Сергій Бучинський із села Ласківці Теребовлянської громади торік вдруге пішов на війну. У 2015-2016 роках ніс службу в 56-ій мотопіхотній бригаді, а в 2022-ому долучився до 44-ої окремої артилерійської бригади ім. Данила Апостола. За цих півтора року масштабної війни разом із побратимами пройшов гарячі точки, зокрема, воював на бахмутському напрямку, нині бере участь у контрнаступі в Запорізькій області. Не раз потрапляв під обстріли, ризикував життям, але знаходить сили, щоб продовжувати боротьбу.

— 24 лютого 2022-го я прокинувся о 5-ій ранку. Погодував собаку, приготував собі сніданок. Увімкнув телевізор і жахнувся від новин — почалося вторгнення, — пригадує Сергій. — Раніше я ніс службу в зоні бойових дій, тож розумів, що треба й далі йти захищати країну, бо ніхто за нас цього не зробить. Десь о 8:30 прийшла представниця військкомату і попросила навідатись для уточнення списків. Пройшов медогляд і наступного дня вже був на службі. Зустрів у військкоматі односельчанина Василя. Разом нас відправили до Тернополя, потім — на Житомирщину. Ми з побратимами тримали оборону біля Чорнобиля. Згодом пройшли навчання на полігоні й нас відправили на бахмутський напрямок, де воювали тривалий час. Нині виконуємо бойові завдання на запорізькому напрямку.

Різне довелося пройти на фронті… Якось їхали з побратимами вантажівкою на Донеччині й потрапили під обстріл. «Пацани! Ховайтесь — летить…» — крикнув побратим «Махно». Гуп-гуп — по нас. Кинулися в яму на узбіччі. Погриміло добряче. Падало за 50 метрів… Мабуть, росіяни дронами засікли і вдарили. Минуло кілька хвилин, піднялися й помчали на всіх парах. Перехрестилися, думали, що вже все… Ми везли тоді газові балони, несправну гармату, яка й стримала нас у кузові. Інакше повилітали б від ударної хвилі. Але якось минулося. Відхекалися, почали жартувати. У таких ситуаціях гумор додає сили. Іншого разу нас теж обстріляли. Заїхали на позиції до побратимів забрати речі, як росіяни почали гатити. Ми тоді грузли автівкою в болоті, не могли швидко виїхати. Якщо не в силі вплинути на ситуацію, то скручуєшся в позу ембріона і застигаєш. Мозок сприймає події в уповільненому режимі: здається, що якби летіла муха, то бачив би, як помахує крилами. І це при тому, що я вже не вперше на війні. Пригадую, у 2015-ому в складних ситуаціях на фронті мене охоплювала паніка. Проте страх — це нормально.

Дивлячись небезпеці в очі, пробігає думка: «Господи, якщо попаде, то нехай відразу забере». Не хочеться залишатися калікою… Якось за одну ніч ми втратили 12 побратимів… Кровопролитна війна, сильна втома, недоспані ночі, життя в землі. Ніби й звик, але іноді загляну в соцмережі — бачу фото щасливих друзів на пікніках чи відпочинках, переведу погляд на бетонну підлогу — зависаю. Наче різні світи… Водночас розумію, що ми тут воюємо для того, щоб в тилу був спокій. Ми тут — задля своїх рідних. Хочу, щоб моя донька жила в мирній країні. На фронті найбільше додає сил думка, що мої найрідніші — в безпеці. Зателефонував до сестри, розказала, що пече торт, приготувала салат для племінника на день народження. Звичайні буденні розмови, особливо через відеозв’язок, дають тимчасове відчуття домашнього затишку. Сповнює внутрішніми силами розмова з коханою людиною, її усмішка, яку бачу через екран телефона. Коли серце наповнене теплом, а думки — вірою в перемогу, легше долати труднощі, легше пройти цю важку війну.