«Ми троє — з одного села», — радісно розповідає захисник. Під час поїздки із волонтерами на харківський напрямок ми познайомилися в одному із підрозділів ЗСУ з воїнами-односельчанами з Тернопільщини. Василь Слободян, Володимир Тріщук і Олег Ширма — із села Шипівці Товстенської громади Чортківського району. Разом несуть службу з перших днів масштабної війни. Із Шипівців, де офіційно є 800 осіб населення, а мешкає значно менше, бо багато людей виїхали за кордон, нині налічують близько 60 захисників. Це величезний відсоток. Троє воїнів із села, на жаль, відійшли у засвіти. Анатолій Мокрицький торік поліг у бою на Харківщині. Днями минули роковини загибелі Героя, у селі встановили меморіальну дошку. Поховані на місцевому кладовищі також Герої Петро Слободян і Сергій Сакалюк. Обидва воювали в попередні роки війни ще до масштабного вторгнення, через підірване здоров’я їхні життя передчасно обірвалися. Про одного воїна із Шипівців нема звістки більше року, інший молодий захисник після важкого поранення залишився без ноги. Місцевий парох отець Ярослав Гопко — капелан, їздить у зону бойових дій. У Шипівцях активно діє волонтерська спільнота, яка доправляє допомогу воїнам на передову. Усі мешканці підтримують захисників і роблять все для перемоги України.

— Як згуртувалися чоловіки із Шипівців? Від чого залежить той факт, що з одних сіл на фронті багато воїнів, а з інших — менше?

— Пролетіла перша ракета над селом, усі чоловіки миттю згуртувалися, замовили автобус і поїхали до військкомату в район, — пригадує Василь Слободян. — 26 лютого ми вже були у військовій частині. Всі ми — друзі, однодумці. Кожен залишив свої справи і пішов захищати Україну, бо нині це найважливіше. До війни я їздив на заробітки за кордон. Кожен із нас розуміє, що якщо ми не виженемо росіян із нашої землі, то ніхто це за нас не зробить. Із односельчанами-воїнами підтримуємо спілкування. Маємо свою групу в соцмережі. Обговорюємо важливі питання, радимось. Шипівські козаки — так називаємо себе (усміхається, — авт.).
— До масштабного вторгнення я працював по будовах, саме збирався в Естонію, але все залишив, іншого варіанту не було, — продовжує Володимир Тріщук. — Зібралися друзі, однокласники, сусіди — всі рушили до військкомату. Ми вийшли боротися за свої родини, за рідне село, за нашу країну. Потрібно відстояти своє! Назад дороги нема. Скільки зможемо, будемо воювати за Україну. Невідомо, як далі розгортатиметься війна, які ще випробування нас чекають, але ми не здамося. Добре, що поруч — вірні побратими, які завжди підставлять плече. Де не поїду по лінії фронту, всюди є хлопці з Шипівців (усміхається, — авт.). Це додає сил, віри і впевненості, що ми виженемо москалів і переможемо!
— Родом я із Сєверодонецька, але з 2008-го живу на Тернопільщині, — ділиться особистою історією захисник Олег Ширма. — Моя дружина із Шипівців. Тесть помер, тож ми переїхали до села. Так я став «бандерівцем» (сміється, — авт.). Раніше працював масажистом у Києві, певний період їздив за кордон. Перед масштабним вторгненням саме збирався на роботу до Польщі. Вже замовив квиток, а тут раптом — війна… Відмінив поїздку. Приходжу додому, дружина розповідає, що чоловіки з Шипівців збираються до військкомату. «А ти що?» — питає. «Діставай військовий квиток!» — кажу. Вранці долучився до односельчан. Разом добре і батька бити. Всі — свої, всі — рідні. Наше село хоч і невелике, але згуртоване, люди — діяльні. Часто у великих селах, як доходить до діла, то нема кому вийти. А шипівські чоловіки вирішили — зробили. Патріоти. Не на словах, а на ділі.

— За півтора року масштабної війни ви пройшли важкі випробування, здобули досвід. Вистачає сил іти вперед?

— Війна неабияк загартувала нас, — каже Василь.
— За цей час трохи подолали страх, — розмірковує Володимир. — Звісно, на війні страх присутній завжди, але тепер менший, ніж на початках. Торік навіть далекі вибухи лякали. А тепер, коли чуємо, що свистить, то розуміємо — пролетіло. Значить, не твоя куля. Гірше, якби вже не почув свисту…

— На війні, на жаль, гинуть наші захисники, потрібне підсилення. Як ви ставитесь до тих, хто в тилу ховається від повісток?

— Якщо людина має сильний страх чи не хоче воювати, то ліпше їй не іти, однаково з неї не буде сильної користі, — вважає Володимир. — Все має бути усвідомлено. Мусить бути певна система. Із нашого села вже пішло досить чоловіків. Хтось має і на місцях сіяти-садити, дбати про економіку.
— Ми захищаємо Україну на передовій, а дуже хочеться, щоб і в тилу відбувалися якісні зміни. Сподіваюся, що так і буде, — додає Василь.
— Україна переможе, нема сумніву, бо ми — на своїй рідній землі, — переконаний Олег.

Шипівці пишаються своїми захисниками. Водночас дбають про них, щоразу збирають допомогу. А місцеві волонтери доправляють все на передову.

— Вболіваємо за кожного нашого захисника, за кожного українського воїна, який нині ціною власного життя виборює незалежність України, — каже староста села Шипівці Галина Крикніцька. — Пишаємось, що від нашого села багато свідомих відважних воїнів на передовій. Найбільше в громаді. Майже 60 воїнів — як мешканців, так і уродженців — усі вони наші. У перші два дні масштабного вторгнення більше сотні односельчан пішли до військкомату, але не всіх взяли, бо тоді був великий наплив бажаючих захищати країну. Служать рідні брати із Шипівців — аж шість таких випадків! Служать батьки й сини з двох родин. Донедавна воював на передовій багатодітний тато. Різні історії, різні долі. А Україна у всіх — одна.

9 вересня минули роковини з дня загибелі нашого Героя Анатолія Мокрицького. Відбулося освячення меморіальної дошки. Коли почалося вторгнення, Анатолій був за кордоном. Відразу повернувся — пішов воювати. Вже більше року нема звістки про іншого нашого воїна, сподіваємось, що він живий і рано чи пізно повернеться додому. Два брати тривалий час жили з мамою у США. Масштабна війна застала їх в Україні, тож, не задумуючись, пішли захищати рідну землю. Діди і прадіди наших захисників свого часу боролись за Україну в складу ОУН-УПА. До часів Незалежності дожили четверо патріотів. Вони намагалися відновити націоналістичний рух, вселяли в серця любов до України. І всі ці зерна проросли в наступних поколіннях шипівчан. Наше село — невелике, майже всі одні одним — родичі. Наш священник отець Ярослав Гопко — капелан, їздить на фронт. Невтомно трудяться троє наших волонтерів — Іван Валащук, Микола Волощук і Володимир Золотий. Провідують військових на передовій, доправляють продукти, одяг, медикаменти та все інше необхідне.

Торік дуже багато допомагали воїнам працівники нашої школи, дитсадка. У приміщенні шкільної їдальні готували страви, випічку, пекли хліб. Односельчани також по домівках готували смаколики і передавали. Суттєво допомагає на фронт місцеве аграрне господарство, яке обробляє поля в нашому селі. Велику кількість гуманітарної допомоги передали наші земляки, які мешкають за кордоном. Вантажівки допомоги, зокрема, зібрала і передала Олександра Франків з Італії. Односельчани, які працюють у Польщі, придбали автомобілі на фронт. Наші волонтери спілкуються із захисниками з Шипівців, стараються допомогти кожному. За цих півтора року доправили на передову десятки бусів допомоги. Цьогоріч напередодні Дня Незалежності у селі провели благодійний концерт, зібрали кошти для потреб наших воїнів. Хоча нині вже в багатьох вичерпалися ресурси, але шипівецькі люди не втомлюються допомагати. Наші воїни стоять на передовій за нас усіх. Наша вдячність їм — безмежна! Нехай Бог оберігає їх, щоб повернулися живі й здорові до своїх рідних, щоб здобули перемогу.