких і пропонуємо вашій увазі.

Про «Голос…»

— Я сподівався, що своє крісло до мене поверне тільки один із членів журі, —  розповів після прослуховування 33-річний отець Олександр Клименко. —  По-перше, це позбавило б мене проблеми вибору, а по-друге, було б корисно для впокорення моєї гордині. Але повернулися всі четверо. Я дуже вдячний Сергієві Бабкіну за його теплі слова, але я мало знаю його, тому не пішов до нього в учні. Джамалу не хотів бентежити: вона — мусульманка, і вчити православного священика для неї, боюся, могло б бути не цілком комфортно. Я вибрав Тіну, тому що вона багато зможе підказати мені як вокаліст. Мене запитують, навіщо я прийшов на проект. Відповідь проста: хочу бути для людей нагадуванням, що є й інший світ —  світ душі, світ духовних переживань і радощів. Нехай ті, хто не ходить у храм, побачивши священика, хоча б згадають про Бога. Мій виступ — це міні-проповідь, і я дуже сподіваюся, що люди, почувши її, вийдуть із залу іншими, ніж у нього увійшли. А ще участь у “Голосі країни” — це спроба показати, що ми, священики, звичайні прості люди. А то скоро так відгородимося від світу високими іконостасами, що до нас і підійти буде страшно. Пам’ятаю, технічні працівники телеканалу “1+1” спочатку боялися повісити мені на груди мікрофон: “Батюшка, а до вас дозволено доторкатися?” Я, відповідаю, не святиня, а звичайна людина.

З учасниками проекту ми відразу встигли здружитися. Багато до мене підходили за порадами, ділилися наболілим. Одного з учасників довелося сповідати прямо в гримерці. У мене завжди з собою є Євангеліє, епітрахіль, хрест. Саме на такий випадок: а раптом у людини саме в цей час виникне потреба покаятися? На проекті “Голос країни” я бачу, чим живе сучасний світ. Світ шоу-бізнесу дуже непростий, і я там — перехожий. Але Господь дав мені можливість отримати такий досвід, щоб не засуджувати тих, хто трудиться на цій ниві. Я радий цьому досвіду.

Чи важлива для мене нагорода переможця “Голосу країни”? Я тільки після «сліпих» прослуховувань від власної доньки почув, що переможцеві “Голосу…” дарують квартиру. Намагаюся про це не думати, хоча ви чудово знаєте, що звичайний священик за все життя не заробить на власне житло в столиці. Я, звичайно, хотів би дійти до фіналу. Тому що з кожним туром у мене буде трохи більше часу, щоб сказати глядачам те, що хотів би сказати. Ну і ще одна особиста причина, чому для мене важливий цей проект, — це старша донька. Анечка співає давно, не боїться виступати і на сцені виглядає в рази гармонійніше, ніж я. Вона вже перемагала у вокальних конкурсах, але мріє про участь у великих шоу — таких, як “Голос країни”. Ось і проторував дитині доріжку, може, їй після мене буде легше…

Про спів і покликання

— Співати почав з семи років. І в тому ж віці вперше прийшов до храму.  Відтоді увесь час ходив до церкви, відвідував недільну школу. Співав у хорі, потім брав приватні уроки —  більше 10-ти років займався народним співом.  Ще в період юнацтва ми з друзями створили невелику рок-групу, композиції якої мали глибоко психологічний і християнський характер.

Мої батьки — розумні, інтелігентні люди. Батько — хірург, мама — працівник страхової компанії. Вони не були віруючими, але моєму “захопленню” не опиралися. Мовляв, нехай дитина ходить на служби, добре, що не курить у підвалі. Збунтувалися тільки, коли я заявив, що стану священиком…

Я не міг не стати священиком. Коли  ще дитиною прийшов у храм — відчув, ніби повернувся додому, де мені справді добре. Краще, ніж у церкві, мені ніде не буває. Але оскільки мої батьки не відразу схвалили мої наміри, тому я вирішив спочатку отримати світську освіту — вступив до Київського національного економічного університету, одружився, трохи пожив життям мирянина і вже з підтримкою своєї дружини і благословення батьків влітку 2007 року був висвячений спершу у диякона, а згодом — у священика.

Мені 33 роки, 25 з них я відвідую колонію. У колонію ми, хлопчаки, які допомагали у вівтарі, ходили також на різдвяні та великодні концерти, на освячення пасок, і у мене це ніколи не викликало ніякого страху. Для мене ув’язнені — такі ж люди. Гріхи — вони і там гріхи, щоправда, напруга в тих місцях вища.

 Про сім’ю

Разом із дружиною Світланою отець виховував трьох дітей — дев’ятирічного Давида, семирічну Ганнусю і дворічну Соломійку. Днями на світ з’явилася їхня третя донечка… “Мама набирається сил, а я вже молю Бога про хороших зятів. Їх треба аж троє тепер…” — написав отець Олександр на своїй сторінці у Фейсбуці.

Живе подружжя у приватному будинку у містечку Березань за вісімдесят кілометрів від Києва.

— Ми будували цей будинок одинадцять років разом з нашими батьками, — розповідає отець. — Оскільки грошей завжди не вистачало, будували своїми руками. Чотири роки тому це будівництво мало мене не вбило. Утеплюючи дах мінватою, я, надихавшись отруйних випарів, знепритомнів і впав з другого поверху прямо на бетонну плиту. Шістнадцять переломів, у тому числі переломи хребта, дуже серйозні черепно-мозкові травми… Дві бригади швидкої і еменесники збирали мене буквально по частинах.  Довго перебував у реанімації, балансуючи між життям і смертю. Вижив, встав на ноги, але наслідки відчуваю досі. І ще після того падіння мій голос став дуже швидко втомлюватися. Кілька годин поспіваю — і вже хриплю. Раніше у мене був діапазон у чотири октави, міг співати цілодобово, тепер уже такого немає…