Один–два рази на місяць його бус із спеціальною піччю на причепі роз’їжджає фронтовими дорогами Донеччини. За день чоловік випікає до 170 піц, які з вогню потрапляють прямісінько в шанці на передовій. В інтерв’ю для української редакції RFI Віталій розповів, як з’явилась ідея мобільної піцерії, як його страви оцінюють військові та чому він перестав спілкуватися з європейськими шефами.

Свій проєкт Віталій назвав Military Chef і дав йому старт у вересні 2023 року. Відтоді приготував понад три тисячі піц для українських військових. Проте волонтерити — годувати біженців обідами, проводити майстер-класи дітям та підтримувати ЗСУ — Віталій Колошиць почав з перших днів повномасштабного вторгнення. Зокрема, він прославився тим, що встановив два рекорди України, завдяки яким зібрав чималі гроші для військових.

Улітку 2022 року в межах заходу, спрямованого на збирання коштів для військових, Віталій Колошиць приготував найбільшу паляницю — у 3 метри 40 сантиметрів. Це допомогло піцайоло зібрати близько 2 мільйонів гривень. Ще 339 000 тисяч він зміг залучити під час встановлення національного рекорду в номінації «Найбільша кількість крафтових сирів на одній піці».

— Як ви прийшли в кулінарію?

— Улітку 2024-го вже буде 17 років, як я в ресторанній сфері. А готую взагалі з 6 років. Прищепила мені цю любов бабуся, яка була шикарним кухарем. Я не знаю, наскільки це правда, на жаль, не досліджував, але є інформація про те, що хтось із моїх пращурів працював на кухні в Потоцьких. Тобто в мене є кулінарна така гілка в родині.

Після школи я вступив у профільне училище, потім до київського Національного університету харчових технологій. Паралельно завжди працював, підробляв у ресторанах. Після певного часу роботи шефом у Києві переїхав в Італію, де вже пізнав глибоку кулінарію, вивчив піцу, вивчив італійську кухню. У 2016 році я повернувся назад в Україну. Жити в Європі — не моє. Не можу я там — це чужина.

— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

— 24 лютого 2022 року був третій день мого авторського майстер-класу у Львові. Зранку прокидаюся, дивлюся на телефон, а там, напевно, сповіщень 300 від різних телеграм-каналів, від різних людей, пропущених дзвінків купа. У перший день мене був шок, я не міг взагалі зрозуміти, що відбувається.

Ми почали записувати відеозвернення до росіян, до колег. Чомусь на той момент ми свято вірили в те, що це потрібно, що це щось дасть, щось змінить.

Коли ми зрозуміли, що це не працює, ми створили на базі нашого ресторану волонтерський хаб, де отримували від меценатів і спонсорів продукти, готували страви і возили їх на залізничний вокзал.

— Багато доводилось готувати?

— Я ніколи в житті не забуду цей момент, тому що це було від 4 до 6 тисяч обідів і вечер. Такі великі каструлі я ще ніколи не використовував у своїй практиці. Але ми добру роботу робили в цей момент, тому що львівський вокзал був певним перевалочним пунктом, куди з’їжджалися з усієї України. Люди були там 2–3 дні та їхали за кордон, тікали від війни.

Так ми працювали кілька тижнів, допоки не приїхав Червоний хрест, який теж почав годувати людей. І наші послуги вже були не потрібні.

— Як з’явився проєкт Military Chef?

— Я задумався, що ж я можу ще зробити для країни, для ЗСУ. І тоді придумав якраз цей проєкт. Я зателефонував у компанію, яка займалася виробництвом печей для піци. І запропонував їм таку ідею, щоб вони зробили піч на автомобільному причепі.

Унікальна мобільна піч, розроблена спеціально для поїздок на фронт
Унікальна мобільна піч, розроблена спеціально для поїздок на фронт © Особистий архів Віталія Колошиця
Ініціатива була цілком моя, повністю за власний кошт. Потім купив бус, інвентар і перші поїздки фінансував власним коштом. Згодом одна мережа торговельних центрів почала допомагати мені продуктами, а інші партнери надали приміщення для того, щоб я робив заготовки. Тому що один виїзд — це від 500 до 600 піц. І мені потрібно місце, де я буду замішувати таку велику кількість, а це 100–150 кілограмів тіста.

— Розкажіть детальніше про ваше устаткування. Піч була складна у виробництві? Наскільки вона унікальна?

— У світі ще не знаю, чи таке існує. Просто, розумієте, такі печі на колесах, якщо і створюють, то вони тільки для того, щоб подолати невеличкий відрізок дороги. Акуратно, легенько, при невеликих швидкостях і десь на фестивалях їх використовувати.

Ми ж проєктували піч, яка зможе витримати тисячі й тисячі кілометрів. І зможе витримати різні умови. Самі розумієте, що в Донецькій області немає доріг, а якщо є, то вони такі собі. Піч важить 2 тонни 730 кілограм. Тому ми придумали такі конструкції, щоб при інтенсивному русі вони не деформувалися. Шукали матеріали, стійкі до різних погодних умов. Загалом нюансів було багато.

— Наскільки близько доводиться готувати до лінії фронту. Чи не буває страшно?

— Готував від 15 до 30 кілометрів до самої лінії зіткнення. Якщо чесно, мені в Києві страшніше, ніж там. Тому що в столиці ти не знаєш, прилетить не прилетить, а там ти розумієш, куди дістає артилерія, а куди не дістає. Та й з нашими військовими простіше все це сприймається.

— Яку саме піцу готуєте?

—Я не можу везти те, що може зіпсуватись. Такого ніколи не було, та й зараз холодно. Але все одно я не можу ризикувати здоров’ям бійців. Тобто це є піца «Пепероні». Це томатна основа, моцарела вакуумована, салямі теж вакуумована з усіма сертифікатами, тобто максимально свіжа продукція.

У середньому готую 150–170 піц за день. Однак я зараз думаю, аби трошки розширити асортимент.

— Що кажуть бійці, які відгуки?

— Усі в шоці від того, що я приїхав на нуль, на передові позиції готувати піцу. Ніхто ніколи такого не бачив. Часто запитують: «Як ти дотягнув цю бандуру аж сюди?»

Піцу дуже хвалять, тому що вона свіженька, щойно з печі. Я співпрацюю з ротами забезпечення, які приїжджають, забирають зразу і завозять прямо в окопи тепленьку піцу. Якщо немає такої можливості, бо все-таки це війна, бойові дії, то я розказую, як її правильно гріти в польових умовах.

— Що вас мотивує їздити на фронт?

— Просто вдячність військових за те, що цивільний приїхав, не забув про них. У військових є такий момент розчарування в цивільних, тому що війна це щось таке далеке, це ж не в Києві, а це там десь далеко, там, де було АТО. І зараз повільно це знову перетворюється в АТО.

Якщо хлопці там воюють для того, щоб мої діти жили у вільній країні, то я їм буду допомагати. Я для себе вибір зробив давно. Я зараз єдине про що жалкую дуже сильно, чому я не придумав цей проєкт раніше.

— Ви брали участь у чемпіонаті світу з приготування піци 2019 року і увійшли до сотні кращих кухарів. Чи спілкуєтесь з іноземними колегами про війну в Україні? Яке їх ставлення?

— Усі солідарні, але тільки на словах. Хоча є різні кухарі, я особисто знаю такого хлопця. Не можу сказати з якої країни, але він спеціально приїхав до України, пройшов курс тактичної медицини. І зараз тут волонтерить. Він витягує бійців. Тобто людина взагалі не має ніякого відношення до України, але допомагає.

Загалом за кордоном, як їм подають інформацію їхні медіа, так вони і сприймають. Щоб сказати, що якась є підтримка, бажання щось зробити допомогти — та ні. Якщо чесно, навіть від початку війни я пробував донести якусь інформацію. Зараз я майже повністю перестав спілкуватися з усіма європейськими шафами, із якими мав тісні стосунки.

Я планую поїхати знову на чемпіонат світу, але не за якісь медальки, а тому що це міжнародний майданчик, де я можу заявити: люди, у нас війна ще не закінчилась. Ви теж повинні допомагати. Якщо ви не хочете воювати, не хочете, щоб ваш той самий П’єро, Альберто чи Джузеппе не воювали, то вам треба допомагати Україні. Принаймні говорити і кричати про те, що в Україні йде війна.

Джерело: RFI