11 грудня на могилі загиблого на Донбасі військового журналіста Дмитра Лабуткіна у Білокриниці на Кременеччині — живі квіти, лампадки. Це був його День народження. Назавжди 28. Наш земляк загинув у Дебальцевському котлі 16 лютого 2015-го. Батьки Дмитра — Віталій Володимирович і Алла Іллівна — шість років без сина. Разом з іншими родинами загиблих бережуть пам’ять про героїв. Лабуткіни відвідують різні заходи в райцентрі, планують створити громадську організацію. У день загибелі Дмитра в Україні на державному рівні відзначають День вшанування військового журналіста. «НОВА…» поспілкувалася з батьками загиблого військового з Білокриниці.

— Дмитра пам’ятають не лише на Кременеччині, а й у Тернополі, у Львові, де він навчався, в Севастополі, Одесі, де працював…

Алла Іллівна: — Оскільки мій чоловік — військовий, то ми часто переїжджали. Народився Дмитро у Кременці, був бажаною дитиною. Старша наша донька Іринка обрала братові ім’я. Чотири роки наша сім’я мешкала у Німеччині, Дмитро ходив там до садочка, у 5-річному віці пішов до школи. Потім ми повернулися у Білокриницю. Син навчався у місцевій школі, в ліцеї у Кременці. Коли розформували військову частину у Білокриниці, ми перевелися до Тернополя. У старші класи Дмитро ходив до ЗОШ №23. Два роки тому однокласники за власні кошти встановили на школі пам’ятну дошку на його честь. Навчався на факультеті військової журналістики Інституту сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного, що був у складі Національного університету «Львівська політехніка». Змалку зростав у середовищі військових, бігав територією військової частини, тому обрав такий напрямок. В інституті їх виховували як військову еліту, хлопці відвідували галереї, читали книги. Пригадую, вивчали роман Куліша «Чорна рада», то Дмитро за ніч прочитав на одному подиху. У групі їх було дев’ятеро хлопців — усі дружні. Донині пишуть нам, навідуються до могили.

— Ваш син проходив службу на посаді редактора редакції телебачення телерадіостудії МО України «Бриз». Розкажіть про цей період…

А.І.: — Після інституту Дмитра направили на службу до Севастополя. Ще під час навчання у Львові син познайомився з майбутньою дружиною Олександрою з Рівненщини, у 2009-ому вони одружилися. Жили у Севастополі, там народилася Кірочка. Дмитро знімав багато репортажів на «Бризі». Є фото, як він спілкувався з американськими військовими. Був у Греції, Туреччині, Румунії. Ходив у морські походи. Згадував посвячення на кораблі «Гетьман Сагайдачний» — довелося випити морської води.

— Після анексії Криму змушений був покинути півострів…

А.І.: — Дмитро бачив усю окупацію, багато знімав. Якось з колегою знімали, а «зелені чоловічки» відкрили у місті стрілянину. Щоб не потрапити під кулі, хлопці всю ніч пролежали в канаві.
Віталій Володимирович: — Ми неодноразово провідували сина в Криму. На жаль, Росія там була давно. Автономія Криму — це вже недержавність. «Щось назріває…» — говорив син. Анексію Дмитро болісно пережив. Із 70 осіб штату «Бризу» на материк повернулися лише 9. Дехто залишився в Криму, бо там їхні рідні, дім, але були й зрадники. Дмитро виходив, коли там уже не залишилося наших військових. «Приходили в редакцію російські офіцери», — схвильовано розповідав. Їхав з Криму потягом з дружиною і донечкою. До кінця знімав, багато матеріалу вивіз на материк.

— Куди попрямував із Криму?

В.В.: — Отримав наказ прибути до Одеси. Там не було ні студії, ні приміщення. Виходили в ефір із кімнати пансіонату, де їх поселили. «Одеса хоча й російськомовна, але проукраїнська! Це не Крим», — казав після приїзду. Радів, коли побачив у когось на балконі синьо-жовтий стяг.

— Дмитро сам зголосився нести службу на Донбасі?

В.В.: — Кадровий військовий нічого сам не вирішує, тільки виконує наказ. Дмитро мало нам розповідав. Ще в грудні ми гостювали з дружиною в нього, а в лютому він пішов на війну. Ми дізналися про його відправлення на Схід в останній день. «Ти ж військовий, все прекрасно розумієш», — пояснив мені. Поїхав на Донбас на Водохреща. Ми навіть не знали, в який сектор потрапив. Лише з його репортажу по телебаченню я зрозумів, що він в Дебальцевому.

— Дмитра відправили в найгарячішу точку…

В.В.: — У Дебальцевому було пекло. На фронті його призначили заступником начальника пресофіцера сектора «С». У перші дні ми з ним спілкувалися, але зв’язок ставав усе гіршим. «Живий-здоровий, іду працювати», — відповідав коротко. «У мене все ок», — писав повідомлення. Дмитро знімав матеріали про російську присутність на Донбасі для переговорної групи у Мінську, в нього забирали матеріали гелікоптером. В інтернеті є його останній репортаж про захоплення російського танка. «Такий матеріал звідси привезу!» — казав.

— Коли ви востаннє спілкувалися з сином?

А.І.: — Розмовляли 13 лютого, але було погано чути. Дмитро вийшов у поле, свистів вітер. А до Олександри телефонував 15 лютого. У ті дні точилися сильні бої за Дебальцеве, замикався котел. 16 лютого Дмитро мав зустрітися з журналістом Олександром Моторним і передати відеоматеріали, але… Ситуація загострювалася, їхній бригаді дали команду вивезти пресофіцера. Їхали на бронетранспортері і потрапили в засідку. Почався бій, наші хлопці відстрілювалися до останнього. Дмитро отримав шість кульових поранень, несумісних із життям… У бронетранспортері їх було 11. Троє загинули — наш син, Юрій Бутусов і Віталій Федитник. Вадиму Довгоруку відірвало руку, решта хлопців потрапили в полон. «Пацани, поможіть…» — просив Дмитро, з нього фонтаном ішла кров… Їхні тіла не дозволили забрати. Вадим Довгорук довго пролежав поранений, відморозив ноги, довелося ампутувати. Нині проживає в Кропивницькому, є директором музею спецназу.

— Зв’язок із вашим сином обірвався, почалися важкі пошуки…

А.І.: — Ми моніторили інформацію про Дебальцеве. 16 лютого побачили в YouTube відео, яке виставив бурят. На ньому російський офіцер показував тіла трьох українських військових. Обличчя не було видно, а документи показав крупним планом. Ми побачили паспорт сина. «Унічтожен журналіст ТРК «Бриз», — цинічно прокоментував бурят. Не хотілось вірити. Думали, може, комусь дав документи. Кірочці наснився сон — нібито Дмитро в темній кімнаті, довкола стріляють. Згодом з’явилося в інтернеті відео полонених, але сина не було серед них. 18 лютого з Дебальцевого вивели тих, хто вижив. Звістки не було, надія гасла… Брат мого чоловіка мешкає у Дніпропетровську, він щодня ходив до моргу, у військовий госпіталь, але даних не було. Ми виходили на «Чорний тюльпан», на посадовців. Пошуки не давали результату. 13 березня Луганська телекомпанія знімала ті ж три тіла і оприлюднила в інтернеті. Наступного дня нам повідомили, що Дмитра відправили до дніпропетровського моргу. Тіла пролежали близько місяця — від 16 лютого до 13 березня. Це був страшний період: сльози, молитви, надія, розпач…

Здали з чоловіком аналізи на ДНК. 21 березня нам дозволили впізнати тіло. Чоловік заходив в приміщення моргу, бачив страшну картину… Коли вивезли Дмитра, було враження, що він тільки загинув. Нам показали поранення на його тілі. У нього була пробита печінка, розтрощений хребет. Ми поїхали на опізнання, щоб переконатися, що то наш син, бо розуміли, що вдома не дозволять відкрити труну, але досі не можемо повірити.

— Триває сьомий рік війни. Люди втомлені, байдужіють… Уже не так часто згадують про героїв. Як ви це сприймаєте?

А.І.: — Усі хочуть, щоб скоріше закінчилася війна. У кожного багато своїх проблем, все це розумію. Буває, що мені прикро в якісь моменти. Але тепер я не мовчу. Колись, коли в автобусі водій невдоволено запитував, що у мене за посвідчення, я схиляла голову і діставала гроші. А нині починаю розказувати, хто мій син, де він загинув. «Сідайте», — пропонує водій. «Ні, ви хотіли знати, я розкажу», — продовжую. Завдячуючи нашим захисникам, ми можемо спокійно жити. Рідні загиблих нині об’єднуються, щоб нагадувати, якою ціною Україна виборює незалежність.

— Кіра з Олександрою навідуються до вас?

А.І.: — Коли Дмитра не стало, Кірочці було чотири рочки, зараз вона вже третьокласниця. Ми спершу не казали їй, не брали на похорон, але потім прийшли до могили. Зараз дівчинка розказує про свої почуття до тата. Хвилюється зробити щось не так, щоб не образити його. Знає, що її тато — Ангел. Ми іноді гостюємо у них в Одесі, вони приїжджають до нас. Олександра вдруге вийшла заміж за товариша Дмитра, у них народилася донечка Соломійка. Ми нормально це сприйняли, бо хай Бог милує залишитися вдовою у 27 років. Дуже гарні стосунки між новим татком і нашою Кірочкою. Дитину не обдуриш. Це життя. Вони приїжджають до могили Дмитра, це наш спільний біль і наша пам’ять.