Погляд – в нікуди, обличчя — схудле, риси — загострені, рухи – мляві. Таким тернополянин Валерій Чоботар, якого більше знають за позивним “Гатило”, був ще рік тому. Тепер переді мною сидить зовсім інша людина — усміхнений, жвавий. Очі – горять.

Заслужений тренер України з фрі-файту, із початком війни він вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу “Правого сектора”, де отримав у підпорядкування роту. Брав участь у боях за Донецький аеропорт. “Гатило” став одним із героїв документальної стрічки про захисників аеропорту “Добровольці Божої чоти”. У фільмі, до слова, він також інший — зосереджений воїн. Знову ж, зовсім не схожий на себе теперішнього.

– Мене конкретно попустило, – так просто пояснює зміни у собі.

Валерій пройшов повний цикл психотерапевтичного тренінгу проекту Wounded Warrior Ukraine і тепер сам може допомагати побратимам справлятися із поствоєнним синдромом. Аби робити це краще, нині продовжує навчання  – вчиться на психотерапевта-бодинаміста. Про свій власний шлях відновлення та про тонкощі психологічної роботи з ветеранами розповідає щиро і без прикрас.

СОРОМ

– Зізнаюся, тільки після тривалої роботи над собою я зрозумів, чому взагалі поїхав на війну. Всі вважають – бо я сміливий, бо я воїн. І я сам раніше так декларував. Але лише тепер розумію, що причина була іншою — сором. Мені було соромно не воювати, соромно жити із дівчиною (тепер уже жінкою), рідна сестра якої на фронті, соромно жити в місті, мешканці якого воюють, соромно продовжувати бути тренером і вчити хлопців бути чоловіками. Я просто не міг не поїхати.

Їхав під сильним емоційним спустошенням. Щойно загинув Орест Квач – дуже близький друг. Ми з дружиною на його честь назвали нашого сина Орестом. Тоді я подався на передову на цій емоції втрати. Про те, як війна може мене змінити, навіть не думав.

А потім просто відчув зміни. Це було тоді, коли ненадовго повернувся з фронту додому. Знову ж таки – на похорон. Ховали Андрія Юркевича – хлопця, що тренувався у мене в залі. Я ходив вулицями і відчував, як раптом став сильно ненавидіти більшу частину людей навколо. Бо їм байдуже, бо вони не відчувають того, що відчуваю я.

Тепер я розумію: вони ніяк не могли відчувати того, що я – вони нікого не ховали. Але тоді я буквально почав кидатися на людей. Їду на машині, десь на мить довше простояв на світлофорі – мені вже ззаду сигналять. Вибухав від того. Хотілося вийти і розбити тій людині голову об капот. Одного разу мало не зробив так. Стримувало розуміння того, що своєю поведінкою можу образити дружину. Вона у мене надзвичайно тонка і романтична натура, вона була беззахисна проти тієї сили та агресії, які виходили з мене. Зрозумів, що мушу з тим щось робити.

Останньою краплею стала одна неприємна історія. Я добряче вдарив одного зі своїх бойових побратимів там, на передовій. Він прийшов напідпитку, почав поводити себе не зовсім адекватно, грубіянити, принижувати підрозділ. Я не втримався і врізав йому. А він ще й головою стукнувся об щось. Мені досі прикро. Бо він насправді сміливий, класний вояк. Виявилося, що ще й непитущий – просто хтось десь налив 50-100 грамів, ще й на фоні контузії… Коли мене попустило, я його сам відкачував.

Пізніше до нас приїхав Олег Гуковський (тренер з бодинаміки – авт.), і я попросив його попрацювати з цим хлопцем — допомогти йому. А врешті й сам потрапив на тренінг. Насправді я на той момент нічого не знав ані про бодинаміку, ані про посттравматичний стресовий розлад. Чесно скажу: після першого дня тренінгу прийшов додому і давай гуглити – що таке емпатія, що таке ПТСР і ще з десяток слів, які я нібито і чув раніше, але, що вони насправді означають, не знав.

Тренінг найперше дає розуміння, що ти – змінився. Так, ти став агресивнішим, злішим, певною мірою вибуховим — але всі твої реакції природні. Якби вони на війні не розвинулися, ти скоріш за все не витримав би тої реальності і втік або здурів, або тебе би вбили. І отой гнів, і вибуховість — вони тепер є в тобі і нікуди не діваються. Головне — знати, як ними керувати і контролювати свої емоції. Я вже трохи вмію. Мені іноді друзі кажуть: “Бачили, що була мить, коли ти хотів його (когось там) убити”. Раніше ця “мить” могла тривати по півдня. Тепер, коли щось таке трапляється, знаю, як мені подихати, яку вправу зробити, на чому сконцентруватись, аби відпустило.

ШОК

На першому тренінгу нам сказали: “Ви повинні заземлитися і триматися за землю”. Звучало трохи по-дурному – яка земля, навіщо її триматися? Пізніше відчув і зрозумів. Коли людина в стані шоку, її ніби виносить з власного тіла, вона буквально не в собі. І щоби заспокоїтися і прийти до тями, їй треба у себе повернутися. Для цього є хороша вправа – ставиш руки на голову і трохи тиснеш донизу. Ноги на землі, вони відчувають землю, а зверху ти притискаєш голову і одразу відчуваєш кордони власного тіла. З’являється відчуття, що ти є.

ПРАВДА

Основне на війні — люди. Ми можемо мати найкрутіше озброєння та оснащення, але якщо при цьому не зважатимемо на людей, не пам’ятатимемо, що вони – основна цінність, нічого не вийде. Ця ідея близька і бодинаміці. Власне, на тренінгах ми докладаємо усіх зусиль, аби берегти цінних нам людей.

У нашому суспільстві мало говорять про проблеми війська. Народ у більшості своїй не звик до правди. Подивіться тільки на рекламні постери Міністерства оборони – красивий, щасливий і вгодований легінь з автоматом. Таке враження, ніби він щойно підкорив Еверест, встановив на ньому прапор України і каже: “Я це зробив!”

Блін, це не про війну! Війна – це ж не усмішка. Так, ми справді багато сміємося на передовій, але це радше захисний рефлекс. А люди дивляться і обманюються. Потім думають, що армія – це так радісно і мило. Та ні фіга! Війна – це бруд і купа дебілізму. І про це треба говорити! Зрозуміло, що правда сама по собі нічого одразу не змінить. Але армія нам потрібна? Потрібна. Захищати країну треба? Треба. То, може, просто перестанемо брехати і закривати очі на проблеми?! Коли будемо бачити їх, усвідомлювати і визнавати, буде легше їх вирішити. Ми ж поки що мовчимо і про нервові зриви, і про самогубства, і про те, що багато хлопців починають пиячити…

ДОВІРА

Це надзвичайно важливо, що мої колеги – хлопці з проекту Wounded Warrior Ukraine — їздять тепер по військових частинах, по окремих підрозділах, по воєнкоматах і розповідають правду про те, як трансформує людину війна. Нещодавно ми проводили базовий тренінг для початківців у Тернополі, і один хлопець спершу виявляв до нас велику недовіру. Казав — допомога атошникам стала мейнстрімом, а наш проект для нього взагалі  схожий на МММ-піраміду: справді, хто це за просто так з ветеранами працюватиме? А після двох днів занять цей чоловік з нами усіма уже обнімався і все казав, як хоче потрапити на наступний етап. Чому так? Очевидно, він і сам відчув і побачив у собі певні зміни. Але не знав, чи це нормально і як із цим жити далі. Коли ж такі, як він – ветерани-тренери – розповідають, що самі через таке проходили, з’являється найважливіше у цій справі — довіра.

Нам є чим поділитись. Ми розуміємо, скажімо, як це круто, коли стріляють “Гради”. Це такий класний звук, ви не уявляєте. Так, він страшний, але оте — бум, бум, бум, а потім — звук каміння, що сиплеться з неба. Говорячи це тепер, я з жахом розумію, що мені цього бракує. Ці звуки несуть смерть, але мають ще якусь таку ненормальну силу. І коли я розповідаю про це на тренінгу, то, буває, помічаю, як починає “штирити” людину, яка до цього моменту слухала мене з виразом скепсису. Вона відчувала те саме. Вона знає, про що я говорю. Так з’являється довіра. Людина стає відкритою. Починає ділитися власним життям, власними переживаннями.

ЦІННІСТЬ

На війні я зрозумів, що для мене є цінним. Раніше я багато хороших речей декларував, але, по суті, нічого не робив. Скажімо, любив говорити, що виховую підростаюче покоління. Аж тепер зрозумів: яке покоління я можу виховати, якщо не приділятиму уваги новонародженому синові? Про яку українську націю можна говорити, якщо моя сім’я страждатиме від моїх вчинків, від браку спілкування зі мною?

Після тренінгу я відчув, що поступово повертаюся до себе. Повертаюся до того Валерія, яким хотів стати в дитинстві. Мрійником був тоді. Хотів орнітологом стати. Може, це смішно, але я нині пишаюся не певними звершеннями, а простими речами: 20 років думав про це, а лише тепер взяв і своїми руками злагодив сім шпаківень. Для когось це, може, смішно, а для мене — вчинок.

Завдяки усім втратам зрештою отримав шанс піти іншою дорогою, аніж йшов до того. Мені уже 40, і я від того якось особливо гостро відчуваю те, що зрозумів саме на війні: життя – надзвичайно тонка штука. Ось воно є, а ось – уже немає. І тому так важливо відділяти усе справді цінне, правдиве, від нецінного. Зовсім відпали якісь політичні речі: кричати про зміну прем’єра мені нецікаво, мені цікаво – чи зможуть нормальні люди ставати прем’єрами, і що особисто я можу зробити для цього.

Марічка Паплаускайте,
для “Української правди. Життя” (скорочено)

Джерело: НОВА Тернопільська газета