«Ми – не матеріал у чиїхось руках.
Ми – живі люди!»
Володимир ШМАТЬКО
Запропонована читачеві реальна історія – намагання пересічного громадянина України скористатися правом отримання земельної ділянки, що гарантовано Конституцією України і законодавчо закріплено. Право громадянина, яке бюрократичні вітродуї заперекотиполили у дворічне блукання лабіринтом можновладних кабінетів.
Історія, яка віддзеркалює кострубаті реалії нашого життя-буття.
Чорне чи біле?
Коли доводиться оформляти різноманіття офіційних паперів, завжди згадую австрійського письменника Франца Кафку: «Кайдани змученого людства зроблені із канцелярського паперу». Приймаю ці слова як заспокійливі пігулки, бо досі не сприймаю оте узвичаєне «маємо те що маємо». А маємо кількісно неабиякий канцелярсько-бюрократичний апарат, якісний рівень якого – абияк.
Окрім того, ще й хвилюєшся, аби твій благодійник в особі службовця, себто народного слуги в посадовому кріслі, був би у доброму настрої, інакше – зливай воду, приїхали…
І нічого не вдієш, бо біле не є біле, а чорне не є чорне, допоки про те не написано чорним по білому і не завірено господарем підпису та печатки. Маємо те, що маємо. І на тім спасибі.
Маєш можливість отримати земельну ділянку? Будь ласка, стартуй, долай законодавчо визначену дистанцію з перешкодами – різнокаліберними службовими кабінетами-бар’єрами укупі з їхніми господарями. Однак зваж, що складність проходження дистанції залежить не лише фахової підготовки чиновників, а ще й від їхніх особистих якостей. У кожного по-різному функціонує так званий людський фактор, який із переходом від централізованого управління до самоврядування на місцях набуває неабияких можновладних балів. Зважив? Тоді, будь ласка, на старт!
Закон є закон. Крапка!
Порадившись у родинному колі, зважився стартувати і Стефан Бойчук, житель села Росохач Чортківського району Тернопільської області, учасник ВВвійни, інвалід першої групи. Стартував із заявою щодо «відведення у власність земельної ділянки площею 1,8300 га на території Росохацької сільської ради для ведення особистого селянського господарства».
27 грудня 2019 р. подолано перший бар’єр – Росохацька сільльрада не заперечує виділення земельної ділянки С.Бойчуку. 16 жовтня 2020 р. подолано останній бар’єр – витяг із Держгеокадастру про земельну ділянку. Залишалось лиш отримати, як свідоцтво подолання дистанції, державний акт. Та замість фінішної стрічки перед С.Бойчуком та його родиною опустився шлагбаум…
А шлагбаум опустила Чортківська міська рада, скориставшись законними підставами. Закон є закон. Крапка!
Виявляється, Кабінет Міністрів України на виконання Указу Президента від 15 жовтня 2020 р. «Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин» зобов’язав Держгеокадастр забезпечити передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної власності у комунальну власність. Відтак, з 16 січня 2021 р. право розпорядження землями за межами населених надається сільським, селищним, міським радам.
Нещодавно Президент під час Всеукраїнського форуму «Україна 30. Земля» урочисто підписав Закон «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», ухвалений Верховню Радою 28 квітня. Глава держави наголосив: цей документ докорінно змінює землеустрій і фактично є «земельною Конституцією України».
І в цьому державні мужі вбачають перехід від децентралізації влади до самоврядування на місцях, що є ознакою прогресу демократії, зростанням добробуту та благополуччя громадян. Благі наміри і поривання!
Та чи не завадять їх реалізації оті капосні наші граблі: хотіли, як краще, а вийшло, як завжди? Хоч модернізовані, але ті ж самісінькі.
… Безпорадником почувався С.Бойчук перед міськрадівським шлагбаумом. Як бути, що робити-діяти? Виходить, усі зусилля і наявні документи – котові під хвіст? Невже на схилі років і він опинився у підхвісті того кота? Невже й у засвітах його душа не припинить краятись?
Очевидне – неймовірне
Оскільки закон є закон, 28 січня 2021 р. С.Бойчук звертається із заявою до Чортківської міськради про вирішення його проблеми. Відповіді не отримав. Після двох «глухонімих» щодо заяви С.Бойчука сесій міськради, він вдається до послуг адвоката, який 1 березня надсилає до міськради адвокатський запит. 10 березня – відповідь за підписом міського голови В.Шматька: рішення не прийняте, бо «потребує детального вивчення поданих документів», після чого заява С.Бойчука буде розглянута на черговій сесії. Вона пройшла 12 березня у тому ж «глухонімому» для С.Бойчука режимі.
15 березня він знову звертається із заявою до міськради. 5 квітня відповідь: заява розглянута, «однак дане питання не набрало відповідної кількості голосів».
9 квітня – черговий адвокатський запит…
Офіційні пояснення-відписки викликають подивування. Скажімо, як розуміти «детальне вивчення поданих документів»? Невже новоявлені експерти місцевого розливу не довіряють висновку експерта Державної експертизи? Виходить, чортківські міськрадівці сумніваються у правочинній діяльності державних органів.
І дивом дивуєшся: невже у Чортківській міськраді немає юриста? Та є і начальник юридичного відділу, і головний та провідний спеціалісти. То чому вони зневажили закон незворотної дії? Як і 58 статтю Конституції України, котра закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
То як розуміти оте «детальне вивчення поданих документів»? Повний шлагбаум?
Вочевидь, проводилося «детальне вивчення», бо заява С.Бойчука була розглянута, свідчення чому – «Поіменне голосування міського голови та депутатів міської ради дванадцятої сесії Чортківської міської ради VІІІ скликання 26 березня 2021 р.».
Із 27 членів депутатського корпусу голосували 16 чоловік: «За» і «Проти» – нулі, «Утримався» – 16. А відтак, «дане питання не набрало відповідної кількості голосів для прийняття рішення».
Вражаюча одностайність! Невже неймовірне стає очевидним? Що за унікальний психотип при владі – утриманець? Замість конкретних дій, як того вимагає обов’язок – моя хата скраю? Невже відповідальність, професіоналізм, порядність, тощо – нуль-нуль? Такого не може бути! А може, перетворення одностайності в одностадність – команда «чабана»?
«Ми – живі люди!»
Із поступом цивілізації зростає роль людського фактора – спроможності людини як суб’єкта діяльності у всіх сферах нашого життя. А він, на жаль, помітно відстає.
Скажімо, у сімдесяті роки минулого століття 50% авіакатастроф трапилися через технічні причини. Стільки ж – через людський фактор. А вже на початку ХХІ ст. – відповідно 10 і 90.
Якщо у «матеріалізованих» сферах перша скрипка у людському факторі належить професіоналізму та його складовим, то у соціальній сфер перед веде сукупність якостей особистості. Від соціально значущих чинників до суто індивідуальних властивостей характеру, включаючи її величність Еmotio.
Відповідно, чим вища складність і відповідальність в опануванні певних сфер діяльності, тим вищою має бути якість людського фактора. Скажімо, у військових формуваннях шляхом тестування людський фактор класифікується як високий, середній, низький, загрозливий.
З огляду на «маємо те, що маємо», назріла нагальна потреба запровадити обов’язкове тестування на профпридатність та моральну порядність військ народних слуг укупі з чиновникам та держслужбовцями. До речі, подібні законопроекти є, однак вони заблукали на верховнорадівських задвірках.
А ось чортківським міськрадівцям, напевно, таке тестування зайве. Адже голова міськради В.Шматько запевняє: «Ми – не статистична похибка, не матеріал у чиїхось руках. Ми – живі люди!» Прекрасні слова. І мимоволі пригадується вже забуте гасло: «Не словом, а ділом!» Чудові слова. Не більше.
…плюс люмінізація всієї країни
Глянеш на наше життя-буття – і не розрізниш, де анекдотична реальність, а де втілені в реальність анекдоти. Як, скажімо, анекдот про не обтяженого інтелектом сержанта, котрий наказує солдатам розвантажити вагон «люмінію».
– Алюміній, а не люміній, – відважився на заувагу салага.
– Повторюю, – додав басів сержант, – вагон люмінію! А розумники будуть розвантажувати вагон чавунію!
Цей анекдот – мікросхема наших реалій, тому напрошується узагальнення: нинішня Україна – це диктатура сержантів плюс люмінізація всієї держави.
А це вже аж ніяк не смішно. Це – страшно. Іде цілеспрямована деградація і влади, і суспільства з усіма ознаками прогресуючого дебілізму. І вже не люмінізація, а повна чавунізація загрожує нам – все більше «сержантів» із загрозливим людським фактором захоплюють владні структури.
Та хіба не ми простеляємо їм туди доріжки? А потім гадки гадаємо, яка то нечисть перетворила вчорашніх язикощедрих обіцяльників-залицяльників у нинішніх запломбованих депутатськими мандатами народних слуг? Звісно, та нечисть – заздрісні сусіди! Усі біди-нещастя від них! Згинуть вони, як роса на сонці, і запануєм, браття..! Еге ж, допоки роса зійде…
…У вирішальні моменти вибору «за» і «проти» не перетворюймо голову і два вуха у баняк для локшини і не розкисаймо збайдужілим утриманцем у хаті, що скраю. Довіримося наймудрішому пораднику-розраднику – власному здоровому глузду. І як порада, як памʼятка, як застереження – ця ілюстрація:
Замість післямови
24 червня життєвий хронометр Стефана Павловича Бойчука перетне сторічну позначку. Ця «дрібничка» – своєрідна перевірка нашого людського фактора. Результати, звісно, будуть різні.
Але якщо ця «дрібничка» спричинить лише подивування «а навіщо старому та земля?», то це викликає занепокоєння: невже так зачерствіла-заіржавіла душа наша?..
Джерело: НОВА Тернопільська газета
