У вересні неповторна харизматична телеведуча Катя Осадча відзначила 36-річчя. Як відомо, у лютому 2017-го вона народила сина Іванка і тепер уміло поєднує роботу і материнство. Про свого теперішнього чоловіка Юрія Горбунова, власне, як і про сина, Катя розповідає не дуже охоче, а ось про минуле вона значно балакучіша.

Про модельний бізнес

– Це був 1997 рік. Модельний бізнес в Україні тільки зароджувався, але вже тоді на всю країну прогриміло ім’я моделі Діани Ковальчук. Вона перемогла у престижному конкурсі Elite Model Look у Франції, і її приклад надихнув багатьох, зокрема, й мене.
Тоді ця професія ще не отримала негативного забарвлення, що з’явилося пізніше. І на хвилі популярності я попросила маму відвести мене в модельну школу. Тато з мамою мене підтримали. В Америці і Європі, а нині вже і в Україні є розуміння, що це нормальна професія, що відкриває широкі перспективи і нові можливості. І в моєму випадку саме так і вийшло.
Ставлення людей до модельної професії часто упереджене. Але треба розуміти, що кожен, хто приходить у цей бізнес, вибирає його з певною метою: хтось – щоб зробити кар’єру, а хтось – влаштувати особисте життя. При цьому гарний фасад професії приховує важку працю. Перельоти, кастинги, примірки, дефіле… Моделі потрібно мати залізний характер, терпіння, силу волі, щоб витримати такий ритм і психологічне навантаження. Тому що тобі часто відмовляють на кастингах, а ти все одно повинна зібрати волю в кулак і йти далі, доводячи, що ти найкраща. Тут виживає лише найсильніший. Точно так на телебаченні. Глядач бачить тільки фінальний результат. А скільки всього відбувається за кадром – перельоти, переїзди, зйомки… Чим красивіша картинка, тим складніша праця щодо її створення. Це я зрозуміла ще за часів роботи моделлю.

Про телебачення

— У мене було завдання: або стати першою в модельному бізнесі, або піти. Мене не влаштовувало бути однією з тисячі моделей, які бігають з кастингу на кастинг або знімаються для каталогів у Німеччині. На той час я вже досить втомилася — працювала досить важко протягом двох років, але результатів, які б мене влаштували, не досягла. Можливо, якби я доклала ще трохи зусиль, у мене б усе вийшло. Але на той час я вже прийняла рішення поставити крапку в кар’єрі і кардинально змінити своє життя.
Я працювала моделлю в Японії, тривалий час у Франції. Потім повернулася в Україну, щоб поміняти документи. Подивилася на все навколо і подумала, що мені потрібно залишитися в Києві і починати будувати життя тут з нуля. На той час я вже розуміла, що модельний бізнес — це не назавжди і треба думати, як жити після завершення кар’єри. І я вирішила, що хочу бути телеведучою. Почала ходити на всілякі кастинги, тільки тепер уже на телебаченні. Я дізналася, що на УТ-1 є вакансія позаштатного кореспондента розважального проєкту, і попросилася туди – без зарплати. Я була згідна на такі умови. Напевно, якщо чогось дуже хочеш, то тобі рано чи пізно це вдається. А я дуже рвалася працювати, тож мене взяли. Тут я осягала ази професії, вчилася на практиці знімати, брати інтерв’ю, розшифровувати тексти, писати підводки…

Про запитання «від Осадчої»

– У мене часто цікавляться: «Якби у вас брала інтерв’ю така ж Катя Осадча, як би ви відповіли?» Та дуже просто: не існує такого запитання, на яке я б не знайшла відповіді. Треба просто знати, як це робити. А ті, хто на мене ображається, просто не оволоділи цим умінням. І, зрештою, реакція людини на незручне запитання може розповісти про неї значно більше, ніж багатогодинні розмови. Кожного є що запитати, і залежно від відповіді він постане в негативному або позитивному образі. І не важливо, хто це – зірка, політик, злочинець, чиновник або звичайна людина. Якщо розкрити її, зачепити потрібні струни, вийде цікава розмова.
За 13 років «Світського життя» у мене були найрізноманітніші інтерв’ю. Але невдалих не було. Якщо людина готова до діалогу, то я завжди можу «дістати» з неї ту інформацію, що мені потрібна. Я добре опанувала цію навичку. Але якщо людина закрита, принципово не хоче спілкуватися, відповідає однозначно «так», «ні», «не знаю», то не в моїх силах змусити її говорити. Це вже не моя проблема.
Я завжди за професіоналізм у всьому. І в умінні давати інтерв’ю також. У нас, журналістів, і у зірок – взаємовигідні відносини. Не преса існує заради зірок і не зірки заради преси – ми дві сполучені посудини. Західні знаменитості це розуміють, а українські – не завжди.

Про перший шлюб

– Чому розпався мій перший шлюб? (З бізнесменом і на той час народним депутатом від Партії зелених Олегом Поліщуком Катерина одружилася у 2001 році, у 2004-ому пара розійшлася – ред.). Було кілька причин. Ми зустрілися, коли мені було сімнадцять, а він був на п’ятнадцять років старшим, і, думаю, різниця у віці відіграла свою роль у наших стосунках. Я саме повернулася з Парижа і вирушила відпочивати до Криму. Там ми і познайомилися, а потім ще майже рік зустрічалися, перш ніж одружитися.
Прожили ми разом три роки і розійшлися, коли я вже кілька місяців була ведучою «Світського життя». Не можу сказати, що причиною розлучення була моя робота. Думаю, одним з факторів стало те, що в певний момент ми не змогли знайти взаєморозуміння. Комусь потрібно було поступитися, комусь – виявити себе мудрою людиною…
На той час у мене були свої уявлення про майбутнє. Я хотіла будувати кар’єру, а у вісімнадцять років ти робиш все тому, що тобі так хочеться, більше тебе ніщо не цікавить, – чоловік нехай почекає. Напевно, є і моя вина в тому, що ми розлучилися. Нам потрібно було знайти баланс у стосунках, почути потреби одне одного і домовитися. А замість того кожен мовчки робив свої висновки і нічого не говорив своїй половині. У підсумку це призвело до невтішного результату.
Коли я почала працювати на телебаченні, була заміжньою і домашні обов’язки залишалися на мені. Пригадую, як поверталася зі зйомок і прямо в гримі, в своєму вбранні і капелюшку, заходила в супермаркет, брала візок, купувала продукти, приїжджала додому і готувала. Тому після розлучення відчула полегшення: не треба йти в магазин, не треба стояти біля плити.
Але це вже все позаду, і я вважаю, що нам потрібно було з чоловіком провести ці довгі три роки разом тільки заради того, щоб у нас народився син Ілля, яким я дуже пишаюся.
Мені здається, що робота кожного з подружжя у шлюбі — це полегшити життя одне одного, підтримати, зрозуміти. Адже на домашніх котлетах життя не закінчується… Втім, якщо мене не пресувати — котлети будуть. Я без проблем готую для своїх рідних нині повноцінні обіди: перше, друге, третє і компот. Для мене найстрашніша фраза — «ти повинна». Ніхто нікому нічого не винен. Все – тільки зі згоди обидвох.

Про материнство

– Народити в дев’ятнадцять років і в тридцять три роки – це абсолютно різний досвід. У дев’ятнадцять ти боїшся, що життя проходить повз, поки ти вдома. У такому віці здається, що діти забирають час від чогось важливого. Але після тридцяти ти вже знаєш, що діти нічого не забирають, а тільки додають фарб у твоє життя. Вони ростуть так швидко, що потрібно ловити кожен момент. І встигнути все закарбувати в пам’яті: кожен день, кожен місяць…
Як виявилося, можна розпланувати своє життя так, що часу буде вистачати на все – і на зйомки, і на відрядження, і на дитину. Для себе я зробила висновок, що потрібно намагатися концентруватися на справах по черзі, а не займатися всім хаотично. Для мене важливо планувати день так, щоб повернутися додому о 19:00. Раніше прокинутися, можливо, недоспати, але побачити дитину вранці. Влаштовувати собі вихідні, коли це потрібно.
Тепер з подругами я спілкуюся по телефону або в чатах й іноді бачуся на каві. Так у мене з’явилося багато вільного часу, який я приділяю своїй дитині. Я змогла так організувати свій час тільки з досвідом. Перший крок дитини і перше слово набагато важливіше від кави з подружками. Потім, коли дитина піде в школу, університет і мама їй буде вже не так сильно потрібна, час з подругами можна буде надолужити.