Одинадцять місяців вони перебували в окупації. На Тернопільщину приїхали до доньки, яка давно мешкає тут із сім’єю. Дорога була важкою — через Крим, росію, Білорусь, Польщу. До останнього не хотіли покидати свою домівку в Новій Каховці, але врешті прислухалися до вмовлянь дітей та онуків, які хвилювалися за них.
Днями «НОВА…» поспілкувалася із Василем Григоровичем. Чоловікові — 80 років. Пережив Другу світову війну, не думав, що доведеться бачити ще одну війну. За фахом — юрист, більше десяти років присвятив юриспруденції, а понад тридцять років викладав у Новокаховському агротехнічному коледжі — готував юрисконсультів для сільського господарства. Свого часу належав до «Народного руху України», балотувався до Верховної Ради. Його дружина Галина Василівна також працювала в закладі освіти.

«Московити наступають на Нову Каховку…»

— Нова Каховка досі в окупації, але ми віримо, що ЗСУ скоро її звільнять, — починає розповідь Василь Григорович. — Бої там тривають донині. Торік 24 лютого ми з дружиною прокинулися від гулу колони танків під вікнами. Мешкаємо на центральній вулиці біля узбережжя Дніпра. Їхали величезні САУ, земля дрижала… «Звідки у місті танки?» — здивувались ми. Не відразу зрозуміли, що то російські, лише згодом все збагнули. Через якийсь час почули постріли. Це ще більше насторожило. Вдень я знову побачив на вулиці військову техніку. Поїхав до сина в інший кінець міста. «Московити наступають…» — сказав він. На Каховській ГЕС вже стояли російські танки, окупанти підняли свій прапор. Перший танк провалився і потонув, то окупанти метушилися. Увесь день точилися перестрілки. Росіяни захопили адміністративні будівлі в нашому місті, почали ставити блокпости. Від Нової Каховки до Криму — понад 60 км, російська армія швидко зайшла на нашу територію. Ми й подумати не могли про таке… Спершу сиділи вдома, виходили тільки в найближчий магазин. Над нашим будинком літало, але ми сподівалися, що це тимчасово. «Як прийшли за дві години, так і вийдуть», — міркували. Якось я пішов до крамниці. Поруч зупинилася військова автівка, вийшли буряти і — всередину. Вибрали продукти, заплатили біля каси. Людей, на щастя, не зачіпали.
У перші дні березня мешканці Нової Каховки виходили на мітинги проти окупантів. Одну людину росіяни тоді вбили, кількох — поранили… У наступні дні в центрі міста було нашестя орків. Стало не по собі… Окупанти шукали «атовців», працівників правоохоронних органів. ЗСУ зуміли вдало вдарити по мосту біля ГЕС і перекрили рух ворожої техніки. Потім були бої на Антонівському мості, в Олешках. Знайомий їхав до лікарні в Херсон, то бачив спалену російську техніку, трупи окупантів. Росіяни засипали шлюз, наші бахнули туди. Зробили тимчасову переправу — ЗСУ потопили їхні баржі з танками. Виходимо вранці на берег Дніпра — ствол стирчить із води.

«Два тижні катували через фотографію…»

— Товариш мого сина їхав велосипедом і сфотографував згорілу техніку московитів. Окупанти зловили його, два тижні тримали у підвалі, — зітхає співрозмовник. — Повернувся додому, розповідав, як його мордували в приміщенні поліції — там зробили катівню. Підвішували, застосовували струм… Катували московити, хоча в їхніх рядах були й колаборанти. З перших днів окупанти розстрілювали автомобілі, в яких їхали мирні мешканці. Влучили в четверо родичів мого приятеля… Потім почали знаходити розстріляних рибалок. Окупанти замінували узбережжя Дніпра, вирили траншеї. Військову техніку ставили прямо в житлових масивах. Якось я вийшов вранці, а біля нашого будинку стоїть танк із Z-кою. Поруч бурят ходить. «Мені до магазину потрібно. Можна пройти?» — запитав я. «Прахадітє», — відповів. Нова Каховка була заповнена технікою із Z-ками. Згодом з’явилися із маркуванням буквами О і V. Через бої в місті почали руйнувати житлові будинки. Ми задумалися про виїзд. Син ніяк не хотів покидати рідне місто. Думав відправити дружину і трьох дітей. Проте я наполягав, щоб вони всі рятувались. «Їдьте, я нагляну за домівкою! Я прожив свій вік, залишусь», — сказав. Але вони місяцями не могли зважитись. Ще навесні зібрали валізи, а виїхали під осінь. Арестович заспокоював, тож ми вірили… Та коли по багатоповерхівці поруч із помешканням сина вдарило п’ять разів — виїхали. Волонтери допомогли їм знайти прихисток у Данії. Ми з дружиною залишилися. Я іноді виходив із дому, щоб погодувати собак і птицю на господарці в сина. Ситуація залишалася напруженою, почався штурм, тож діти й онуки щодня телефонували і просили виїжджати із Нової Каховки. «Покиньте все! Згорить, то згорить, але ви залишитеся живими», — благали нас. У січні 2023-го ми нарешті вирішили їхати. Єдиний доступний шлях — через Крим і росію. Хоча Херсон вже на той час був звільнений, але Антонівський міст — зруйнований, тож не було проїзду. Вирушили ми вдосвіта бусом, пройшли контроль на блокпості орків. «Їдемо в центр біженців у Варшаву», — так нам порадили казати. Пропустили. Ми й справді подолали тисячі кілометрів через росію та Білорусь до Варшави. У Польщі нас зустріли рідні, а звідти ми вирушили до доньки в Бережани.

«У Бережанах прийняли з відкритим серцем»

— Уже четвертий місяць ми з дружиною мешкаємо в Бережанах. Після важкої дороги довго оговтувалися, нарешті трохи внутрішньо заспокоїлися, — розповідає Василь Григорович. — Колись я гостював у Бережанах, приїжджав на весілля до онучки, але тоді їхав з іншим настроєм, ніж нині. Нам довелося утікати від війни… Не думав, що таке переживу на схилі літ. Здоров’я підводить, але стараюся не занепадати духом, виходжу між люди, спілкуюся. Бережани — красиве затишне місто! Відвідую богослужіння в місцевому храмі. Разом із дружиною беремо участь в різних заходах для внутрішньо переміщених осіб, які організовує благодійний фонд «Карітас Бережани». Зустрілися тут зі своїми земляками з Херсонщини, з переселенцями з Бахмута та інших постраждалих міст. Хтось охоче ділиться пережитим, дехто носить в собі біль… У кожного по-різному. Волонтери БФ «Карітас Бережани» підтримують людей, які вимушені були покинути свої домівки через війну. Пропонують продуктові набори, запрошують на безкоштовні обіди. Відчуваємо, що все — від щирого серця! Нам трохи незручно через таку увагу й турботу, але розуміємо, що це — вияв людяності. Українці дивовижно згуртувалися в час війни. Росіяни — мерзенний народ. Колись я служив в армії за Уралом, згодом їздив до росії по роботі, тож маю уявлення про рівень життя в московії. Там — безкультур’я і бідність. Через свою нікчемність росія веде війни, щоб пригнічувати всіх довкола. Лише в минулому столітті радянський союз вривався зі зброєю в десятки країн. У росіян сфальшована історія, вся суть росії побудована на брехні. У мене велика відраза до московитів, особливо зважаючи на те, як вони сприймають війну в Україні. Як можна підтримувати такий злочин?.. Цьому злу має настати кінець. Логіка підказує, що це буде скоро. Добре, що нас підтримує цивілізований світ. Вірю, що невдовзі повернуся в звільнену Нову Каховку. ЗСУ із сучасною зброєю не буде проблемою дістатися до ворога через водну межу — Дніпро. Окупанти утікатимуть, а з ними — колаборанти. З новин чую про зрадників у нашому місті, це здебільшого — небідні люди, пристосуванці. Злодій не може бути патріотом. Справжнє багатство не на людині, а — в її серці. Переможемо завдяки силі духу нашого народу!