Проте для мільйонів українців війна тривала, оскільки їх розстрілювали, катували, депортували. Про це потрібно завжди пам’ятати, коли оцінюєш далекі історичні події, переконаний міський голова Тернополя Сергій Надал, який вирішив поділитися з читачами “НОВОЇ…” своїми роздумами про ті вже далекі події у контексті сучасності.

Війна для українців

Загалом для українців Друга світова війна — це трагічні і водночас звитяжні сторінки історії. Демографічні втрати України, включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, хто змушений був залишити Батьківщину, складають не менше 14 млн. осіб. Це найбільші втрати серед країн і народів у Другій світовій війні. З цих 14 мільйонів, за оцінками експертів, понад 8 млн. загинули. Понад мільйон українців, переважно із західних областей, було депортовано до Сибіру в перші передвоєнні та післявоєнні роки. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл. У нашому рідному Тернополі було зруйновано понад 2600 житлових будинків – це понад 85 % будівель міста. Табличка із написом “Здесь был город Тарнополь”, яка була встановлена радянським солдатом на попелищі міста 15 квітня 1944 року, красномовно ілюструє ті події. Тактику “випаленої землі” однаково використовували як німецькі, так і радянські війська. Згадаймо про підрив центральної частини Києва і Дніпрогесу відступаючими частинами червоної армії.

Українці понесли не лише величезні фізичні втрати. Були ще значні втрати моральні й духовні. Мільйонам українців наказали забути свою історію, зректися своєї віри, стати слухняними рабами. 1946 року була заборонена Українська греко-католицька церква. Все українське намагалися вихолостити і знищити. Це та величезна ціна, яку Україна та українці заплатили за право жити на своїй землі.

Щира молитва замість «червоного пафосу»

Сьогодні ряд політичних сил та політиків, котрі виросли з “глибокими радянськими коренями”, продовжують спекулювати на темі “святкування великої перемоги”. Однак треба говорити правду і про ціну цієї перемоги, і про те, хто розпалював Другу світову війну у 1939 році, коли радянські війська були союзниками гітлерівських, і про роль інших народів. Скажімо, тільки зовсім недавно наша Верховна Рада нарешті визнала внесок борців національного підпілля у перемогу над нацизмом. Разом з тим в Україні досі не карають за зневагу до української історії, українських символів. “Ветерани боїв з жінками та дітьми” з рядів НКВС продовжують торочити про “бандерівців, котрі стріляли в спину”. Загалом Україна стає все більше патріотичною, але, на жаль, з “нальотом” радянського минулого. Нам бракує належної державної й інформаційної політики. Тому війна, що минула понад 75 років тому, і далі розколює українців.

Ми маємо вшановувати пам’ять про мільйони загиблих у тій страшній війні. В цьому плані особливо імпонує позиція священиків, які 8 травня традиційно проводять спільну молитву за душі полеглих. Це правильно і об’єктивно. Тільки після відмови від радянської історії на користь української нас перестане заводити на історичні манівці ворожа пропаганда. Але для цього потрібні правда і щира молитва 8 травня замість “червоного пафосу” 9 травня, котрий ще присутній і тепер.

УПА має право на світове визнання

Україна повинна домагатися визнання на міжнародному рівні внеску національного підпілля у боротьбу з нацизмом і сталінізмом. Багато десятків років уся державна машина СРСР працювала на дискредитацію УПА. Сьогодні, коли триває війна на Сході, навіть світ розуміє те, що українці зрозуміли ще у часи Другої світової. Тому нині сприятливий час, щоб інформаційно і політично просувати ідею визнання УПА на міжнародному рівні так, як визнано, наприклад, внесок французького Руху опору.

Українська держава повинна надати учасникам визвольного руху належні соціальні гарантії і належну повагу. Україна повинна відкрито говорити про реальний внесок УПА у завершення Другої світової війни. Україна повинна проводити інформаційні заходи на рівні посольств та культурних центрів, щоб розповідати світові правду. Лише після того, коли світ знатиме усю правду про війни минулого, ми зможемо зупинити війни сучасні. Тоді у Європі нарешті затямлять, хто сьогодні, через понад 75 років після поразки фашистської Німеччини, є провідником фашизму. Тільки за таких умов світ зрозуміє, що собою сьогодні являє путінська Росія.