В оселі Тетяни Яреми у Великій Березовиці — затишно і пахне випічкою. Уже сьомий місяць жінка пече смаколики для українських захисників. Вирішила готувати аж до перемоги! Десятки мішків борошна, тисячі яєць, сотні кілограмів цукру, смальцю — домашнє виробництво не припиняє. Більшість інгредієнтів купує за власні кошти, дещо жертвують небайдужі. Щотижня місить гори тіста і пече з ранку до ночі. Коли роботи дуже багато, допомагають донька Аліна та подруга Наталя Оріховська. На таких відданих жінках і тримається тил, від якого, безумовно, залежить наша перемога.

Печиво за рецептом бабусі Єлизавети
Коли почалося масштабне вторгнення росії в Україну, пані Тетяна перебралася жити до доньки, бо в її помешканні є надійний підвал. Оговтавшись від страшних новин, вони взялися шити устілки для військових, щоб було тепліше в ноги. Виготовили близько тисячі!

— Прочитала донька в соцмережі, що солдатам потрібні устілки, тож ми взялися за роботу, — розповідає пані Тетяна. — Підготували лекала, тканину — люди приносили старі пальта. Аліна має швейну машинку — прошивала устілки, а я — вирізала. Зять нам допомагав. Пошили близько тисячі штук. У середині березня я повернулася в своє помешкання. Сусіди через дорогу прийняли в себе переселенців, моя донька теж допомагала приїжджим — так випало, що всі були із Запорізької області. У дитячому садку неподалік нас жили внутрішньо переміщені особи з різних областей, зокрема, багато було з Маріуполя. Чим могли, тим ми підтримували переселенців. Я пекла печиво, разом із сусідами збирали продукти, гроші — закуповували необхідне. Згодом нам потрапило оголошення у групі громади про потребу в печиві для приготування продуктових наборів у зону бойових дій. Фасував пакунки Координаційний штаб підтримки оборони України, що базувався на м’ясокомбінаті за Тернополем. Спершу пекла моя донька, але їй треба було вже виходити на роботу, тож я продовжила. І так вже сьомий місяць на кухні печу перемогу (усміхається, — авт.). Закуповую борошно, цукор, односельчани збирають смалець, сусідка і моя мама передають яйця… Щотижня замішую по 14 порцій, треба всього багато. Яєць використовую на раз по 60 штук, борошна — до 15 кг… У четвер-п’ятницю замішую тісто, ставлю в морозилку, а в суботу випікаю. Готую печиво за давнім рецептом своєї бабусі Єлизавети — смачне, довго зберігається, не черствіє!

Сльоза в Богородиці — знак перед війною
За освітою пані Тетяна — економістка, свого часу працювала у бухгалтерії цукрового заводу, адміністратором супермаркету. Останніми роками дбає про домашній затишок, доглядає онуків Полінку та Іванка. Випікання для захисників стало її жертовною справою у цей воєнний час. Порається на кухні, а Полінка щоразу проситься допомагати бабусі — старанно вирізає формочкою печиво. Тим часом Іванко розповідає їм про галактику.

— Із випічкою мені багато допомагає подруга Наталя, племінник і брат якої воюють на передовій, — продовжує пані Тетяна. — Печемо сухе печиво, терті пироги з варенням. Передаю для військових через волонтерську спільноту «Кухонне військо», що діє при Тернопільській спеціальній школі ТОР. Познайомилася я там із Людмилою Домбровською, яка координує збір допомоги військовим. Передаємо не лише на фронт, а й пораненим захисникам у лікарні. Для військових в окопах, в холоді, під обстрілами наші смаколики — це краплинка домашнього тепла. У час коли ми відстоюємо нашу країну, кожен українець має щось робити: хтось воює, хтось волонтерить, хтось просто готує їжу. Все це важливо! І все взаємопов’язано у цьому світі. Не раз переконуюсь… Ось у мене погано пекла духовка, тож я вирішила купити духову шафу. Зайшла на сайт «Оlx». І перше оголошення — те, що мені треба. Переселенка із Запоріжжя, яка жила у Тернополі, продавала духову шафу. Купила для себе, кілька разів покористувалась, але вирішила переїхати до Києва, тож продавала. Поспілкувалися по телефону. За годину вона привезла мені духовку. Не хотіла брати грошей, але я наполягла, бо їм теж непросто жити без дому. Переселенку звати Юля — так я назвала на пам’ять духовку. Дивує, що і в цій історії — знову Запоріжжя!

Пекти я люблю змалку, доньку навчила. Для нас це приємна справа. Навіть якщо трохи втомлюся, то вважаю це дрібницею. Військові на фронті не втомлюються, то і ми не можемо опускати рук. Маю ще одне хобі — вишивання. Перед Різдвом я вишила дві ікони — Ісуса і Богородицю. Замовила рамку, скло — все склала і почепила на стіні. Дивлюся, а в Богородиці — сльоза… Мабуть, якась пилинка попала чи що інше, але виглядало тривожно. Зняла скло, повитирала. Сприйняла це як знак. А незадовго — війна… Нашому поколінню випало таке випробування. Маємо робити все можливе для збереження держави. Вірю в перемогу України!