«Бойовий побратим із золотими руками! Кращого по різьбі з деревом не знайдете. Якщо у когось є потреба в несерійному за власним дизайном виробі з дерева, то тільки до нього», — так тепло написав у соцмережі про різьбяра Миколу Николюка з Тернополя його побратим із передової Андрій Павленко.
Після вторгнення росії в Україну пан Микола відклав різці й деревину, а взяв у руки зброю. Пів року ніс службу в ЗСУ, нині — демобілізований. Серед військових тернополянин знаний під позивним «Томас». Хоча торік восени повернувся до цивільного життя, взявся за різьблення, але думками — досі на фронті з побратимами. Нема дня, щоб не зателефонував до рідного підрозділу. Чекає побратимів у відпустку і готує для них… нарди, аби у вільний час могли хоч трішки відволіктися від воєнних реалій.

Кивот для Володимирського собору в Києві

У різьбярському ремеслі Микола — самородок. Змалку замиловувався дерев’яними речами ручної роботи, самотужки пробував майструвати. У дорослому віці познайомився з майстрами-різьбярами і вдосконалив талант.
— У моїй родині не було різьбярів. Батько — водій, брат — водій, а мене манило до іншого, — усміхається Микола. — Завжди подобалися дерев’яні речі. Досі перед очима дідова палиця з вирізьбленою головою дракона. Купив різці, почав помалу шпортати. Коли вирізав для бабусі ложку із дерева, то добряче поранив руки, досі рубці залишилися. Після школи я захопився футболом — грав у юнацькій команді «Ниви», відслужив в армії. Та згодом повернувся до свого хобі — взявся ґрунтовніше за різьблення. Познайомився з талановитими майстрами зі школи народних ремесел у Тернополі — Віктором Лупійчуком і Ярославом Гладишем. Батько Віктора Володимир Лупійчук — заслужений майстер народної творчості України. Я часто навідувався до них у гості, пильно придивлявся до їхніх робіт. Багато навчився від них, набрався вправності. Донині товаришуємо, ділимося творчими ідеями. У 90-их роках я трохи їздив на роботу в росію, робив там іконостаси та кивоти у храмах. Потім мав замовлення у Києві, на Тернопільщині, адже тоді споруджували багато храмів. У Володимирському соборі в столиці з лівого боку, біля ікони Божої Матері «Скоропослушниці», встановлений кивот, який я виготовив. У Тернополі в Церкві Різдва Христового є мій кивот із півкруглим куполом. Зробив чимало кивотів для храмів по всій нашій області. У Монастириськах у блакитній церкві виготовив кивот за зразком старовинного з одного з карпатських храмів. Церковна тематика імпонує мені, але зараз не так багато замовлень. Нині берусь за все, що просять. Майструю нарди із Гербом для побратимів. Найперше Андрієві зроблю, бо навесні має приїхати у відпустку. На сході ми в перепочинку між окопами трохи грали, щоб відволіктися від того пекла.

«Не думав, що у 50-річному віці доведеться воювати»

На війну пан Микола пішов добровольцем. У перші дні повномасштабного вторгнення записався у підрозділ Тероборони. Спершу ніс службу в Тернополі, а згодом поїхав на передову в складі 105-ої бригади.

— 24 лютого — біль, хвилювання, лють, ненависть… Перша думка: росія підписала собі смертний вирок, — продовжує співрозмовник. — Мешкаю з татом, у якого інвалідність по зору. «Якби я пішов, дасиш собі раду?» — запитав батька. «Якщо так вирішив, то іди», — підтримав. Зрозуміло, що я його самого не залишив. За татом доглядали мої сестра, дружина, син. Але батько теж не сидить без діла: у свої 85 років волонтерить — чистить картоплю на страви для військових у спільноті «Бункер С».

У перші тижні ми несли службу на блокпостах у Тернополі, допомагали правоохоронцям. Паралельно ходили на стрільбу. Через півтора місяця нас відправили під Ізюм. До кінця літа ми тримали позиції на межі Харківської і Донецької областей. Нас перекидали в різні гарячі точки. Тривалий час ми стояли поблизу села Краснопілля, що неподалік Святогірської лаври. Там дуже красива природа — гори, багаторічні дуби, але над головами безперервно літали міни. Падали на поля, в озеро, що неподалік. Ще довго будуть розміновувати ту територію після війни… Я служив у піхоті, нашим завданням було прикривати десантників на «нулі». Наша зброя — автомати і гранатомети. Я — людина невійськова, служба в радянській армії спротивилась мені. Не думав, що у 50-річному віці ще доведеться воювати. Але що поробиш… Таких хлопців, як я, багато. У нашому підрозділі є побратими, яким по 59 років, які мають по двоє-троє онуків. Зрілим чоловікам легше психологічно, а молоді — фізично. Хоча деякі наші діди так копають окопи, що і молодим дають фору. Обстріли там не вщухали… Найважче пережити втрати… Першим у нашому підрозділі загинув від прильоту побратим навіть не на «передку», а за 15 км від лінії фронту. Це був шок. Росіяни гатять ураганами на 10-15 км. Кровопролитна війна…

«Частина мене й далі там — на фронті»

— Ми закопувалися в окопах і пильнували, щоб ніякий гад не проліз, — згадує Микола. — Така наша робота. Не завжди мав можливість телефонувати до рідних. Хвилювався за батька, а він — за мене. Якось мені потрапив у руки документ про те, що військовослужбовці, рідні яких мають інвалідність, можуть достроково звільнитися зі служби. Обдумав і написав рапорт. Побратими підтримали моє рішення, розуміють ситуацію. В останні дні перед звільненням було найважче. Думки про дім не давали спокою… Краще абстрагуватись від емоцій і ретельно виконувати воєнну рутину.
Уже пів року я вдома, але не можу переключитися від фронту. Забагато думок… Частина мене й досі там. Мабуть, аж коли закінчиться війна, тоді заспокоюся. Щодня телефоную до побратимів. Там — моя друга сім’я. Хлопці впораються! Впевнений. Росіяни хочуть знищити нас, але знищать себе і доведуть свою країну до розпаду. Ще коли в Грузії розпочали війну, то я думав, що росія дограється. Не можна в ХХІ столітті так поводитися. Росія приречена. Та потрібно ще дотиснути ту наволоч, яка присунула на українську землю. Дякую побратимам за відданість! А я різьблю помалу… Після перемоги будемо разом відбудовувати і «різьбити» нашу Україну!