«Це медична магія! Дуже круто!», «Просто космос!», «Титанічна робота», «Наступного дня після операції я став на ноги!» Схожих захоплених відгуків від пацієнтів ортопедо-травматологічного відділення Тернопільської університетської лікарні – тисячі!

Очолює його лікар ортопед-травматолог Сергій Гаріян, який є не тільки суперпрофесіоналом своєї справи, а й вмілим менеджером. Під його керівництвом ортопедо-травматологічне відділення Тернопільської університетської лікарні впродовж останніх років стало однією із найкращих ортопедичних клінік в Україні – саме тут беруться за найскладніші випадки і саме сюди звертаються навіть з-за кордону. Не дивно, адже відділення відповідає найдобротнішим європейським зразкам і за умовами перебування пацієнтів, і за наявністю найсучаснішого обладнання, і за рівнем фахівців. Як переконаний сам Сергій Васильович, тільки усе це в комплексі і дає необхідний результат.

– Прийнято вважати, що все найкраще в нас зосереджено у столиці. Втім, саме до вашого відділення у порівняно маленькому Тернополі звертаються люди не лише з різних куточків України, а й з-за кордону. Як вам це вдалося?

– Міф про все найкраще у столиці – це відгомін Радянського Союзу. Розвінчало його не тільки наше відділення, а й інші клініки у регіонах, оскільки багато сучасних підходів розпочали впроваджувати саме тут. Скажімо, щодо устаткування, то, повірте, в столиці воно далеко не найкраще. Спеціалісти – так, в Києві багато хороших лікарів, утім, їх вистачає і в регіонах.
До пандемії до нас досить часто зверталися з-за кордону, зокрема, з Італії, Іспанії, Польщі. Нині дуже потужно розвивається медичний туризм. Наш ортопедичний центр є членом різних асоціацій та кластерів медичного туризму, також у нас укладені контракти з американськими страховими компаніями, тож нас у світі знають.

Як нам це вдалося? Ми спочатку думали не про свої кабінети із золотими табличками, а робили все для людей, потім згадували вже і про кабінети. Окрім того, брали на роботу молодих спеціалістів з інтернатур, які добре вмотивовані, знають англійську мову, хочуть та можуть працювати, давали їм можливість оперувати, розкривати свій потенціал і стажуватися у найкращих клініках Європи. Тобто ми не вчили нашого хірурга в поляка, який вчився в німця, а той вчився у швейцарця. Наші хірурги навчалися безпосередньо у найпотужніших ортопедичних центрах Європи, привезли свої вміння сюди і тепер працюють у нас. Такий у мене підхід.

– А як відбувалося ваше власне фахове становлення?

– Я зростав у лікарській родині. Часто діти лікарів не хочуть йти у медицину, бо бачать, як важко працюють батьки. На момент мого юнацького максималізму в мене була схожа ситуація, в
11-ому класі я приміряв до себе інші професії. Втім, батьки все-таки спонукали піти в медицину, про що я абсолютно не пожалкував жодного разу. Тобто на момент вступу це було рішення батьків, а смак до професії прийшов до мене у процесі навчання.

У 2000-ому році закінчив на той час Тернопільську медичну академію. Проходив інтернатуру у Тернопільській обласній лікарні на кафедрі ортопедії та травматології під керівництвом професора Олексія Миколайовича Єдинака. Це легендарна людина, видатний раціоналізатор, винахідник. Перше доросле розуміння професії отримав у нього і також в колег, зокрема, в ортопеда-травматолога Олександра Матвійовича Ружицького – це був мій шеф, з яким я працював і безпосередньо вчився.

Оскільки до нас іноді потрапляли пацієнти, прооперовані за кордоном, звернув увагу на те, що підходи там інші. Тож почав намагатися отримувати знання із закордонних джерел. Переломним моментом для мене стало знайомство у 2004 році з Міжнародною Асоціацією Остеосинтезу – глобальною інтернаціональною організацією, створеною довкола ідеї вдосконалення лікування пацієнтів з переломами кісток різної локалізації. Починаючи з Давоса у Швейцарії, що вважається «меккою» ортопедів-травматологів, вчився у топових клініках Європи. І не тільки я. Як уже зауважив, там навчалася вся наша команда.

– Що у закордонному досвіді для вас найцінніше? Чим їхні підходи відрізнялися від наших?

– Нині у нас усе кардинально змінилося. З операцій, що на той час були рутинними, тепер виконуємо одиниці. Перед входом у наше відділення висить стенд, на якому зазначено: «Життя – це рух. Рух – це життя». Пацієнти не ходять на рентгенограмах і на гарно зрощених переломах. Вони ходять на ногах. Тому важлива функція – якомога швидше повернути пацієнта до руху. Щоб він не три місяці лежав на витязі або в гіпсі ходив, а був прооперований і швидко повернувся до повноцінного життя. Більшість наших пацієнтів, яких ми прооперували вчора, сьогодні вже на ногах. Сучасні технології спрямовані на те, щоб пацієнт міг якомога швидше рухатися, незалежно від того, зрісся перелом чи ні. Колись було так: зрісся – тоді вже починаємо потрохи рухатися. Нині підходи абсолютно інші.

– Ви перший впроваджували їх в Україні?

– Скажемо так: був одним із провідників, бо до цього доклалося багато спеціалістів.

– Мабуть, важко це було впроваджувати? Стара школа опиралася?

– Загалом в Україні – дуже важко. Втім, наше відділення відрізнялося тим, що старші лікарі у нас були гнучкі, розумні і сприймали нововведення нормально. Тож у Тернополі мені важко не було. На те, щоб зміни торкнулися й інших, уже пішло багато зусиль і років – близько десяти.

– Безперечно, у вас були шанси залишитися за кордоном. Не мали бажання скористатися ними?

– Мені це пропонували і нині пропонують. Останнє запрошення було з Німеччини. Можливо, я колись про це пожалкую, але поки що – ні. Чому я залишаюся тут? Це суміш патріотизму з амбіціями: у своїй країні ти щось змінюєш на краще.

– Якими досягненнями вашого відділення пишаєтеся найбільше?

– У нашому відділенні розгорнуто 55 ліжок, п’ять операційних блоків, нині відкриваємо шостий. Можу впевнено сказати, що не знаю більше жодної ортопедичної клініки в Україні, яка має такий спектр найсучаснішого обладнання. І, звичайно, – колектив професіоналів.

Що ми виконуємо? Безліч операційних втручань, пов’язаних з двома напрямками – травматологією (гострі травми) та ортопедією (наслідки гострих травм або захворювання опорно-рухового апарату). Зокрема, займаємося ендопротезуванням, якого потребує значна кількість пацієнтів з патологіями великих і малих суглобів; дегенеративними захворюваннями хребта; ендоскопічною хірургією хребта – коли пацієнти з грижею хребта, які довго мучилися, безрезультатно лікувалися, приходять до нас на один день, оперуються і наступного дня йдуть додому.

Нещодавно обладнали і запустили новий ортопедичний напрямок – патологія стопи та її корекція. Серйозні результати у нас у напрямку політравм, травм таза. Можна вважати, що у нашому відділенні центр хірургії таза, бо з такими травмами до нас привозять пацієнтів з усієї України.

– З якими проблемами звертаються найчастіше?

– Індустріальних травм значно поменшало, оскільки нині немає великого виробництва. Проте зросла кількість спортивних травм, травм внаслідок ДТП. В основному ж найчастіше звертаються з патологією хребта, кульшових та колінних суглобів – як вроджених, так і набутих.

– Цьому можна запобігти?

– Знаєте, найбільша проблема наших людей насправді пов’язана не з фінансами, а з особистим нехтуванням своїм здоров’ям. Як правило, до нас пацієнти звертаються вже з такими стадіями, коли просто не мають куди тягнути. Думаю, це, по-перше, недопрацювання сімейних лікарів, а по-друге – низька свідомість самих людей. Навіть знаючи про саму проблему, вони стараються більше доглядати за своїми городами і тими істотами, які живуть в хліві, а про себе згадують пізніше й таким чином себе інвалідизують. Причому до такого ступеня, що навіть операція не завжди дає результат. Це величезна проблема.

Окремо хочу зауважити про літніх людей, зокрема, з переломом шийки стегна – це перелом ургентний, який треба оперувати в перший же день незалежно від віку людини. Інакше 80% людей з такими переломами помирають до року. Жахлива статистика! Якщо ж прооперувати в перший день – їх життя триває і воно повноцінне. Скажімо, минулого тижня в п’ятницю зранку до нас привезли стареньку бабусю, я її прооперував. В обід після операції вона прокинулася, побачила, що ввімкнене світло, сама піднялася і вимкнула його. Ці люди мають жити і повертатися в своє середовище якомога швидше. Чому я наголошую на цьому? Тому що більшість старших людей, які травмувалися, до нас не везуть. А якщо ще почують хибну думку знайомого лікаря, що в такому віці не варто оперувати – то тим паче. А насправді цим людям треба давати шанс. І це чітко підтверджує статистика: помирає 80% непрооперованих і лише 4% прооперованих. Шанс є і він високий.

– Скільки часу тривала ваша найдовша операція?

– 12 годин, коли кілька років тому оперував дівчину з Чернівців, на яку впала бетонна стіна і вона отримала серйозну травму таза. Нині у неї все добре. Загалом у відділенні проводимо в середньому 15 операцій щодня, 45-50 – щотижня.

– Як витримати такий ритм?

– Звикли вже. Особисто я відновлююся за вихідні. Допомагають спорт, вода, Дністер – завжди стараюся виїжджати за місто і трошки забувати про роботу. Наша професійна команда «закриває» мене у вихідні, знаходять хіба вже у вкрай екстраординарних випадках.

– Багато хірургів мають якусь свою прикмету чи ритуал для успішної операції, скажімо, роблять непарну кількість стібків чи по-особливому одягають рукавички. А як готуєтеся до операції ви?

– Скальпелем перед стартом перехрестив рану – та й уперед. До різних забобонів і прикмет ставлюся скептично. У хірургів є ще таке поняття, як легка рука. Можливо, справді якусь роль відіграє удача в операційній, але це точно не пов’язано з кількістю стібків чи з рукавичками. Операція буде успішною тоді, коли ти прочитав усе, що потрібно, спланував, прийшов в операційну підготовлений і зробив усе належним чином.

– У вас багато поважних нагород. Зокрема, у 2018-ому році ви отримали почесне звання «Лицар Вітчизни», орден «Золотий хрест звитяги і честі», іменну зброю – оригінальну лицарську шаблю та нагрудний знак «Лицарський легіон України», у серпні 2019-го – звання заслуженого лікаря України, цього року стали регіональним переможцем на здобуття ордена Святого Пантелеймона. Яка з нагород для вас найдорожча?

– Спокійно до цього ставлюся, помпезних почестей не люблю – це для мене не головне. Часто звання і нагороди купують, добиваються їх. Я для цього нічого не робив. Мене просто ставили перед фактом про те, що дали звання заслуженого лікаря чи «Лицаря Вітчизни» – запросили і нагородили. Так, це приємно, але не більше.

Вражаючим для мене був момент, коли у відділення прийшла ціла команда військових розвідників, трьох з них я оперував. Вони вручили мені свою медаль. Це було дуже зворушливо! Ще від одного полку, багатьох вояків якого я також оперував, мені подарували прапор зі своїми підписами. Нещодавно оперував морського піхотинця з АТО, він мені подарував їхню форму – з беретом, тільняшкою. У мене вже є маленький музей нагород від військових. Це дуже цінне.

Взагалі ж найдорожча нагорода для мене – коли усміхнений пацієнт повертається з нашого відділення до нормального життя.