Переселенцям потрібен одяг, а ще більше

Вже двічі біля Архикафедрального собору Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці провели акцію із безкоштовної роздачі одягу, взуття та речей першої необхідності для переселенців, які через війну змушені були покинути свої домівки. З перших днів вторгнення Росії в Україну наші парохії в європейських країнах збирають і передають на батьківщину гуманітарну допомогу, також долучаються іноземні благодійники.

У Тернополі при кафедральному соборі діє штаб допомоги ЗСУ та переселенцям, де сортують отримані речі й спрямовують туди, де в них є найбільша необхідність. Оскільки в нашому місті зупинилося чимало родин із міст і сіл, де тривають бойові дії, то духовенство разом із волонтерами намагаються усіляко підтримати їх.

— Від початку цієї трагічної несправедливої війни в нашому соборі з благословення митрополита Василія Семенюка діє штаб допомоги українським військовим та переселенцям, — розповідає отець Роман Демуш. — Спершу тернополяни приносили до храму продукти харчування, одяг, засоби гігієни, а згодом надійшла допомога від наших закордонних друзів, від українських емігрантів з Італії, Німеччини, Нідерландів. Отриману гуманітарну допомогу спрямовуємо в гарячі точки. Водночас потребують підтримки й переселенці, яких чимало прибуло на Тернопільщину. Через воєнні дії вони змушені були утікати зі своїх домівок. Зараз ці люди потребують одягу, житла. Щоб хоч трохи підбадьорити їх, ми провели акцію із роздачі допомоги. Хочемо, щоб переселенці відчували опіку як від нашої церкви, так і від містян. Згодом плануємо провести чергову акцію.

У день роздачі допомоги волонтери розклали речі поруч із Архикафедральним собором. Переселенці змогли підібрати собі необхідний одяг, взуття та засоби гігієни. Допомагають священникам впорядковувати й видавати гуманітарну допомогу волонтери з Тернополя, а також переселенці.

— До війни я працювала у Києві, організовувала виставкові заходи, а родом я із Криму. Виїхала з друзями зі столиці на третій день війни, коли вже сунули танки… — зітхає Вікторія Агромакова. — У Тернополі я вперше, вражена доброзичливістю людей. Раніше волонтерством не займалася. У такий важкий для країни час не можу сидіти, взялася допомагати при соборі. Стараємось залучати якомога більше допомоги з Європи. Багато людей у світі хочуть підтримати Україну. Іноземні партнери, з якими я працювала в мирний час, збирають нині допомогу і доправляють фурами. Україна не сама у цій важкій війні — нас підтримує увесь світ.

— У нас — багатодітна сім’я, тож ми з моїми рідними братами і сестрами вирішили долучитися до волонтерської праці, — зазначила Марія Богак. — До штабу звертаються переселенці, які не мають в що одягнутися, в що взутися. У чому вибігли з бомбосховища, у тому й рушили в дорогу. Історія кожної приїжджої родини вражає до болю… У штабі серед великої кількості речей не відразу можна знайти потрібний розмір, тож ми посортували доросле й дитяче взуття, окремо розклали рушники, миючі засоби, підгузники… Легко знайти все потрібне! Добродії привезли сюди свіжий хліб — роздаємо переселенцям. Сподіваємося згодом знову провести такий захід, щоб ніхто не почувався у скруті. Багато переселенців пережили пекло, є такі, що втратили житло, рідних, тож їм ще й потрібна наша любов.

Допомагають волонтерам при кафедральному соборі киянки Ольга Сачинок і Валерія Прапорщикова, які теж нині живуть на Тернопільщині.
— Із Києва ми з рідними виїхали першого дня війни. Автомобіль нам позичили знайомі. Спершу ми зупинилися на Житомирщині, але коли там почали неподалік бомбити, приїхали на Тернопільщину. Тут нас прийняла родина в Підволочиську. В Києві друзі-чоловіки вступили в тероборону. Жінки виїхали, але не всі. Моя подруга залишилася в столиці зі своєю немічною бабусею. У Підволочиську плетемо сітки, приїжджаю також до Тернополя допомагати волонтерам, — каже Ольга.
— Через війну довелося покинути Київ. Думала пересидіти у містечку Українка, але й там небезпечно, тож рушила в Західну Україну. Війна застала мого чоловіка в родичів у Херсоні. Наразі залишається там, ходить на мітинги проти окупантів. Ситуація там складна… Мої рідні розкидані по всій країні: чоловік — у Херсоні, сестра — в Луцьку, мама — в Одесі, але сподіваємось, що скоро будемо разом, — вірить Валерія.