«Дайте мені ненормальну дитину і вона стане нормальною!» — якось відповіла працівникам інтернату багатодітна мати Світлана Рожицька із села Росохуватець Підволочиського району на вмовляння не усиновлювати «важку» дитину. Знайомство з цією відважною жінкою перевертає уявлення про прийомну сім’ю. Подружжя Андрій та Світлана Рожицькі виховують п’ятеро власних та семеро прийомних дітей, а на цьогорічні Різдвяні свята у рамках проекту «Запроси дитину з інтернату на свята у родину!» взяли до себе погостювати двох сестричок із Новосільської школи-інтернату — 14-річну Любу та 13-річну Настю. З усієї Тернопільщини лише вісім сімей захотіли поділитися різдвяною радістю з сиротами, серед них і Рожицькі. Хоч за Святою вечерею у багатодітній сім’ї з Підволочищини було близько двадцяти осіб, та серед них знайшлися місця і для сестричок-сиріток, які там почувалися своїми.  

 «Цікавіше з нічого зробити щось!»

— Усі діти — наші! — починає розмову пані Світлана. — З наших кровних: 27-річний Микола, 19-річна Марта, 15-річний Матвій, 10-річна Марія та 5-річна Андріана, а з наших прийомних: 35-річна Валентина, 24-річний Василь, 24-річна Марія, 22-річна Христина, 19-річна Зоряна, 19-річний Павло і 10-місячний Святославчик — це синочок наших Зоряни і Василя, а наш онук, просто у доньки інвалідність, до того ж вона навчається в училищі, тому я доглядаю за дитиною, хочу оформити над нею опіку, щоб її не забрали від нас. За документами ми — прийомна сім’я, але статус прийомних дітей вже втратили найстарші, хоча вони й далі живуть з нами. Одружився і найстарший син Микола, живе з дружиною у Тернополі. Наразі з нами мешкають восьмеро дітей. Майже всі наші прийомні діти — інваліди. Таких бояться брати в сім’ї, а особливо, якщо вони недитячого віку. Ми з чоловіком прийняли їх, бо розуміємо, що це для них єдиний шанс. Щороку запрошуємо на свята погостювати дітей з інтернату — це вже традиція. А почалося все з цікавої історії. 13 років тому на Новий рік до нашої квартири (тоді ми мешкали у Тернополі) приблудив сирота. Відчиняю двері — стоїть п’яний-преп’яний 12-річний хлопець. «Дитино, де ти так набрався?!» — здивувалася я. Як виявилося, він утік з львівського інтернату. Попросив грошей, їсти. «Грошей не дам, але нагодую», — відповіла. Я не могла випустити його на мороз, тож він залишився зустрічати з нами Новий рік. Тепер він — мій прийомний син. Нині йому 24 роки. Напевно, тоді його Бог привів до нас. Після тієї зустрічі він почав приїжджати до нас, так і залишився. Він у нас прийомний не за документами, нам тоді житлова площа не дозволяла усиновити його офіційно. Василько був складною дитиною. Коли прийшов до нас — пив, курив, нюхав клей та ацетон. В інтернаті я написала заяву, нібито я його тітка, просила дозволити приїжджати до нас. «Візьміть собі нормальну дитину», — радили в інтернаті. «Нормальну залишіть людям, які не можуть дати раду з важчими. Дайте мені ненормального і він стане нормальним!» — відповіла я. Коли легко, мені не цікаво. Набагато цікавіше з нічого зробити щось. Василь змінився за ці роки, навчався в Тернополі в училищі, нині працює — здійснює переоблік магазинів по різних областях, коли повертається додому — бавить синочка. Подорожувати — це його стихія. Він і від нас утікав десятки разів, різне витворяв за шість років… Знаходили його в Криму, в Молдові. Я казала, що на карті України хіба ще залишилося кілька точок, де він не був. Нині вчиться бути татом. Спершу він уникав відповідальності. «Що я буду з дитиною робити?» — запитував. «Ти тато — маєш знати!» — казала я. «Сумую за Святиком!» — телефонує з дороги — для мене це багато що означає. Мені казали, що з прийомних дітей нічого доброго не буде, але ж є! Якось телефонує Василь зі Львова і запитує, що купити мені на день народження. «Не трать грошей, я все маю! Хочеш, купи двісті грам трюфельних цукерок», — відповіла я. «Маю для тебе найкращий з усіх подарунок!» — сказав радісно. Привіз мені грамоту, в якій виписані цитати з Біблії про те, як Бог благословляє людину, яка піклується сиротою. «Мамо, ти це виконала!» — обійняв мене.  Я плакала.

«Ми не шукали дітей — вони самі нас знайшли»

— Ми з чоловіком не шукали дітей — вони самі до нас прийшли, — продовжує пані Світлана. — Якось ще до Василя у Бережанах до нас прийшла глухоніма дівчинка з інтернату, вона була сиротою. Шість років жила у нас. Потім я забрала свою родичку з Петриківського інтернату. Я — троюрідна сестра її бабці. Кілька років ми забирали її до себе на канікули. Коли ж дізналася, що її передадуть у геріатричний будинок, вирішила забрати. Я ходила по її ближчих рідних, але ніхто не хотів її удочерити. Щоб нам дозволили взяти її, потрібна була площа, тому ми переїхали в Росохуватець, почали добудовувати старий будинок. Разом із родичкою ми взяли з інтернату ще її подружку, бо дуже просилася. Ще маємо 19-річного хлопчика з ДЦП із Заліщиків. Усі дівчатка позалишалися з ними після повноліття, бо куди підуть? Вони нікому не потрібні. Їм ставили в закладах глибоку розумову відсталість, але вони нормальні і в сім’ї у них поступово стирається цей діагноз. Якби ми їх скоріше забрали, то були б ще кращі результати. Дівчатка з інтернату практично без освіти, одну навіть не прийняли в училище. Єдине, я їй оформила групу інвалідності. Вона нормальна дівчина, зможе створити сім’ю, народити дитину. Соціальні працівники дивуються, наскільки наші прийомні діти змінилися, навіть зовні  стали схожі на нас. Чим я мотивувала, беручи дітей з інтернату? Думала, якби зі мною щось сталося, то я би дуже не хотіла, щоб діти опинилися в інтернаті. Нехай Бог милує! Не можу сказати дитині «ні». Як би не було важко, я посвятила своє життя дітям і не шкодую. Плід зросте через багато років. Для мене велике диво, що вони кличуть мене мамою, хоча я була дня них чужа. Буває, втомлена, роздратована через якісь труднощі, б’юся в усі двері з горою документів, але, коли я захворіла, усі діти дуже турбувалися про мене — тоді зрозуміла, що нічого нема даремного. Якщо ти любиш дитину, вона віддасть тобі любов. Живемо ми з невеликого фермерства — чоловік вирощує свиней. А я доглядаю за дітьми, пильную дім, пораюся на городі.

«Ви прийшли на світ, щоб жити для когось»

— Люблю дітей, але й не попускаю їм. Розумію, що життя жорстоке, тому вчу їх жити, але водночас багато прощаю, бо розумію, що у них є на це причина, — каже жінка. — Буває, у мене запитують, навіщо я прощаю дитині той чи інший вчинок. «Ви не знаєте, яку дорогу вона пройшла. Взуйтеся в її взуття і пройдіть її шлях краще», — відповідаю. Як мама я і сварюся, і наказую, але діти знають, що я їх люблю. «Діти, то кричить моя любов!» — завжди повторюю їм. Не можу їм дозволити чинити зло, не поважати одне одного, не прощати. Пояснюю дітям, що їм ніхто нічого не винен, що кожна людина народилися, щоби жити для когось, а не тільки для себе. Не терплю егоїзму! Наші діти вміють приймати інших людей такими, які вони є. Ніколи не казали мені, щоб я більше не приводила сиріт до хати. Ось приїхали до нас на Різдво сестрички Люба і Настя — всі дуже зраділи! Два тижні промчали, як один день. Дівчатка вже поїхали, а нам їх бракує. Настя метка, допомагала мені на кухні, а Люба спокійна, прибирала з дівчатами, дивилась, як вони корову доїли. Останніх кілька вечорів вона лягала біля мене на подушку і щось міркувала. Їм бракує материнської любові. Їхню маму позбавили батьківських прав. Дівчатка заїкнулися, що хотіли б у нас жити. Згодом спробуємо їх забрати в нашу родину, щоб вони не були в інтернаті. Їм теж ставлять діагноз затримка розвитку, але я цього не боюся. Чому інші бояться? А чому інші бояться своїх народжувати? «Навіщо тобі стільки дітей?» — дивуються знайомі, навіть мої рідні не до кінця розуміють мене. Я кажу, що в мене лише двоє було запланованих, решта Бог дав. Це моє покликання! Багато дітей — це благословення, а не прокляття.

«Навчилася любити те, що неможливо любити»

— В Україні чимало сімей безплідних, але бояться взяти дитину з інтернату. Моє пояснення цьому — спеціалісти з усиновлення мало працюють з такими людьми, — переконана пані Світлана. — Досвід інших людей дуже важливий, тому я ходжу на усі навчання, тренінги, хочу знати, як правильно спілкуватися з дітьми з особливими потребами. З першими дітьми я робила багато помилок, страждали і діти, і я. Нині у мене є досвід і з наступними дітьми мені вже набагато легше. На жаль, у нас нема належної соціальної підготовки для батьків, котрі хотіли б узяти дитину з інтернату. Вчать здебільшого теорію, а практика «нульова». Скажімо, вчать, чи треба сварити дитину, чи ні. «А ви це пробували в житті?» — запитую. Я вже 17 років пробую. Ці діти є для мене благословенням ще й тому, що я навчилася любити те, що неможливо любити. Дуже важко не робити різниці, коли в тебе є свої діти та прийомні. Ох, як я навчилася себе контролювати! Справді, на початках мені було важко, я ловила себе на думці, що вирізняю дітей, щоразу обіцяла собі більше так не чинити. І змогла це подолати! Нині для мене вже нема різниці, чи це кровна дитина, чи прийомна — всі однаково рідні. Чужих дітей не буває!