Хтось воює на передовій, хтось допомагає в тилу. Цей ланцюжок зміцнює нашу незламність! Зв’язковими між захисниками і небайдужими українцями є волонтери. Днями теребовлянські волонтери відвідали наших захисників на передовій, доправили їм харчі, одяг, буржуйки та інші необхідні речі. Передали придбаний зусиллями добродіїв автомобіль для військових. Проїхали всю передову — Миколаївщина, Запоріжжя, Донеччина, Харківщина… Зустрілися з багатьма земляками-воїнами.

Сила духу українських воїнів вражає

Теребовлянські волонтери з БФ «Чесна Україна» їздять на передову від 2014-го року. Кожна поїздка — відповідальність і ризик. Траплялися різні ситуації: попадали під обстріли, ламався транспорт, мало не підірвали їхній бус… Доводилося доправляти додому тіла загиблих захисників — болючі моменти. Перед поїздкою волонтери щоразу беруть благословення в священника. Цього разу за щасливу дорогу разом із волонтерами молився настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці у Теребовлі отець Ігор Сип’як.
— Часто спілкуюся з воїнами, з їхніми дружинами, матерями. У важкі хвилини телефонують до мене, просять про молитву, — розповів отець Ігор. — Наші захисники ідуть на службу з молитвою, з любов’ю до Бога, до Батьківщини. Ідуть обороняти рідну землю, свої сім’ї, своїх ближніх. Їхня сила духу вражає! Готові боротися до кінця. Відстоюють правду і справедливість. Натомість ворог іде на нас без змісту, під дулом автомата. Ми ж захищаємо своє. Війна — велике випробування, водночас ми зростаємо у вірі та в єдності. Маємо відстояти нашу державу і гідно жити, щоб не плювати в душу Героям, які віддали свої життя за Батьківщину.

«Коли повернетесь?» — «Як Бог дасть…»

Цього разу в дорогу рушили теребовлянські волонтери Любов Солтис, Микола Мостовий і Роман Рудавський. У кожного із них — своя історія.
— «Україно, вставай!» — події на Майдані в 2013-ому все змінили в нашій свідомості. Ми з чоловіком і сином поїхали підтримати мітингувальників, — пригадує пані Люба. — Я була на Майдані 18-21 лютого, коли снайпери вбивали людей… Після Революції Гідності багато наших земляків пішли добровольцями на фронт. Ми з однодумцями створили благодійний фонд «Чесна Україна», щоб допомагати їм. Не кожен мав відвагу їхати на Схід. Ми з Миколою Мостовим і Галиною Зелінською навідувалися до наших хлопців. У перші роки війни їздили двома бусами двічі на місяць. У 2018-ому я зробила перерву, бо… загинув мій син на підприємстві у Теребовлі, де виконував висотні роботи. Після того я передавала військовим пакунки поштою. Коли ж цьогоріч почалася повномасштабна війна, знову їздимо до наших захисників. Керівництво громади надало нам приміщення під склад у Теребовлі. Люди із сіл печуть печиво, ліплять вареники, передають овочі, закрутки для захисників. Нині виготовляють буржуйки та окопні свічки. Допомога кожного цінна. Окрім того, наш фонд допомагає потребуючим і переселенцям, які знайшли прихисток у громаді. Відчуваємо велику підтримку наших друзів із «Карітасу» з Польщі. На початку війни вони передали фури медикаментів, одягу, засобів гігієни. Подружжя аграріїв Стечишиних допомогло нам із транспортом, щоб все перевезти.

Кожна поїздка на передову — ризик. «Коли повернетесь?» — запитують. «Як Бог дасть…» — відповідаю. Боятися — це нормально. Але я вже стільки всього пройшла в житті, що й не знаю, чого насправді боюся… Їду, бо розумію, що маю допомогти нашим воїнам. Знаю, що з нами — Бог. У поїздках було різне… Якось наш бус мало не підірвали на блокпосту… Було, що ми поламалися біля Чугуєва, чотири доби стояли. Але добре, що затримались, бо тоді були сильні бої. Мої рідні спершу не хотіли відпускати мене в зону бойових дій, але вже звикли. На жаль, недавно не стало нашої волонтерки Галини Зелінської. Бракує її…

— Коли «зелені чоловічки» зайшли в Крим, хлопець із мого села пішов захищати Україну. Їхній бригаді потрібно було щось доправити, попросив мене. Так я взявся возити допомогу, — розповідає Микола Мостовий. — Якось ми заблукали і заїхали на окуповану територію. Були за 150 метрів від «козачків» так званої ЛНР. Перед нами горів український танк… Я швидко розвернувся і натиснув на газ. Домчали ми до українського блокпоста, а наші військові кажуть, що мало нас не розстріляли, бо ж ми їхали з боку сепаратистів. Перед Новим роком якось потрапили під мінометний обстріл біля Пісків. Своїм бусом я привозив додому «двохсотих»… Волонтерство — це коли щось таке вмикається в серці і ти вже не можеш зупинитись. За Україну я піду і в вогонь, і в воду. Україну нікому не віддам!
Син волонтера нині несе службу в ЗСУ. Їхня зустріч на передовій була зворушливою. Син почастував батька смачним фронтовим борщем!

Кожен українець — важливий пазл у боротьбі

Усю ніч волонтери провели в дорозі. По областях — повітряна тривога, прильоти ракет. Натхнення додавали новини з Херсона. Українські військові звільнили місто! Перша точка відвідин теребовлянськими волонтерами — Баштанка на Миколаївщині. Коли зупинилися перепочити в одному з сіл, мешканка запропонувала поїсти. Відмовились, але приємно, що люди — небайдужі. До ночі добралися в інженерно-саперну роту однієї з бригад у запорізькому напрямку, яка займається побудовою бліндажів, фортифікаційних споруд, розмінуванням і замінуванням території. Командир роти Сергій Б. — колишній спортсмен, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон світу з футзалу.
— У нас тут дисципліна — ніхто з побратимів не вживає алкоголю, наркотиків, — розповідає. — Я суворий, так мене виховав мій батько-полковник. На війні я від 2014-го. Однозначно, що ми переможемо. Українська армія — найкраща! У нас і раніше була професійна армія, але певне коло осіб при владі не давали їй розвиватися. Нині ЗСУ керують толкові генерали. Не ті, що сиділи в кабінетах, а ті, які були з нами на полі бою, які командували підрозділами.
Заступник командира роти із морально-психологічного забезпечення — Ігор К. з Тернопільщини, колишній працівник лісового господарства.

— 40 років я ходив лісом, а тепер — вояка, — усміхається. — У 2015-ому мене мобілізували. Коли почалося масове вторгнення росії, я був у санаторії в Більче-Золотому. Залишив все і поїхав до військкомату. У нашому підрозділі всі — професіонали своєї справи. Виконують завдання на передовій, під обстрілами. Ще трохи зусиль і буде перемога. Український народ показав свою згуртованість. Кожен українець, який допомагає армії, — важливий пазл у нашій боротьбі. Світ зрозумів, що росія — це агресор і брехун. Окупантами керує примітивна жадоба до наживи. Росіяни десятиліттями нищили наш народ, але тепер їм буде кінець.

Приємна зустріч у роті з колишнім посадовцем Тернопільської ОДА.
— Відправив дружину і дітей за кордон, а сам подався до військкомату, — розповідає Павло Б. — Проходив навчання у Тернополі, на Житомирщині, нині тримаємо гарячий напрямок. Зводимо захисні споруди на передовій, сапери розміновують територію, зупиняємо ворога. Мир настане тоді, коли ми переможемо. Коли у 2004-ому по телебаченню деякі лідери заявляли, що НАТО — це зло, то мій дідусь просив вимкнути. «Павле, не слухай це, бо ще буде велика війна з росією і нам доведеться захищатися», — казав. Тоді я не надто серйозно сприйняв його слова, але запам’ятав. Питання війни було лише питанням часу. Виборюємо кожен сантиметр рідної землі. Помалу, але впевнено відтісняємо ворога. У вересні звільнили Харківщину, в листопаді — Херсонщину. З таким темпом за пів року — додому. Хочу до рідних! Коли я ішов воювати, то старший син ще не говорив, а нині — щебече. Менший ще не ходив, а зараз перевертає хату. За цих дев’ять місяців багато всього змінилося, в країні — глобальні зміни.

Сапери розповіли, з чим їм доводиться стикатися на передовій.
— Уже десять років працюю сапером. На фронті здійснюю інженерну розвідку, перевіряю, чи нема розтяжок, вибухівок. Виконував завдання під час звільнення Харківщини, розміновував територію, де пройшли росіяни, — розповів Сергій З. — На Харківщині орки кидали техніку, замінувавши її. У броньованому КамАЗі на пасажирському кріслі залишили гранату. Вибухівки несуть небезпеку як для військових, так і для мирного населення. Не можна зачіпати невідомі предмети! Іноді просять нас обстежити приватні помешкання, де зупинялись окупанти.
— Риємо екскаваторами бліндажі для наших військових, — додає Олексій С. — Родом я з Рівненщини, живу в Тернополі. У 2016-ому ніс строкову службу, а в 2017-ому підписав контракт. АТО і нинішня війна суттєво відрізняються. Маємо зараз інтенсивні бої. Наші військові набираються досвіду.

Нагодований солдат — сильний солдат

Рота саперів добре облаштувала свою базу: казарми, кухня, душ, гараж. Головний кухар підрозділу — Михайло І. з Сумської області. Військові відмовилися від харчів, які їм привозили централізовано, готують самотужки.
— Кухня на фронті — це відповідальна справа. Ситий солдат — сильний солдат, — каже Михайло. — Якщо військовий нагодований, то не мерзне, у нього нема зайвих думок, може зосередитися на виконанні бойового завдання. Готуємо домашні страви — борщі, супи, вареники, голубці, фаршировані перці, кулешу зі шкварками, котлети, салати… Сьогодні на обід — бограч і вареники. Продуктів маємо вдосталь, держава забезпечує, велика вдячність також нашим волонтерам.

Після університету я працював технологом у молочній галузі, начальником сирцеху. Згодом подався в торгівлю, потім — за кордон. У перші дні масштабної війни записався добровольцем у самооборону в Білопіллі. Наше містечко — за сім кілометрів від кордону з росією. У травні я отримав повістку і пішов служити. Доля привела мене в тернопільську бригаду. І недарма, бо мої батьки родом із Чортківського району. Пишаюся, що став на захист України і нашого народу.
Допомагає на кухні Петро з Чорткова. Вдома його чекають дружина, донечка і син. Разом із ним чергує кум Олександр, у якого вдома дружина і дві донечки.

Біля кухні чекають на свою порцію смакоти коти і собаки, які тут прижились.
— Цього кота звати Шкільний, бо прийшов зі школи. Цей — Блатний, прибився до нас погризений щурами, грався з цуценятами. Відгодували його обрізками з кухні — став пухнастим. Наші песики — Щуп, Міна, Сапер. Сапер загинув… Якщо є коти і собаки, то відчувається домашня атмосфера, — каже Михайло.
Поміж бойовими завданнями господарює з побратимами найстарший із бригади — 60-річний Василь Ш. з Тернопільщини, у мирному житті — єгер.
— Від 2015-го року я — на службі. Син і зять воюють в інших бригадах, — каже пан Василь. — У сина зараз контузія, лікується, нічого не може робити. Мені не важко з молодими бійцями, ще вони за мною не поспівають (сміється, — авт.).

«Ми ті, хто вижили…»

На Донеччині волонтери провідали наших земляків із ще однієї бригади, яка пройшла важкі випробування: Часів Яр, запеклі бої на Херсонщині. «Ми ті, хто вижили», — кажуть військовослужбовці. Так хочеться, щоб Бог оберігав кожного з них.
«Які у вас позивні?» — «Мост, Красавчик, Дід, Шаман, Док, Демон…» «Чому Демон? Такий спокійний…» — «Спокійний Демон». «А Шаман?» — «Шаман усе передбачає. Його батьки — з Теребовлянщини, тато військовий, жили на Чукотці. Там Шаман і народився. Йому би ще бубон…» «А Дід ваш — філософ!» «О, він може годинами розмірковувати». «Док — доктор, наш Ангел. Колись лікував худобу, ветеринар, перекваліфікувався, рятує на фронті». «Не сваритесь?» «Ще й як сваримось! Іноді треба вихлюпнути негативну енергію. Психологічно важко. Якби був жінкою, то поплакав би, а так — покричав і заспокоївся. Буває, погиркаємось в окопі. Починається обстріл, накриває… Тягнемо один одного до себе, прикриваємо, щоб врятуватись. Минає обстріл — посміялися, покурили і все забули. Ми тут — брати!»

Василь П. понад 20 років працював ветлікарем на підприємстві на Тернопільщині, потім подався на заробітки, був у Польщі, Німеччині. Почалося повномасштабне вторгнення — приїхав з-за кордону захищати рідну землю.
— Пройшов навчання в кваліфікованих інструкторів, надаю хлопцям допомогу, — каже медик. — Ми побували в гарячих точках, різне пройшли… У мене було дві контузії, в побратима — теж. Бачили вбитих, важкопоранених… Це війна — хто вижив, той вижив. Кому Бог поміг. Як ветеринар я бачив у житті багато крові, мені трохи легше, а молодим хлопцям — важко. Намагаюся допомогти кожному. Один боєць був поранений у руку, мав посічене обличчя, на спині — осколок. Я його врятував. Іншому відірвало руку — зробив, що міг, але довго чекали на евакуацію. Помер у госпіталі… Біля розбитої БМПшки лежав загиблий солдат. Не могли розпізнати, чи наш, чи російський. Коли пряме попадання, то людину розбиває на молекули… Як витримує все це мозок? Вибору нема. Молишся, щоб вижити. Після кожного обстрілу кричиш: «Хлопці, всі живі-здорові?»

— Дружину з дітьми відправив за кордон, а сам після Великодня пішов добровольцем у військкомат. Спершу в роту охорони, потім мене відправили в цю бригаду, — розповідає Юрій М. — Побував у Часовому Яру, де загинули наші хлопці… Помстимося ворогу. На Херсонщині теж були втрати… Донеччина — важкий напрямок, але важливий. До війни я їздив на заробітки, останнім часом працював водієм-експедитором. Воюємо за свої сім’ї, за країну. Росіяни називали себе «братскім народом», а підставили нам вила. Дякувати Богу, що нам допомагає Європа. Будемо далі боротися і переможемо!

— Добре воювати, якщо все населення підтримує. На Донеччині є зрадники, не знаєш, хто чим дихає, — ділиться думками Юрій Г. — Після перемоги потрібна потужна державницька політика, бо розуміємо, що робилося в попередні десятиліття. У головах багатьох ще, на жаль, сидить «совок», мрії, що все буде по «три копійки». Треба той «кілок» розхитали. Що казати, якщо зі шкільної програми тільки зараз забирають «вєлікіх русскіх пісатєлєй», якщо всюди російська попса. Попереду — багато роботи. Я би взагалі радив еліті із Західної України переселитися на східні терени на якийсь час задля просвітництва.

Іван Б. до війни працював у будівельній галузі, на елеваторі. Побратими жартують, що після перемоги його треба залишати у якомусь звільненому селі старостою.
— Донеччина — це Україна, але московити десятиліттями витісняли звідси все українське, — каже Іван Б. — Винищили українців голодом, заселили чимало росіян, тому й різні настрої, нема що дивуватися. На донецькі шахти присилали людей із всього союзу. Нині ці засланці розгублені, бо у них в крові — «прідьот барін і скажет, что дєлать», «холоп, ти баріну жизнью должен». Це зовсім інша від української ментальність. Українці — волелюбні! «Хто ти такий? Чому прийшов на нашу землю?» Українці — господарі. Ця війна була відстрочена. Якщо нині дотиснемо і росія розпадеться, то це буде для нас остання війна. Якщо ні, то доведеться нашим дітям і онукам воювати. Тому стоїмо до кінця.

— Росіяни хочуть стерти з лиця землі нашу країну, — каже Володимир С. — Два місяці ми тримали оборону на межі Херсонщини і Миколаївщини. Деякі села там вщент зруйновані. Нема що відновлювати, нема куди повертатися. Свійські тварини ходять полями. Страшно дивитись. Окупанти мають відповісти за все.
Командир роти Володимир С. — колишній авіаційний технік.

— Із хлопцями я від травня, — розповідає. — Пройшли Часів Яр, Херсонщину… Як і більшість чоловіків, я не міг сидіти вдома після вторгнення росії. Вийшов вранці на подвір’я з горнятком кави і вирішив іти до військкомату, бо не хочу, щоб москаль прийшов у моє місто. Дружина, діти, онуки хвилюються і моляться. Швидкого сценарію у цій війні не буде. Ще треба багато пройти. Відносини з росією — це вічна боротьба. У 1944-ому році москалі вбили мого діда-бандерівця, бабуся залишилася з двома дітьми. Що змінилося за століття?..

Ніхто не втікає, ніхто не здається, стоїмо до кінця

На передовій теребовлянські волонтери зустріли захисника Ігоря С., який у попередні роки разом із ними возив допомогу нашим військовим у гарячі точки, має нагороди. Нині він воює із земляками.
— Дали повістку — пішов служити. Без волонтерів армія не зможе вижити, — каже Ігор. — Допомагають їжею, одягом, а ще, що важливо, — духовно підтримують. Волонтери часто ризикують і заїжджають на «передок». У попередні роки я об’їздив всю передову, бачив смерті, все добре розумію… Але нині — не та війна. Нині — пекло: росіяни валять ракетами, фосфором, гатять всім, чим тільки можна. Тільки Бог може врятувати. Ніхто не втікає, ніхто не здається, стоїмо на смерть. Нині розмовляю, а через кілька днів мене може не бути. Це свідомо. Це страшно. Але Україна в нас одна.

Ця війна також за українську церкву

Село Богородичне на Донеччині — неподалік від Святогірська, де є відома лавра. У травні росіяни влучили ракетою у храм в Богородичному, розбомбили будинки мешканців. Від літа до 11 вересня село було під окупацією. За Богородичне точилися запеклі бої. У храмі росіяни зробили склад боєприпасів, а в захристії… туалет. Окупанти навіть не зважали на те, що храм в Богородичному — московського патріархату. У вересні ЗСУ звільнили село. Знайшли там тіла наших бійців, а також кількох убитих мешканців… Тепер це село — привид. Не залишилося жодного цілого будинку, тільки руїни. Звільняли село і захисники з Тернопільщини.
«Богородичне зруйноване… Росіяни розмістилися в церкві, стріляли звідти, на дзвіниці сидів їхній снайпер. Усі хати знищені. У селі залишились жити троє людей — дідусь і хвора мати з сином. Вони не мали змоги і грошей, щоб кудись виїжджати. Ми звільнили Богородичне, зачистили територію. Зеленський вітав нашу бригаду. Для росіян нема нічого святого…» — розповів захисник Віктор із Тернопільщини.

Цікавий історичний екскурс. Храм у Богородичному має назву «Всіх скорботних радість». Кам’яна церква на честь образу Богородиці у селі була зведена в 1847 році разом із кількома церковними будівлями. Проте, коли владу в Україні в минулому столітті захопили совєти, церква стала жертвою їхньої антирелігійної політики: храм закрили й перетворили на зерносховище, а в 1938–1939 роках — узагалі розібрали. На кладовищі біля святині облаштували смітник. Із цегли, з якої була побудована церква, звели клуб для робітників. Тільки після відновлення незалежності України в Богородичному почало відроджуватися релігійне життя, але підпорядковане московському патріархату…

Весілля — після перемоги

В одному з містечок на Донеччині теребовлянські волонтери передали пакунки від рідних та односельчан ще кільком військовим із Тернопільщини.
З рідного села Михайла К. господині напекли ящики печива. Приємно захисникам, що про них пам’ятають і що їм вдячні за їхню віддану службу.
У Михайла у вересні мало бути весілля з його коханою Євгенією. Перенесли на після війни, бо зараз нереально вирватися з передової додому.
— Несу службу від квітня. Спершу був у роті охорони, потім відправили на навчання на Житомирщину, тепер обороняємо Донеччину. Хоча більшість моїх побратимів без воєнного досвіду, але добре виконують бойові завдання. Здобувають досвід в бою. До війни я працював в охороні, не думав, що доведеться воювати. Побратими у важкі моменти підставляють плече, горою стоїмо один за одного. І вистоїмо! Все буде Україна!

Ця війна – космічна

Ігор С. із Тернопільщини у 2014-ому році ніс службу в добровольчому батальйоні «Айдар», отримав поранення. У 2015-ому звільнився зі служби, у мирному житті займався продажем будівельних матеріалів. Коли почалося масштабне вторгнення росії в Україну, пішов на фронт. Разом із побратимами роти охорони нині виконує завдання на передовій.
— Ця війна – космічна. У будь-яку мить може прилетіти. Тепер все по-іншому, ніж у попередні роки. росія хотіла за тиждень-другий захопити всю Україну. росіяни думали, що парадом зайдуть на нашу землю, що їх будуть із квітами зустрічати. Не очікували, що українці так масово вийдуть на захист рідної країни. Дев’ятий місяць війни… Недавно звільнили Херсон, але ще багато територій під росією. Важкі бої нині на донецькому напрямку. путіну потрібна була дорога на Крим, але передусім ним керують нездорові загарбницькі амбіції. Сподіваюся, що до ядерної війни не дійде. Важко казати, чи у цій війні вже минув переломний момент. Ми багато чого не знаємо… Добре, що ЗСУ керує Залужний –  розуміє військових і вболіває за країну. Мої побратими мотивовані, бо розуміють, що за кожним із нас стоять рідні і друзі. В тилу не може бути “моя хата з краю”. Кожен свідомий українець нині має брати участь в цій важкій боротьбі за майбутнє України.