Мати пригортає сночка і годує — за шкільною партою. У класі спить прикритий курткою чоловік. Сумний погляд дівчини у бібліотеці. Вчителі у фартухах готують обід в їдальні. Учні прощаються через вікно з батьками. Школярка з портфелем і свистком, щоб дати сигнал у разі обстрілу. Татусь-військовий обіймає донечку біля школи. Ці кадри — життя 28-ої школи Тернополя. Суміш болю й надії — у світлинах талановитої фотографині Анастасії Зазуляк. Нині дівчина живе за кордоном, але з початком масштабної війни стежила через соцмережі за Тернополем і рідною 28-ою школою. Коли у навчальний заклад поселили внутрішньо переміщених осіб, вирішила зафіксувати все у світлинах. Водночас Настя фотографувала українців, які утікали від війни, на польському кордоні.

У школі — притулок, вчителі — волонтери

На відкриття фотовиставки «Школа в умовах війни» прийшли не тільки учні та школярі, а й переселенці, які кілька місяців війни жили у школі, волонтери, митці, колишні випускники. Атмосфера світла і тепла наповнювала! У кожного в серці — пережите, переболіле, у декого — досі пекуче. В Україні — війна…

— Війна в нашій країні. Досі здається, що це сон. І є точка повернення, — розпочала зустріч директорка Тернопільської ЗОШ №28 Лілія Вавринів. — А ще ніхто ніколи, читаючи літературу чи переглядаючи фільми про війну, не уявляв й не припускав, що буде живим свідком страхіть — страхіть реальної війни: із смертями, жахами, зґвалтуваннями… Знищена економіка, виїхали мільйони людей, із землею зрівняли третину держави. І це все — на наших очах. І це — виклик та реалії. Ми в Тернополі. Окрім вовчого виття повітряної сирени і новин в стрічках ЗМІ, більше ніщо не нагадує про війну в Україні. Ну, хіба вимкнення світла викликає певний дискомфорт. А ще — щоденні повідомлення про загиблих земляків… Кожного дня… Одного-двох… Тому нам відносно легко. Легко волонтерити, бути реалістами та сильними, робити вчинки голосно. Бо ж мізки і душу ніхто не плюндрує. Я дякую … не знаю кому за таку можливість. Ми наче тут. На землі, скропленій кров’ю і потом, правдою і брехнею, слізьми…

Пам’ятаю той ранок… 24 лютого. Усі пам’ятають… І єдина думка: що робити? Що робити? Бігти… Куди? Мовчати… З якими емоціями? Кричати? Про що? Стискати кулаки, витирати сльози, обіймати… Спочатку хаос, що тримався на емоціях, які струною проходили через тіло, мізки, емоції. З часом, з працею емоції впорядковувалися і влаштували алгоритм. І як результат: волонтерський притулок. Школа, яка годувала та доглядала… Це неправильно. Бо незвично… У школі приймають душ, сплять, вирішують сімейні питання, курять на сходах, розмовляють російською. Вони були різні: хтось приїхав з дітьми, хтось привіз із собою котів та собак. Це були молоді люди та люди похилого віку, люди з інвалідністю. Хтось привітний і вдячний, дехто ображений і ставиться зневажливо. І це історія. Історія школи. Історія людей, які в освіті стали волонтерами, а саме: кухарями, психологами та обслуговуючим персоналом. Життя сотні шкіл. І в кожної своя історія…

Через світлини про Україну має дізнатись весь світ

Як талановита фотографиня Настя заявила про себе зі школи. Її роботи отримують визнання на міжнародних конкурсах. У 2015-ому отримала медаль у Чехії, у 2016-ому здобула перше місце на конкурсі фото і есе «Фотографія довіри» у Києві. У 2017-ому стала переможницею всеукраїнського фотоконкурсу «Благодійність крізь призму об’єктива» у номінації «Приз глядацьких симпатій». У 2018-ому отримала відзнаку на фотоконкурсі «Siena International Photo Awards 2018» в Італії. У 2019-ому посіла перше місце на міжнародному фотоконкурсі в Литві. Здобула приз за креативність на міжнародному фотоконкурсі «Young people in the 21st century-2020». У 2019-ому представила персональну виставку «Люди» у Тернополі. У 2022-ому — фотовиставки у США, Польщі, Німеччині.

— Мене завжди зачаровувало те, як Настя віртуозно з легкістю опановувала науки математичного, природничого та гуманітарного циклу. Надзвичайно творча! — не приховувала емоцій її колишня класна керівничка Ірина Івахів. — Кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Це про Настю. Ще у п’ятому класі батьки записали її до художньої школи. У неї прекрасні картини!

В 11-річному віці вона отримала свою першу фотокамеру і почала займатися фотографією. Першими її моделями були друзі, однокласники. Пригадую її макрозйомку. На той час Настя вже навчалася в фотостудії при станції юних техніків. Її керівником був фотограф Василь Стрижко. Зауважив, що Настя вміє помічати те, чого не бачать інші. Надихав продовжувати фотографувати.

— Зараз важко щось планувати, бо не знаємо, що буде через місяць, через рік. Залишається діяти, реагувати на виклики, — поділилась думками Настя. — Ми все зможемо, маємо силу. Моя школа це показує своїм прикладом. Коли в перші дні війни я відкрила Фейсбук і побачила, що школа стала домом для людей в буквальному сенсі, була шокована. Школа стала прихистком для багатьох людей, стала потужним хабом. Про українські реалії має знати увесь світ.

Вільний мікрофон. Слова з глибини душі

Коли директорка попросила гостей розповісти про свій тимчасовий прихисток у стінах 28-ої школи, про свій досвід війни, неможливо було стримати сліз.

— Перед нашими очима заїжджали російські танки. Повзли звідусіль. Ми нічого не могли зробити, — розказала Антоніна. — Пів року я терпіла жахіття. Дай Боже нікому того не відчути. Приїхала до Тернополя наприкінці серпня, прийшла до школи своїх онуків. Вражена теплом і турботою. Моє селище — біля Криму. Не знаю, що з ним буде, чи вціліє мій будинок… Хочемо, щоб росіяни покинули нашу землю. Мріємо повернутись додому з синьо-жовтими прапорами.

— Ми забуваємо, що війна в Україні триває вже дуже довго. Спершу росіяни захопили Крим, Донбас, тепер хотіли пів України. Ми ніколи не думали, що це станеться з нами, — затремтів голос переселенки із Херсонщини, яка працевлаштувалася у 28-ій школі. — Всі говорили, що буде війна, але 24 лютого ми пережили шок… На Херсонщині не було повітряних тривог, просто все почалося з вибухів. У сусідньому селі люди переховували наших поранених бійців, ховали загиблих. Було дуже страшно… Якийсь час ми залишалися під окупацією, виїхала з рідними у квітні. Дивом вирвалися…

Мій чоловік — колишній боєць АТО, учасник бойових дій. Тоді почалися обшуки, росіяни заїхали в сусіднє село, шукали родини наших військових. Допитували і били брата одного учасника АТО. У наше село, на щастя, тоді не завернули. Через день ми рушили в дорогу. Проїжджаємо через російські блок-пости, перевіряли наші документи. Я тремтіла від хвилювань. Це наша земля, наші міста і села, а ми — підневільні… Минали розбомблений почорнілий Херсон, автівки із «зетками», згорілу військову і цивільну техніку… А там же ж їхали люди… Це дуже страшно.

— Ми приїхали до Тернополя з Харкова 30 квітня, — розказала свою історію інша переселенка з двома синочками. — До того два місяці жили в метро, спали у вагоні на підлозі. Але одного вечора поруч із метро впала ракета. Це було останньою краплею. З Бєлгорода до Харкова ракети долітають за 40 секунд. Не встигнеш заховатися. Приїхали сюди і нам пощастило потрапити у 28-му школу. Дякуємо всім людям, які нас прихистили. Наша дитина пішла тут у перший клас. Нам тут добре, але мріємо повернутися додому…