Староста сіл Зеленче та Підгора Теребовлянської громади, представник «Правого сектора» Володимир Кобильняк (позивний «Сапсан») несе службу в 67-ій окремій механізованій бригаді ЗСУ. Зустрілися ми в Краматорську, коли захисник переїжджав із побратимами з одного місця дислокації в інше. Поки волонтери розвантажували пакунки від земляків, ми з поспілкувалися.
Скромний і щирий, добрий і відповідальний — Володимира поважають на Теребовлянщині. Вперше став старостою у 24-річному віці відразу після завершення навчання в педагогічному університеті. На посаді він вже два скликання. Нині його обов’язки покладені на старосту сусіднього села, поточними справами займається діловод. А Володимир пішов на війну захищати сім’ю та Батьківщину. Вдома його чекають дружина Люба, син Макар, донечка Орися, якій у травні буде рік, а також — батьки і вся родина.

— Володимире, вас, мабуть, точно війна не застала зненацька, адже «Правий сектор» завжди готувався, вишколювався. Згадайте свій ранок 24 лютого 2022-го…

— «Почалася повномасштабна війна», — о 6:10 до мене зателефонував один із командирів 6-ї резервної сотні (Тернопільщина) Добровольчого Українського корпусу «Правого сектора». О 7:30 ми вже виїхали з всім теребовлянським осередком «Правого сектора» до Тернополя, а звідти — до Києва. Не знали, що нас чекає, як будуть розгортатися події, але поїхали, бо цього вимагав обов’язок. Я раніше не ніс службу в армії, проте вже понад десять років належу до мілітарних структур, спочатку був у ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, згодом долучився до «Правого сектора». Ми з однодумцями проходили навчання, бо розуміли неминучість великої війни. Коли ворог стягував до кордонів війська, усвідомлювали, що буде великий наступ, бо просто так ніхто би не перекидав армію з усієї москаляндії та тримав би її пів року, адже на це потрібні великі ресурси.
Зранку 24 лютого, коли нас підняли по тривозі, я взяв свій наплічник, який завжди тримав напоготові, дістав форму. «Ти куди?» — запитав тато, хоча все розумів. У нього набігли сльози на очі… Вперше бачив батька таким. «Треба. Мій обов’язок — захистити країну», — сказав. Мама в той час була у Польщі, телефонувала — плакала, намагалася мене стримати. Дружина теж хвилювалася, адже залишалася з півторарічним синочком та була на сьомому місяці вагітності. Ми очікували на народження донечки. Але я її заздалегідь попередив, що в разі повномасштабної війни не сидітиму вдома.

— «Правий сектор» у попередні роки війни брав участь в обороні країни як добровольчий батальйон — без зарплат і соціальних гарантій. З 2022-го організація належить до ЗСУ. Розкажіть про вашу бригаду.

— Торік у квітні «Правий сектор» легалізувався. Всі ми — добровольці, але тепер — у складі ЗСУ. Належимо до 67-ої окремої механізованої бригади. Правда, я не відразу подав документи, бо планував поїхати на пологи до дружини. Так сталося, що мусив залишитися вдома довше. У листопаді знову повернувся в бригаду. У наших рядах — свідомі та мотивовані воїни, панує дух побратимства. Командири разом із бійцями ідуть на завдання, всі ми разом — в окопах, разом готуємо їжу. Ніхто не дає злочинних наказів, ніхто не кидає хлопців на смерть. Останнім часом до нашого підрозділу долучилося багато мобілізованих. Однак наше командування відбирає військовослужбовців, які близькі з нами за переконаннями, близькі за духом.

— Війна змінює людей?

— На фронті багато чого переосмислюєш. Не знаєш, що тебе чекає нині, що чекає завтра, коли прилетить по тебе твоя залізяка…

— Ви походите з патріотичної родини?

— З моєї родини ніхто не був в ОУН-УПА, але вдома у нас завжди панував патріотичний дух. Пам’ятаю, як бабуся ще малих нас із братом вчила патріотичних віршиків, один з яких: «Хто ти є? Українець з роду! Для кого живеш? Для народу! Любиш нарід? До загину! А в що віриш? В Україну!». Під час навчання на географічному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету я брав активну участь в громадському та політичному житті краю. Належав до організації ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери. Під час Революції Гідності «Тризуб» став ініціатором створення «Правого сектора», тож маю за честь належати до числа тих, хто був при витоках організації. Обидві структури — націоналістичні. До нас приєдналися однодумці, багато хто усвідомив питання державотворення в наших лавах. Отож усі мої студентські роки пройшли в патріотичному середовищі, в боротьбі за українську самостійну соборну державу. В той період я сформувався як націоналіст.

— Що криється за агресією росії проти України?

— Московія ніколи не погодиться на те, щоб Україна була незалежною державою. Московити завжди будуть нас вважати «молодшим братом», який, на їхнє переконання, не може жити самостійно, тому вони намагаються нас «рятувати». Допоки існуватиме московія як імперія, а москалі як народ, вони завжди будуть дивитися на нас, як хижак на здобич. У росії — імперський характер. А суть імперій — загарбництво, захоплення нових територій, фізичний і політичний вплив. Без такої «підживки» імперії розпадаються. Московія все це добре розуміє, тому намагається втриматися. Після розпаду Радянського Союзу росія бере постійну участь у війнах: в Грузії, Абхазії, Сирії, на Кавказі та ін. Російсько-українська війна триває вже дев’ять років. Для росіян це — політичне рішення, щоб повернути під свій вплив Україну, щоб ми не вийшли з їхнього геополітичного простору. А для українців ця війна — за виживання. Кремль хоче знищити нашу націю. Історія вкотре повторюється. Репресивні методи московитів не змінюються, а стають ще жорстокішими. Вони готові нас знову вивозити в Сибір, катувати в тюрмах, розстрілювати… Як були варварами тисячу років назад, так і залишилися ними. Важка і виснажлива ця війна, але московія своєю агресією, як би це дивно не звучало, перетворює українців у націю. «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю», — казав колись Євген Коновалець. І нам у цій війні потрібно не просто перемогти одвічного ворога, а знищити російську імперію так, щоб вона вже ніколи не піднялася з колін. Якщо цього не зробимо, то нашим дітям та онукам теж доведеться брати зброю в руки і боронити свої сім’ї та державність.
Український народ стає нацією. Це дивовижний шанс для якісних перемін. До Революції Гідності ми, націоналісти, вважали, що на пропагандистську діяльність треба хоча б сотню років, щоб бандерівський прапор перейшов Дніпро. Але 2014-ий рік все змінив. Бандерівська армія перейшла Дніпро, бандерівський прапор з’явився в Харкові, Одесі, на Донеччині й Луганщині. Після повномасштабного вторгнення московії ситуація ще більше змінилася в патріотичному напрямку, населення ще більше все переосмислило.

— Бачите цю переміну серед мешканців у зоні бойових дій?

— Українці, в чиї міста і села прийшов «русскій мір», побачили справжнє обличчя московської імперії. Якщо частина з них раніше толерувала московії, не сильно переймалася правдивою історією України, то тепер всі відчули на собі жахливу реальність. Серед українців зросла національна свідомість. Маємо шанс створити потужну українську націю, яка буде орієнтуватися на власні сили, на свої інтереси, буде суб’єктом геополітики, а не об’єктом. Коли ми торік були на Харківщині, то багато людей розмовляли московською мовою, нині — значно менше. Переходять на українську. Аналогічна ситуація на Донеччині. Місцеве населення змінюється. А як інакше, якщо хтось чекав «русского міра», а побачив, що російська армія зробила з Волновахою, Соледаром, Бахмутом, Маріуполем?.. Ілюзії розвіюються. Навіть якщо люди не сильно керуються патріотичними мотивами, то все ж ніхто не хоче втрачати дім, майно, а тим більше — гинути задля московії. На окупованих територіях серед місцевих мешканців «вилізли» москвофіли. У цьому теж є «плюс», бо їм довелося чи доведеться виїхати слідом за московським військом із нашої землі. І дав би Бог, щоб вони більше в Україну не поверталися. Ця війна консолідувала українців. На наше покоління припав надзвичайно важливий період становлення України. І ми робимо все для того, щоб утвердити нашу націю для майбутніх поколінь.