Підтвердженням цього — непроста історія 31-річного «айдарівця» Романа Гапія з села Вишнівчик Теребовлянського району. Торік восени його затримали за незаконне зберігання зброї, а 11 січня цього року Тернопільський міськрайонний суд виніс йому вирок — чотири роки позбавлення волі, остаточне рішення — за апеляційним судом. Автомат Калашникова, який чоловік здобув у бою в зоні АТО і привіз додому як трофей, став причиною обвинувачення в злочині. Звісно, Роман не мав права везти зброю з лінії фронту, свою помилку він визнав у суді, проте «найгуманніший у світі суд» не зважив ні на його заслуги перед Україною, ні на слабке здоров’я через важке поранення на фронті і кинув героя за грати. Нині чоловік мордується в камері СІЗО, не маючи доступу до належної медичної допомоги та психологічної реабілітації.

Збирав останки побратимів…

Цивільна дружина «айдарівця» Василина Бицка з перших днів ув’язнення чоловіка оббиває пороги владних кабінетів та правоохоронних органів, аби вирішити питання з медичним забезпеченням. Роману необхідне термінове видалення грижі на животі, що утворилася після складних операцій. Та державі, як виявилося, байдуже до його проблем зі здоров’ям. Більше того, рідні зіткнулися навіть з небажанням організувати доставку чоловіка до лікарні.

— На війну Роман пішов добровольцем, два роки воював у складі батальйону «Айдар» на Сході України. У жовтні 2014-го року під час запеклих боїв у місті Щастя отримав мінно-вибухову травму. Тоді багато його побратимів загинули. Після перемовин сепаратисти дали годину часу, аби українська сторона забрала пошматовані тіла наших бійців. Роман з іншими «айдарівцями» назбирав 28 мішків останків… Він досі з жахом згадує ті події..,  — зітхає Василина. — Роман теж отримав поранення — осколки міни розірвали черевну порожнину, задню частину тазу, у нього була контузія. Проходив лікування у госпіталях Харкова та Львова. Важко розповідати про це, але він носив кишки у пакеті, сам дезинфікував їх… Ледь трохи відійшовши після операції, наперекір благанням рідних знову подався на фронт. «У пам’ять про загиблих побратимів мусимо боротися до перемоги!” — казав. Та недолікована рана скоро дала про себе чути — на животі вилізла величезна грижа. Торік чоловік повернувся з фронту і планував піти на операцію, адже йому важко ходити, дошкуляє біль, та, на жаль, сталася неприємна ситуація…

Від держави — ні допомоги, ні розуміння

Роман Гапій має подяку і дві медалі за патріотизм до України та звитяги в боях на Донбасі, береже синьо-жовтий стяг, на якому — автографи побратимів-«айдарівців», навіть тих, яких уже нема серед живих.

— Із жахом згадую, коли до квартири, котру ми наймали з сім’єю ще одного “айдарівця», увірвалися правоохоронці з автоматами, в бронежилетах, касках. Це було 28 вересня торік, — продовжує розповідь Василина. — Правоохоронці пов’язали мого чоловіка і його побратима. Я хотіла підійти до Романа, але поліцейський потягнув мене за волосся і кинув об підлогу. Вони не повідомили затриманим їхні права, перевернули усе помешкання. Абсолютно не зважали на те, що у квартирі була маленька дитина побратима. Кілька днів чоловіків утримували в слідчому ізоляторі. Нам не дозволяли ні побачитися з ними, ні передати речі. Їм інкримінували ч.1 ст. 263 ККУ — незаконне зберігання зброї. Цю зброю вони здобули своєю кров’ю, своїми силами і своїм патріотизмом. Жодної загрози суспільству з їх боку не було. За побратима, якого теж обвинуватили, внесли заставу, і він до вироку — на волі. Романа теж могли випустити під заставу 45 тисяч гривень, але у нас не було таких грошей. Відбувся суд: моєму чоловікові дали чотири роки, його побратимові — три (у нього малі діти). Нині Роман — у Чортківському СІЗО, у камері — 20 осіб. Лікар, який оглядав його, зробив висновок про необхідність хірургічного втручання. Хочемо, щоб Романа прооперували в обласному центрі, адже тут кращі фахівці, обладнання, до того ж торік чоловік переніс мікроінфаркт, тому є чималі ризики, проте нам відмовляють. Щоразу придумують щось інше: то потрібен дозвіл начальника СІЗО, то прокурора, то згода хірурга… Я зверталася до обласної прокуратури, та мені повідомили, що Романа будуть оперувати в райцентрі, оскільки на перевезення до Тернополя і забезпечення охорони немає коштів. Мій чоловік втратив здоров’я, захищаючи Україну, а йому навіть мінімальним не хочуть допомогти… Доведеться самотужки шукати гроші на перевезення та лікування. Від держави Роман не отримав жодної допомоги. Річ у тім, що у нього немає паспорта. Він народився у Росії і досі вважається громадянином цієї країни, хоча з дитинства мешкав із батьками на Теребовлянщині, там навчався у школі. Щоб отримати український паспорт, йому потрібно спершу відмовитися від російського громадянства, але він не може й кроку ступити в російські відомства, бо в Росії, наскільки нам відомо, його заочно засудили на 30 років… А без паспорта Роман не може отримати посвідчення учасника АТО, оформити допомогу, пільги, має лише документи про те, що ніс службу на Сході та отримав там поранення. Словом, безвихідь якась… У цих поневіряннях ми зрозуміли одне: патріоти і добровольчі батальйони невигідні цій державі, бо вони хочуть завершення війни, вимагають рішучих дій, тому їх всіляко компрометують, переслідують і кидають за ґрати…