65-річний Михайло Тронка із Бережан зіткнувся з несподіваною проблемою: у районній лікарні пропала його медична картка, в якій були висновки лікарів про травми, отримані ним під час Революції Гідності. А це ускладнило  отримання чоловіком статусу потерпілого, а отже, й отримання певних соціальних гарантій. Про побиття Михайла Васильовича тітушками на Майдані в Києві знали чи не усі мешканці райцентру, адже на той час вболівали за кожного земляка, котрий боровся з режимом Януковича.

Тронка брав участь у протестах на Майдані столиці з 15 грудня 2013-го до 15 лютого 2014-го року. Як активний учасник тих подій був зарахований до дев’ятої сотні «Самооборони Майдану». 7 лютого 2014-го на нього напали так звані тітушки і жорстоко побили. Бережанець звертався до медиків-волонтерів, а також у медичний заклад столиці — в поліклініку №1  комунального підприємства Шевченківського району м. Києва «Консультативний діагностичний центр», що на вул. Б. Хмельницького (про це в чоловіка є оригінал довідки). Столичним лікарем було діагностовано забій грудної клітки та тріщини ребер. Оскільки Михайлові Васильовичу необхідне було лікування, то він через кілька днів повернувся додому і звернувся до Бережанської районної лікарні. Результати обстежень у місцевій лікарні були долучені до його медичної картки, було зроблено запис лікаря про діагноз, передано матеріали про потерпілого у місцевий відділ охорони здоров’я, проте у 2015-ому році виявилося, що медична карта безслідно пропала, нема й інших даних про звернення та лікування після побиття на Майдані у райлікарні.

— Нашим сотником був Андрій Антонищак, який нині є народним депутатом. Ми з побратимом, підприємцем та відомим активістом Ігорем Сердюком, якого згодом убили на Майдані, тієї ночі тримали оборону біля підземного переходу. Було дуже холодно, Ігор пішов принести чай. Я залишився сам. Раптом підійшли двоє тітушок. «Ваші перепустки?» — запитав я їх. «Счас дадім!» — пригрозили. Вдарили мене, кинули до землі, відгамселили і утекли… — згадує Михайло Васильович. — До ранку я ще простояв, потім трохи подрімав, а коли прокинувся, не міг ні заговорити, ні кашлянути… Звернувся до лікаря-волонтера, а той порадив мені обстежитися в поліклініці на вулиці Б. Хмельницького. Черговий лікар оглянув мене, відправив на рентген і діагностував забій грудної клітки та тріщини ребер. Мені дали знеболюючі пігулки і я повернувся на Майдан. Почував себе зле, тому довелося їхати додому. У Бережанах я звернувся до поліклініки, мене поклали в районну лікарню під крапельницю. Відомості про лікування були внесені до моєї медичної картки. Навесні 2014-го мені дали путівку до санаторію в Микулинці. Завідуючий поліклініки казав, що мої дані як потерпілого на Майдані занесені в комп’ютер. Аж раптом у жовтні 2015-го під час проходження медичної комісії я дізнався, що моя медична картка з історією хвороби пропала з районної лікарні…

Після побиття Михайло Васильович уже не їхав до столиці, активно долучився до бережанської «Самооборони Майдану». А з початком АТО на Донбасі зайнявся волонтерством: збирав допомогу для наших захисників, відремонтував три старі автомобілі, які були передані на фронт. Нині чоловік долучається до підтримки учасників АТО, бере участь у патріотичних заходах, хоча здоров’я іноді підводить, бо ж добряче підірвав його на Майдані.

— У Бережанській районній лікарні так і не можуть знайти моєї карточки, як і  будь-якої іншої інформації про моє лікування, відхрещуються, мовляв, можливо, я сам кудись закинув документи, але я точно знаю, що все зберігалося в лікарні, — стверджує Михайло Васильович. — Довелося звернутися до Генеральної прокуратури, щоб розслідували даний факт, бо маю припущення, що документи могли просто знищити. На той час у нас була «регіоналівська» влада, тому їм дуже не подобалися такі «майданні історії». На щастя, у мене зберігся рентген-знімок, який я робив у районній лікарні після побиття мене на Майдані. Генеральна прокуратура надсилала запит до Бережанської районної лікарні, там підтвердили, що інформація про моє лікування відсутня. Востаннє я бачив медичну картку в поліклініці при районній лікарні 16 липня 2015 року. Перед тим я мав неприємність: родич із Підгаєччини перебив мені носа, я звертався до поліції, було витребувано мою амбулаторну картку. Після суду ми з адвокатом привезли картку і передали у поліклініку в Бережанах. Куди вона далі поділася, мені невідомо. У відписці районної лікарні Генеральній прокуратурі зазначено, нібито я того дня віддав медичну картку, а потім знову забрав. Але такого не було і це може підтвердити адвокат. У журналі реєстру є начебто мій підпис про отримання медичної картки, але я насправді не підписувався там! Якщо спершу я думав, що картку просто десь загубили через недбалість, то такі дивні речі підштовхують до думки, що не все там чисто і що, можливо, мало місце фабрикування. Наразі Генеральна прокуратура проводить розслідування, мене вже викликали на слідчий експеримент, взяли дані із київської поліклініки. Довести, що я був побитий тітушками, не проблема, бо є свідки, проблема в іншому: як з’ясувати, де поділися мої документи з районної лікарні? Мене запитують, навіщо мені шукати зниклу інформацію. Передусім це справа честі: чому хтось має чинити незрозумілі дії щодо мене?! Окрім того, як постраждалий на Майдані я маю право на разову компенсацію, а ще нещодавно президент Петро Порошенко підписав закон, що прирівнює пільги учасників бойових дій і громадян, котрі отримали тілесні ушкодження в ході Революції Гідності. Якщо держава обіцяє таке, то я маю право тим скористатися. Бережанські активісти теж наполягають на встановленні правди щодо даного інциденту, адже за зникненням моєї медичної картки може стояти політика…