Зі стартом сьомого сезону популярного вокального шоу “Голос країни” інтернет-пошуковики зарясніли фразами на кшталт “Хто такий Сергій Бабкін”?  А й справді, хто він такий – новий  тренер проекту  Сергій Бабкін? Красивий, харизматичний, з усього видно, що в музиці тямить… Гітарист гурту ““5’nizza””, сольний виконавець, актор… Аби не бути голослівними, у павутину “інтернетрів”, намагаючись довідатися, “хто ж такий Сергій Бабкін”, заглянула і “НОВА…”, і ось що ми там знайшли…

— Сергію, як почуваєтеся в ролі тренера на шоу “Голос країни’7”?

— Спочатку почував себе не дуже комфортно. Я в принципі не люблю судити людей, а тим паче якось висловлювати свою критику на адресу людини, яка сама щось намагається зробити і показати. Тепер мені дуже подобається, у мене з’явився якийсь “апетит”, азарт. Дуже добре, що тут ті, хто сидить в кріслах, не називаються суддями і журі, а саме тренерами.

— Кого переважно обирали до себе в команду?

— Спочатку, коли я прийшов на проект “Голос країни”, планував набирати в команду тільки хлопців. Як працювати з дівчатами я просто не знаю і не розумію. Але вийшло все навпаки. Тепер у мене в команді дуже багато дівчат. В ідеалі, звичайно, хотілося б, щоб у команді було вісім дівчат і вісім хлопців. Я також хотів би, щоб усі учасники проекту були рівносильні один проти одного. Я нікого з моїх підопічних не збираюся чомусь вчити. У моєму випадку правильніше буде сказати — допомагати.  Буду намагатися зберегти внутрішню індивідуальність кожного і принести те, чого, на мій погляд, не вистачає кожному з них. Дуже хочеться стати другом для них, людиною, якій вони можуть довіряти, прислухатися до її думки, йти за нею і відчувати її підтримку. Кожен, хто пройшов у мою команду, є великою цінністю, але водночас і відповідальністю для мене.

— Яким ви бачите справжній “голос країни”?

— Мені дуже хотілося б, щоб “голос країни” відповідав країні, яка обрала його. Щоб він був наділений такими якостями, якими наділена наша країна: чесність, відкритість, щедрість, простота (в хорошому сенсі). Це людина дуже глибока, з чистим серцем і величезною душею, і, звичайно ж, сильна духом. Я бачу також віруючого учасника. Це означає, що він вірить у те, що робить, вірить у майбутнє, вірить у своїх близьких людей, вірить у Бога, вірить в усе.

— Які у вас взаємини з колегами-тренерами на проекті “Голос країни”?

— З першого дня у нас склалися теплі стосунки, виникло взаєморозуміння. Я думав, що все буде набагато суворіше, будуть конфлікти і непорозуміння. Але ми поважаємо і цінуємо один одного. Я думаю, цим слід дорожити, і ми намагаємося зберегти наші дружні стосунки до кінця. Кожен із нас підбирає учасників під себе. На проекті є чотири типи, чотири характери тренерів. Буває, що у нас спрацьовують однотипні схеми. Коли повертаюся я, повертається і хтось ще із суддів. Я б хотів, щоб сьомий сезон проекту “Голос країни” чимось запам’ятався. Вперше за всі сезони я б хотів обирати людей, які співають неідеально. Для мене вокальне виконання на другому місці. Я обирав людей, які знали, про що вони говорять, кому і навіщо. Намагаюся знайти до себе в команду учасників, які уміють міркувати.

— Останніх півтора року ви не давали інтерв’ю українським ЗМІ. Чи все-таки вони були? З чим пов’язаний дефіцит діалогу з українською пресою – з її неувагою до вас чи з вашим небажанням спілкуватися?

— Інтерв’ю були. Просто я не виблискую на обкладинках журналів і на телеекрані мене небагато. Я не бігаю за журналістами, щоб вони щось написали про мене чи показали у своєму телешоу. Мабуть, справа все-таки в неуважності преси, а не в моєму небажанні. Хоча я анітрохи не страждаю від цього, радше навпаки. Мені цілком достатньо уваги моєї родини, моїх слухачів і моїх глядачів. І те, чим я хочу поділитися з людьми, я роблю на своїх концертах, у виставах, кажу на квартирниках. Я абсолютно відкритий для будь-якого спілкування. Не важливо, журналіст це чи людина на вулиці. Але ступінь моєї відкритості завжди буде залежати від того, хто стоїть переді мною — чи справді це людина, яка цікавиться мною і моєю творчістю, тим, що я роблю і чим живу, чи вона просто робить вигляд. Я це, на щастя, дуже добре відчуваю, і тому деяким інтерв’юерам відмовляю, якщо знаю, про що їхня передача або як вони пишуть. Нині так багато “псевдо” і мало справжнього, істинного. Звичайно, можна списати все на те, що “час такий”, але, на жаль, час – величина незмінна. Це людина змінюється в ньому.

— Що для вас означає “українець”?

— Українець – це людина, яка народилася в цій країні, живе в ній, є її громадянином і любить її, незважаючи на всі мінуси. Просто любить. І не може пояснити, чому. Радіє з її перемог, переживає разом з нею невдачі, сумує про втрати. Звичайно, це стосується й мене. Принаймні я так завжди думав. І мені не те, щоб прикро, але неприємно, коли я чую закиди на свою адресу. Мені дивно бачити, як люди дивуються, зустрічаючи мене в Україні і кажуть: “А ми думали, ви в Москві живете”. Не розумію, чому вони так думають і звідки у них така інформація.

— Раніше ви неодноразово виступали в Росії. Як би ви сформулювали ваше нинішнє ставлення до російського народу?

— Я не даю концертів у Кремлі, не граю корпоративи для російських олігархів. Але коли  десятитисячний зал у Росії хором співав “Немає куль, комбат” або “Я не той, хто тобi потрібен”, мене це проймає до живого серця. Про увесь російський народ говорити не буду. У кожного народу є свої виродки, і це нормально. Але ті російські громадяни, які зустрічалися і продовжують зустрічатися на моєму життєвому шляху, мене радують своїм світоглядом, мисленням, стилем життя і громадянською позицією. Я не люблю говорити “взагалі”, намагаюся спиратися на факти, у яких впевнений і вважаю правдою. А правда така, що моє ставлення до тих росіян, з якими я давно знайомий, і до слухачів, які приходили 15 років тому на мої концерти, приходить нині і, сподіваюся, приходитимуть надалі, не змінилося ні на йоту. Є вислів: “Кожен народ має такого правителя, якого гідний”. Напевно, це так. Щиро шкода тих розумних росіян, які зараз живуть у жорсткій пастці Режиму. Втім, і у нас не солодко.

— Чи доводилося вам допомагати людям, які постраждали від війни на Донбасі?

— Доводилося. Я досі допомагаю. І іншими формами благодійництва займаюся. Але про таке не говорять усім навколо. Я ненавиджу хвастощі. У нас же як? Сходив кудись, приніс щось, запостив і селфанувся.

— Чи пишуться нові сольні пісні? Чи відчуваєте ви в них якісь нові інтонації?

— Нові пісні, слава Богу, не перестають складатися. Почало з’являтися багато пісень українською мовою. Я дуже радий цьому. Вже рік ми з групою готуємо новий альбом, плануємо його вихід восени цього року. Кожна моя платівка – нові інтонації. Перш за все — для мене самого. Майбутній альбом – це, якщо можна так висловитися, розмова з Богом. Не молитва, а саме бесіда з вищим розумом, творцем світобудови, якому ми повинні бути завжди вдячні за наше існування. Те, що формує наш погляд на світ і веде по життю. Завдяки цьому мені невідомий стан депресії.

Цікаві факти

• Сергій Миколайович Бабкін народився 7 листопада 1978 у Харкові. Батько —підполковник у відставці, мати — вихователь у дитячому садку. З шести років відвідував бальні танці, школу образотворчого мистецтва та фігурне катання. Гітару вперше взяв у 12 років.
• Закінчив Харківський ліцей мистецтв № 133 та музичну школу №13 по класу флейти. У 2000 році закінчив театральне відділення Харківського державного університету мистецтв, факультет “актор театру драми і кіно”.
• Сергiй Бабкін на своїх концертах часто виступає босоніж.
• В юності був змушений підробляти, вичищаючи з друзями старі підвали для офісів, займаючись розфасовкою макаронів у мішки, працюючи вантажником, мийником скла машин, що стоять на світлофорах, продавцем хліба та булочок у метро. На літніх канікулах у бабусі працював помічником комбайнера. У студентські роки підробляв офіціантом, працював як “мім-жива статуя” в нічному клубі “Маска”.
• Був одружений з Лілією Ротань, від цього шлюбу є син Ілля. У 2008 році одружився з актрисою Сніжаною Вартанян. Пара виховує сина Сніжани від першого шлюбу Артура та спільну доньку Веселину.
• Сергій Бабкін упродовж 12 років грав у культовому харківському “Театрі 19”, нині разом з дружиною Сніжаною є актором харківського театру “Прекрасні квіти”, що працює в унікальному безсловесному жанрі, використовуючи пластику тіла та політ думки.