1988-ий був одним з найуспішніших в історії українського футболу за радянську добу. По-перше, збірна Лобановського, сформована на основі київського «Динамо», виграла «срібло» чемпіонату Європи (з тих пір вихідцям з СРСР таких вершин підкорювати не вдавалося); по-друге, українські клуби зробили дубль у чемпіонаті Союзу: «Дніпро» виграв «золото», а київське «Динамо» — «срібло»; нарешті, по-третє, відразу три українські команди (крім двох, зазначених вище, ще й «Шахтар») пройшли до чвертьфіналу Кубка Союзу, а пізніше «Дніпро» й виграв цей трофей. Та й це ще не все — першого жовтня 1988-го збірна «совка», що вже починав дихати на ладан, виграла олімпійське «золото».
Олімпійський футбольний турнір завжди мав специфічний статус. До кінця 1980-их туди, наприклад, не пропускали професіоналів, і першість виборювали переважно команди із соціалістичних країн, де футболісти офіційно мали любительський статус. Перед Олімпіадою’1988 правила змінилися — туманний регламент давав змогу грати всім, хто на момент старту відбіркового турніру не брав участі у змаганнях найвищого рівня (чемпіонаті світу чи континентальних чемпіонатах). Таким чином до олімпійської збірної потрапив, наприклад, 25-річний динамівець Олексій Михайличенко — один із лідерів національної збірної.
Бишовець збирав команду, як то кажуть, з миру по нитці. Багатьом гравцям уже було під тридцять. До команди взяли «кістяк» дніпропетровського «Дніпра», який не потрапляв до національної збірної, — Тищенка, Лютого та Чередника.
Збірна Бишовця впевнено виграла відбіркову групу, випередивши, до речі, болгарів із суперзірками Стоїчковим та Лечковим. А потім була Олімпіада, де команда двох лідерів — Михайличенка і ще одного українця Ігоря Добровольського (народився на Одещині) — почергово випередила, серед інших, потужні збірні Аргентини та Італії. Нарешті у фіналі, програючи зірковим бразильцям з Ромаріо та Бебето у складі (за 6 років ця пара форвардів виграє для південноамериканців чемпіонат світу’1994), олімпійська збірна зуміла зрівняти рахунок, а у додатковий час вирвати перемогу.
У всіх матчах фінального турніру зіграв вихованець Володимир-Волинської спортшколи та знаменитого Львівського футбольного інтернату Володимир Татарчук. Він виступав за львівські СКА-«Карпати», але на момент Олімпіади був переведений до столичного ЦСКА і потрапив в олімпійську команду з… першої ліги. А от фінал Татарчук не дограв, адже був вилучений у другому таймі додаткового часу, на 110-ій хвилині. Та й загалом його доля склалася найтрагічніше з усіх олімпійських чемпіонів, які виходили на поле в фіналі, — він хворий на рак і нині відчайдушно бореться за життя. Отож, давайте поглянемо на олімпійський турнір його очима.

«Михайличенко п’ять пляшок пива випив, а на допінг аналіз ніяк здати не міг»

— За відбірковий цикл ми 170 днів просиділи на зборах, — згадує Володимир Татарчук. — Раніше як забирали на збори, то мінімум на два тижні. У ЦСКА за три-чотири дні до гри замикали на базі. Я до цих речей спокійно ставився: треба то треба.

Пам’ятаю, що нас постійно перевіряли на допінг. Процедура не така прискіплива була, як нині. Здавали сечу і все. Футболісти любили цю процедуру через пиво. Там імпортне давали. Після гри ти знесилений і зневоднений. Тільки пиво й допомагало сходити в туалет. Пам’ятаю, Олексія Михайличенка повели в процедурну. Нема і нема. Приходять допінг-офіцери в роздягальню, а він уже п’ять пляшок випив — і ніяк! Може, спеціально затримався там, не знаю, але, йдучи назад, ще кілька пляшечок з собою прихопив у роздягальню.

«На кораблі був волейбольний майданчик — на ньому й розминалися»

— Бишовець ізолював команду від зовнішнього світу на пароплаві «Михайло Шолохов». Було незвично. Спочатку ми в Олімпійське селище заїхали. Але Бишовцю там відразу не сподобалося. Критично оглянувши містечко, тренер пробурчав: «Якась розпуста». Народу багато, гамірно, дискотеки і т.д. Не найкраще місце для того, щоб зосередитися. В інших містах ми в готелях зупинялися, а в Олімпійське селище тільки після фіналу повернулися — на церемонію нагородження.

На кораблі був волейбольний майданчик — на ньому й розминалися. Через сітку грали, в квадратики. Навіть воріт не було. Фішки ставили — і стукали Харіну. Лайнер погойдувався на хвилях, але нам це не заважало. Заколисувало добре перед сном.

До фінального матчу я тільки проти Кореї на заміну вийшов — інші матчі починав в «основі», і все одно впевненості в тому, що зіграю проти Бразилії, не було. Бишовець, знаючи фізичний і психологічний стан кожного, іноді міняв склад. «Основу» на фінал оголосив тільки в день матчу.

Ми безпосередньо перед фіналом бразильців не дивилися. Може, воно й на краще. Злякатися не злякалися б, але, можливо, по-іншому налаштовувалися б. Ромаріо, звісно, у них виділявся, один в один легко обігрував. Тому підстрахуванню приділяли підвищену увагу. Намагалися не дати простору.

«Моє вилучення так перед очима і стоїть, ніби вчора було…»

— Коли Добровольський зрівнював рахунок з пенальті, деякі наші відвернулися. А я був спокійний — не сумнівався, що заб’є. В Ігоря вражаюча витримка була. Потім Кеташвілі почав святкувати перемогу в перерві між додатковими таймами — стрибав, землю цілував. Коли сказали, що ще 15 хвилин грати, Гела засмутився.

А моє вилучення так перед очима і стоїть, ніби вчора було. Першу жовту ні за що отримав. Справа була на бровці, і я до бразильця навіть не доторкнувся. На повторі з одного ракурсу дивишся — начебто залізний фол, а з іншого — взагалі нічого. Контакту не було.

А потім довелося спинити Жоау Паулу. Він був свіжий, на швидкості, міг розгойдати захисників у будь-який бік. Довелося хапати, іншого виходу не залишалося…

По дорозі в підтрибунку ніхто нічого не сказав. Але я сам жахливо переживав. Пішов у душову, місця собі не знаходив. Закурив. І тут до роздягальні заходить Колосков. З ящиком радянського шампанського в руках. Я до нього: «Ну як?» «Для початку ми тебе оштрафуємо…» «Та мені без різниці. Як зіграли?! » «Виграли». І відлягло.

«Банкет у Горбачова: нате — і відв’яжіться»

— Пароплав після перемоги на Іграх два дні гойдало. Святкували душевно, і не тільки шампанським. Повний асортимент напоїв був. У портові магазини бігали докуповувати: віскі, джин. Прямо на кораблі нам концерт влаштували — Хазанов, Винокур. Артисти спочатку на сцені виступили, а потім за столом, не без цього. Вадика Тищенка на ранок взагалі не знайшли. Загубилася людина, в чужій каюті заснула. На нагородження поїхали без нього. Медаль Вадику вже на корабель привезли.

Ми перед нагородженням ще до баскетболістів заглянули — їх і нашу перемоги шампанським злегка обмили. Сабоніс на радощах Нарбековасу кросівки подарував. На шию, як брелоки, повісив — до колін у Армінаса бовталися! У Сабоніса 48-ий, здається розмір, а Нарбековас мого зросту, метр сімдесят. Випили з ними по келишку і пішли на нагородження.

А потім був банкет у Горбачова. Точніше, одна назва. Він щось сказав, привітав. По келиху шампанського або вина біля стоячих столиків випили. Ми-то, наївні, думали: раз Кремль, отже, пристойно, урочистий захід. А вийшла чиста формальність: нате — і відв’яжіться.

За перемогу дали по шість тисяч доларів і близько 12 тисяч рублями. Бишовцю хтось в Кореї запропонував машини Daewoo. Подумали: чому б ні? Але щось з вивезенням не вийшло. В результаті дали нам купони на право придбати авто без черги. Бишовець і Михайличенко по «Волзі» взяли. Я — «шістку». Тисяч шість рублів віддав — при курсі 60 копійок за долар. Довго на ній їздив, поки до батька в Луцьк не відігнав. Там і залишилася.

Нині олімпійська медаль Володимира Татарчука зберігається у батьків у Луцьку. Сам він, легенда ЦСКА 1990-их, мешкає у Москві і не бачив нагороду вже дуже давно — лікарі не радять довгі переїзди. Хвороба ще не відступила, але найгірше, як сподівається сам Володимир, вже позаду. Тепер головна його забава — риболоволя. Але тільки літня. «А взимку знову в барліг свій залізу, буду телевізор дивитися», — жартує Татарчук. А серед улюблених відеозаписів, звісно, найбільша перемога у житті — олімпійський фінал.