У суботу, 18 червня, у селі Застав’є Тернопільського району справили 40 днів за 41-річним бійцем Миколою Юречком, який помер 9 травня у Новомосковській районній лікарні, що на Дніпровщині. Що стало причиною смерті, – наразі невідомо, адже чоловік ніколи не скаржився на здоров’я. У документах, які віддали рідним, офіційно констатували раптову смерть. Однак, крім загадкової смерті, рідним довго не повідомляли, що насправді з Миколою, не знали вони й де він. Лише коли забили на сполох, його тіло майже через місяць після смерті знайшли в морзі у Дніпрі…

Микола Юречко був висококваліфікованим зварювальником і працював у ТОВ «Нове життя», що у Застав’є. Доля склалася так, що Бог не послав йому власної сім’ї, тому він мешкав зі своєю старенькою мамою і молодшим братом Ігорем, був їхнім годувальником, підтримкою та опорою. На фронт його кликали ще під час першої хвилі мобілізації, але тоді якраз мама зламала стегнову кістку і йому вдалося взяти відстрочку, щоб за нею доглядати.

– Микола був чудовим сином, дуже добрим, чуйним, – розповідає його двоюрідна сестра Оксана Романівна. – Після травми він ні на крок не відходив від мами, дбав про неї, обходив, адже вона сама не могла навіть повернутися. Крім проблем із ногою, у неї ще й хворе серце, високий тиск… Їй постійно потрібна допомога й турбота.

Але коли у серпні 2015-го Миколі прийшла чергова повістка, діватися було ніде й він пішов служити. Спочатку був на військових навчаннях на Рівненщині, а потім у складі 53-ої бригади вирушив на фронт. Микола мав звання сержанта, а в жовтні його призначили командиром мінометної батареї. Служив під Артемівськом Донецької області, у Троїцькому, що на Луганщині.

– За весь період служби Микола жодного разу не був у відпустці, – каже його сестра, – ми думали, що, може, влітку хоч на кілька днів прийде додому. Йому пропонували залишитися в Рівному на полігоні й проводити вишколи для бійців, але він відмовився. Хотів бути на передовій зі своїми побратимами. «Сидіти на одному місці – це не моє, мені потрібен рух», – зізнався. Ми часто спілкувалися з ним по телефону, але жодного разу я не чула, щоб він скаржився чи на проблеми із здоров’ям, чи на те, що йому важко на передовій. Не хотів, напевно, щоб ми хвилювалися, адже розумів, що нам удома також вистачає турбот. На початку квітня лише обмовився, що у госпіталі. Сказав, що отримав контузію, але за яких умов, не зізнався. Після того його часто боліла голова, можливо, це й стало причиною смерті…

Про те, що з Миколою сталося нещастя, рідні навіть не підозрювали. Кілька днів його телефон не відповідав, а потім узагалі був вимкнений.

– Я подумала, що він просто його загубив, а зателефонувати з іншого немає змоги, – пояснює Оксана Романівна. – До того ж тоді у тітки Марії обірвався тромб і вона потрапила до лікарні, потрібно було і за нею подивитися, і за господаркою, і на роботу встигнути. А потім… Майже місяць від Миколи не було жодної звістки. Звернулися до військкомату, а вони вже почали його розшукувати. На початку червня тіло Миколи знайшли в одному із моргів у Дніпрі…

Страшна звістка ранила до глибини душі. Рідні не знали, як повідомити про трагедію старенькій мамі, яка й так була на лікарняному ліжку. З чого, власне, почати? Які підібрати слова?.. Бо слів насправді так багато, але всі якісь не ті… А потім була організація похорону, доправлення тіла додому…

11 червня Миколу Юречка поховали в рідному селі. Поховали як Героя, з усіма почестями, з супроводом військового оркестру. В останню путь бійця зійшлись провести рідні, друзі, знайомі й незнайомі, приїхали побратими. «Боже милостивий, – плакала на похороні старенька мати, – немає на світі нічого страшнішого, ніж пережити свою дитину, віддати сирій землі молодого сокола, доживати свій вік у скорботі і тривогах…»

Але життя триває. Тільки б швидше закінчилася війна, щоб ніколи більше матері не ховали своїх синів.