Йому було 68. В екс-посадовця стався інфаркт — серце не витримало переживань через надзвичайну пригоду, що трапилася з ним за день до того. На Анатолія Олександровича було вчинено розбійний напад у самому центрі Тернополя.

У п’ятницю, 24 лютого, близько 19.30, неподалік власного гаража на вулиці Паращука на нього напали двоє невідомих у балаклавах. Погрожуючи пістолетом, зловмисники заштовхали Анатолія Олександровича в гараж, зв’язали руки, на голову натягнули поліетиленовий пакет… Завдаючи тілесних тортур, вимагали гроші. Пан Жукінський мав при собі 1500 гривень та мобільник «Айфон». Забравши гроші і телефон, нападники утекли. Від тортур Анатолій Олександрович знепритомнів, лише через півтора години прийшов до свідомості і вибрався з гаража. Ледь знаходячи сили, із зв’язаними руками чоловік дійшов до магазину на вулиці Руській, і вже звідти люди викликали поліцію та швидку. На місці злочину експерти знайшли магазин від пістолета з трьома набоями та інші речі, які, очевидно, загубили нападники. А тим часом Анатолія Олександровича доправили до лікарні. Медики констатували у нього закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку та множинні садна обличчя. Після надання медичної допомоги потерпілий попросився додому. У суботу він ще дав покази слідчим, а в неділю самопочуття раптово погіршилося — стався повторний інфаркт міокарда — і Анатолій Олександрович помер…

Сьогодні, 1 березня, тернополяни проведуть Анатолія Жукінського в останню путь. Нині багато хто розповідає про його добрі справи для громади, про його дипломатичність та вміння тримати баланс між політикою та людяністю.

Анатолій Жукінський — корінний тернополянин, народився 25 серпня 1949 року. Вищу освіту здобув у Тернопільському фінансово-економічному інституті (нині ТНЕУ). Працював робітником на заводі „Електроарматура”, обіймав керівні посади у ряді структур господарського комплексу області, зокрема, з 1994 до 2000 року очолював підприємство «Облпаливо». Протягом 2000-2002 років був першим заступником голови Тернопільської ОДА.

Говорячи нині про покійного, тернополяни згадують про ще одне випробування, яке довелося йому пройти на високій посаді. У 2005 році проти нього була порушена кримінальна справа за «оборудку» бюджетними коштами при купівлі власного автомобіля «Тойота-Лендкрузер-100» для очолюваної ним же Тернопільської облради. Ця подія свого часу набула всеукраїнського резонансу. Попри цілеспрямоване очорнення пана Жукінського більшість тоді розуміла, що це показова справа «для галочки», бо ж крали і крадуть ще не в таких масштабах. У той час відбулося гучне затримання голови Донецької облради Бориса Колеснікова, а щоб на хвилі помаранчевого псевдоочищення від бандитів та корупціонерів «зрівняти» Схід і Захід, взяли й високопосадовця із Західної України.  На виборах до обласної ради у 2002 році Анатолій Жукінський висувався від блоку «Наша Україна”, хоча невдовзі дистанціювався від даної політичної сили. Під час виборів голови Тернопільської обласної ради став компромісною фігурою між тодішньою владою, адже працював у той час заступником голови ОДА, і опозицією. Жертва була підходящою. Однак у результаті кримінальна справа була закрита, пан Жукінський навіть повернувся на роботу, та через політичні пертурбації на посаді довго не затримався.

Після того він назавжди відійшов від політики та державної служби. Останніми роками, маючи серйозну недугу, їздив на лікування до Ізраїлю та Німеччини, працював у різних приватних фінансових структурах. Найбільшою цінністю в житті для нього була родина. Дружина Анатолія Жукінського працює лікарем, донька за фахом — економіст, закінчила Берлінський університет, вийшла заміж за німця, багато років мешкає у Німеччині, виховує сина. Анатолій Олександрович надзвичайно любив свого онука, мріяв, що він стане поліцейським, а також всю душу вкладав у свого неповнолітнього сина. Підтримував теплі стосунки із молодшим братом, який був генералом радянської армії, а нині мешкає у Санкт-Петербурзі, та сестрою, яка працює у Тернополі в «Ощадбанку».

Теплими спогадами про Анатолія Жукінського поділився з «НОВОЮ…» близький його товариш Михайло Цимбалюк, з яким вони свого часу ефективно співпрацювали, обіймаючи керівні посади в нашій області, і з яким щиро спілкувалися до останніх днів.

— Висловлюю глибоке співчуття родині, близьким, усім, хто знав Анатолія Олександровича. Ми товаришували 30 років, познайомилися, коли він очолював підприємство «Облпаливо». Пригадую, як він вболівав за Тернопільщину в непрості роки становлення Незалежності, налагоджував економіку краю, — розповів Михайло Михайлович. — Його знали по всій Україні й надзвичайно поважали, бо вмів тримати слово, був інтелігентом. На жаль, тернополяни несподівано і передчасно втратили великого патріота свого міста і краю. Він умів усе робити красиво. Був ідеалістом у стосунках, ідеалістом у дружбі, ідеалістом у роботі. На посаді голови обласної ради зумів об’єднати довкола себе людей з великим досвідом управлінської роботи, як-от Геннадій Яворський, Володимир Слюзар та інші. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, зайняв конкретну життєву позицію. Проте Анатолій Олександрович пережив непростий період, коли став розмінною монетою у політичних маніпуляціях упродовж 2005-2006 років. Комусь хотілося довести, що не тільки на Сході України, а й на Заході є керівники, які порушують закон. Та він гідно витримав це випробування, не зламався. Побачив, хто є справжнім товаришем, а хто — корисливим пристосуванцем. Нехай це буде на совісті тих, які нечесно чинили стосовно нього. Після того у нього був період реабілітації, і він до останніх днів гордо ходив вулицями рідного міста, чесно дивився людям у вічі. Я завжди був приємно вражений його людяністю, готовністю кожному допомогти. «Як ти встигаєш допомагати стільком людям?» — запитував я його. «До мене приходять, і я не можу відмовити», — відповідав.

З Анатолієм Олександровичем ми називали один одного «шефом». Ще у четвер ми довго розмовляли. «Шеф, як справи?» — зателефонував він до мене. Планував, коли потепліє, приїхати до мене до Львова. Анатолій Олександрович був частим гостем у моїй хаті, моя родина надзвичайно його поважала і любила. Казав, що має обговорити зі мною багато справ. До останніх днів думав про розбудову держави, переживав за долю тернопільського аеропорту, за створення об’єднаних територіальних громад. Він поспішав жити…

Боляче і важко, що трапилася така біда. Анатолій Олександрович став жертвою злочину. У суспільстві, як не прикро, нині переважають зло, ненависть, людська підлість. Він і до того скаржився на серце, але я переконаний, що ця трагічна п’ятниця прискорила його відхід у вічність. Ми ще говорили з ним після нападу по телефону, він заспокоював, мовляв, все буде добре, однак серце не витримало… Я спілкувався з керівником ГУНП в Тернопільській області Олександром Богомолом, і він пообіцяв, що зробить усе можливе, щоб розкрити цей злочин. Важко сказати, чи це були випадкові грабіжники, вочевидь, знали, до кого ідуть. Так склалися обставини, що я нині перебуваю з партійною місією у Німеччині, тому не зможу бути на похороні, але там буде моя сім’я. Повернувшись в Україну, піду поклонитися до могили друга. А ще мій обов’язок — долучитися до розкриття злочину, щоб громадськість дізналася, хто забрав життя в Анатолія Жукінського. Він ще міг жити й жити… Можливо, не випадково Господь забрав його у неділю Прощення, адже попри непрості життєві ситуації він не тримав ні на кого образи. Нам залишається лише молитися за його душу.