Через пережиті біль, втрати і невідомість багато українців перебувають у стані хронічного стресу й виснаження. Завідувач четвертого психіатричного відділення Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні, лікар-психіатр, психотерапевт Олег Герман надає фахову допомогу тим, хто пережив травмуючі події і зіткнувся з проблемами здоров’я. Звідки брати сили, щоб не зламатися на довгій дистанції війни? Де шукати ресурс для відновлення? Які сигнали мають стати підставою відвідин лікаря? Про все це — в інтерв’ю «НОВІЙ…».

— Олеже Івановичу, від початку масштабного вторгнення внутрішні стани в українців змінювалися — від шоку, гніву до ворогів, бажання помсти до певної безпорадності і навіть розчарування у декого нині. Як війна впливає на психіку людини?

— Гостра фаза несприйняття війни вже минула. Стрес перейшов у хронічний. Коли почалося вторгнення, кожен українець переживав все по-своєму, залежно від своїх принципів, переконань, особливостей нервової системи. Хтось пішов захищати країну, хтось активно взявся волонтерити, а хтось виїхав за кордон. Частина людей була в ступорі. Це тривало протягом перших двох місяців, а потім все вирівнялося. Люди поступово адаптувалися до життя в умовах війни. Восени і взимку постали нові виклики — вимкнення електроенергії. Це було додатковим стресом. Та ми і з цим впоралися. Людина може адаптуватися до чого завгодно. Однак ми продовжуємо жити в стані хронічного стресу, який вичерпує із нас ресурс. Попри боротьбу зі стресом, ми мусимо виконувати щоденну роботу, домашні справи, дбати про рідних. Усі носимо в собі війну. Майже із кожної родини хтось є на фронті, щодня читаємо новини про загиблих, а хтось особисто пережив втрату… Загроза підриву Запорізької АЕС, наступу з Білорусі… Людей охоплює страх, нема певності. Переживаємо постійну напругу.

— Чи можливо і чи потрібно долати стрес?

— Стрес — це ненормально. Бувають стреси фізичного і психологічного характеру. Фізичний стрес — це коли на наше тіло впливає якийсь фактор — переохолодження, перегрівання, травма і т.д. Психологічний — реакція на травмуючу подію, зокрема, втрату. Страх перед невідомим — це також величезний стрес. За півтора року масштабної війни ми багато до чого адаптувалися, але не стали безболісними. Навіть якщо ми на якусь мить відволікаємося від думок про війну, все одно вони присутні фоново. Нині витрачаємо значно більше ресурсу, ніж в мирний час. А тому потрібно шукати джерела наповнення. Їх багато, і вони різні. Кожен із нас від початку вторгнення вже знайшов свій варіант, як боротися зі стресом. Потрібно відновлюватись час від часу, бо чи зможемо допомогти іншим, якщо самі будемо виснажені, знервовані, стривожені? Про своє здоров’я треба дбати.

— Якщо впораємось зі стресами, не збайдужіємо?

— Не збайдужіємо. Є люди, яким байдуже від початку війни. Їх небагато. На них не варто орієнтуватися. У кожного свій світогляд і свої цінності. Маємо жити так, щоб нам не було соромно перед собою.

— Які допустимі внутрішні стани в час війни? Яким має бути тривожний сигнал, щоб звертатися до лікаря?

— Коли прозвучить сигнал повітряної тривоги і ми відчуваємо легке хвилювання — це нормально. Закінчилася тривога — заспокоїлися. Хвилюватися за рідних людей — це нормально. Плакати за загиблими — нормально. Ненавидіти ворогів — нормально. Але якщо ці всі речі не доводять нас до стану крайнього виснаження. Головний індикатор, на який треба орієнтуватися, — сон. Якщо у людини здоровий сон, то у неї все в нормі. Натомість якщо важко заснути, часто прокидається, дошкуляють жахи, постійне відчуття тривожності, провини, відсутність мотивації, то це — тривожні сигнали. Частота тривожних розладів нині суттєво зросла. Це закономірно при такому тривалому періоді важкої війни. Проте людський організм дуже розумний і здатен самостійно відновлюватися. Не варто недооцінювати своїх сил. До спеціалістів варто звернутися тоді, коли стався збій в організмі або людина пережила сильний стрес і їй не вистачає власних механізмів для відновлення.

— Українці водночас переживають колективну травму?

— Так, і, на превеликий жаль, колективну травму набагато важче долати. Лікарі допомагають індивідуально. Колективна травма зачіпає все населення. Її наслідки відчуватимуть наступні покоління. Мусимо це пройти разом. Але час показав, що українці досить стресостійкі. Ми шукаємо оптимізм навіть у найскладніших ситуаціях. З нинішніми труднощами теж впораємося.

— «Не можу розслабитись і відпочити…» — не раз чую від знайомих у тилу. Наскільки важливий відпочинок навіть тоді, коли, здавалось би, не до відпочинку?

— Маємо продовжувати звичайне життя, а також підтримувати захисників. Щоб мати ресурс, відпочинок — необхідність! Інакше не відновимось. Якщо не будемо відчувати позитивних емоцій, то скоро вигоримо.

— Дехто виставляє світлини з відпочинку в соцмережах. Інших це, бачу, іноді дратує, декому завдає болю. Чи треба зважати на почуття інших?

— Все має бути в міру. Якщо просто виставили фото з парку, то це одне, а якщо десь із-за кордону на березі моря, та ще й з чоловіком призовного віку, то це — інше. Треба бути солідарними. Довкола нас люди переживають важкі втрати, всі зболені. Я взагалі не прихильник виставляти особисте життя в соцмережах. У мене нема такої потреби. Якщо людина надміру вихваляється чимось, то це може свідчити про результат травми. Хоче щось комусь довести. Людина зі здоровою самооцінкою не потребує комусь щось доводити. Спілкування із самодостатньою особистістю — легке й невимушене. Закомплексована людина натомість у душі, як перелякана дитина, прагне домінувати в зовнішньому вигляді, в манері спілкування.

— З якими проблемами звертаються до вас у час війни?

— Цивільні найчастіше — з тривожними розладами. Іноді випадок, на перший погляд, складний, а починаємо досліджувати, нічого страшного, а буває, здається легким, а насправді — серйозний. До певної межі людина справляється з тривогою. Але з часом настає дисбаланс не тільки психологічний, а й на рівні нейрофізіології. В якийсь момент людина перестає контролювати свої емоції. Починає жити в хронічному неврозі. Тривога призводить до астенії — виснаження. Людина відчуває постійну втому, їй не вистачає сил ні на роботу, ні на спілкування. Виникають проблеми фізичного здоров’я — розлади шлунково-кишкового тракту, «стрибає» артеріальний тиск та ін. Якщо особа відмовляється визнати проблему, продовжує жити в своєму «коконі», віддаляється від соціуму, то наслідки можуть бути важкими. До нас звертаються пацієнти різного віку. Порівняно з попередніми роками кількість звернень із тривожними станами за час масштабної війни зросла наполовину. І це необов’язково люди, які хтозна-що пережили. Як не парадоксально, іноді хтось перед телевізором може отримати більшу психологічну травму, ніж під обстрілами. Є більш стресостійкі люди, а є — менше. Дехто може пережити серйозні проблеми, а для декого зламаний ніготь — катастрофа на межі панічної атаки.

— Військовим також надаєте допомогу?

— Більшість воїнів нині — на фронті. Найважливіше для них — вижити. Про психічне здоров’я там наразі не мають часу задумуватись. А ось після завершення бойових дій треба буде їм допомогти адаптуватися до мирного життя. Зіткнемось зі складними проблемами. Потрібна спільна праця для їх безболісного відновлення. Певний досвід маємо із попередніх років війни. Є міжнародна практика. Проте американський чи ізраїльський досвіди не зовсім підходять до наших реалій. Нам потрібно виробити свій план допомоги військовослужбовцям. І ми обов’язково виробимо. Будемо вирішувати проблеми в міру надходження. Головне — бути уважними до воїнів. Найбільшою проблемою військових є посттравматичний стресовий розлад. На війні вони перебувають у стані постійного стресу, підвищується емоційний поріг. Відбуваються зміни на рівні нейрофізіології. В організмі починають переважати гормони стресу: адреналін, кортизон та інші, щоб забезпечити витривалість, фізичну силу. Військові звикають до такого стану й іншого вже не сприймають. Коли ж повертаються до мирного життя, дуже важко адаптуватися, отримати враження. Втрачають смак життя, відчувають порожнечу, непотрібність. Цими внутрішніми процесами не так легко керувати. Потрібна допомога психіатрів, психотерапевтів, психологів, соціальних служб. Проте медики можуть допомогти людині тоді, коли вона хоче цієї допомоги. Основну відповідальність за своє життя кожен несе сам. Важливо, щоб військовий звернувся до психіатра, а не пішов по пляшку в магазин. Алкоголь чи інші речовини — зло. Це візія, що після чарки стане легше. Будь-які позитивні емоції від алкоголю чи інших речовин даються в кредит під відсотки. Вони не мають нічого спільного з ресурсом.

— Російські ракети долітають в кожну точку України, небезпека — всюди. Гинуть люди, руйнуються будівлі… Чи треба бути готовим до непоправних ситуацій?

— Ми до життя не дуже підготовлені, не те, що до смерті. До втрати неможливо підготуватися. Треба бути реалістом, але з нахилом до оптимізму. «Все буде добре», — повторювати собі. Нині ми більше готові до складних ситуації, ніж раніше. Стали більше мобільні до небезпеки. Наша психіка, до речі, однаково переживає загрозу як реальну, так і уявну.

— У чому шукати ресурс, щоб легше пройти нинішні важкі випробування? Як підзаряджати свою «внутрішню батарейку»?

— Людина повинна усвідомити, що живе недарма, а має якесь покликання в цьому світі. Потрібно дати собі оцінку, що я вмію і можу робити, і виконувати те найкраще. Тоді життя сповнюється сенсом і приносить користь. Це дуже важливо! Також велике джерело ресурсу — сім’я, рідні й близькі. Кожному потрібна взаємопідтримка. Ну і нині, як ніщо інше, важлива віра в перемогу. Абстрагуватись від війни і бути щасливим нереально. Треба свідомо пройти ці випробування, наповнити їх змістом, а не лише терпінням. Післявоєнне життя буде нелегким, постануть нові виклики. Не буде свята, коли закінчиться війна. Ми видихнемо, але болітиме ще довго.