Надія Валіон, уродженка Скалата Підволочиського району, цього року вперше взяла участь в обласних змаганнях Всеукраїнської спартакіади «Сила духу» (нагадаємо, їх уже п’ятий рік поспіль на Тернопільщині проводять зусиллями управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві у Тернопільській області). «Мене кликали сюди і торік, — зізнається пані Надія, — але я тоді була зайнята на роботі, а цього року, хоча у мене й випускники-чотирикласники і напередодні вони складали ДПА, Господь скерував так, що саме у день змагань з’явилося «віконечко» і я змогла приїхати до Тернополя. Чому я тут? На жаль, нині у нашій країні стає дуже багато молодих інвалідів — наших хлопців-атовців. Я тут через них. Звичайно, не можна порівняти мої проблеми з їхніми, та мені також довелося багато пережити, тому біль кожної дитини, кожного атовця нині відчуваю, як свій особистий. Своїм прикладом я хочу їх підтримати, показати, що з інвалідністю життя не закінчується».

Склянка перерізала сухожилки і нерви…

Пані Надія працює вчителем початкових класів у с. Колодіївка на Підволочищині уже 35 років. Здавалося б, що може статися з вчителем у школі аж настільки, щоб спричинити інвалідність? Виявляється, може…

— Біля віконечка в їдальні стояла дитина, щоб взяти собі сметани, а поруч — одинадцятикласники високі, — пригадує той випадок жінка. — Маленькій дитині не пройти. Я вирішила їй допомогти: через голови старшокласників простягнула руку зі словами: «Дайте мені сметанку». Взяла склянку сметани, розвернулася і… посковзнулася. Склянкою вдарилася до стола. Склянка тріснула і гострим косячком влізла мені в долоню. І ось з такої, здавалося б, дурниці довелося пережити три операції. Ситуація була серйозна — порізані сухожилки 1-го, 2-го й 3-го пальців та серединного і ліктьового нервів.

Лікарів, які рятували їй руку, Надія Томівна згадує з величезною вдячністю. Оперували її у Києві американські спеціалісти, які приїхали в Україну за програмою обміну досвідом. Після першої операції жінці довелося ще пролежати сім місяців у лікарні, після другої — шість і після третьої — ще шість. Нині вона руки зовсім не відчуває. А це ж — права рука! Як без неї вчителю?..

— Через травму руки вчительську роботу я покидати, звичайно, не збиралася, — каже пані Надія. — Спочатку вчилася писати лівою рукою, але лікар Підволочиської лікарні Анатолій Михайлович Гуліватий, який, на жаль, уже покійний, категорично заборонив мені це робити: «Ні, правою і тільки правою, розробляй її!» Тож якось поступово розробила цю руку, хоча, зізнаюся, було дуже важко, але лікарі та медсестри допомагали мені, як могли. Я можу робити цією рукою майже все, але зовсім її не відчуваю. Якщо знаю і пам’ятаю, що щось тримаю в руці, то втримаю, а забуду про це — все вислизає… Якось їхала в автобусі, тримала сумку, пішла, а сумка залишилася… До речі, стався той нещасний випадок ще у 1990 році, мені тоді було 39, а нині мені —… 40! — пані Надія усміхається і в її очах з’являються запальні молодечі іскорки.

Треба жити, бо іншого життя не буде!

Втім, так спокійно і навіть з усмішкою про свою проблему жінка могла говорити не відразу. Тоді, понад 25 років тому, більше за нестерпний фізичний біль допікали депресивні думки.

— Це був дуже важкий період, — зізнається пані Надія. — Рука зовсім не рухалася, а у мене двоє діток: старший син вже навчався в інституті, молодший — у дев’ятому класі. Думки різні були: кому я потрібна, що мені далі робити… У той момент я навіть не сподівалася, що у мене буде щось краще. Той момент був дуже важкий. Найважчий. І так щоразу після кожної операції. Але завдяки підтримці лікарів, моїх друзів довелося побороти себе, побороти свої негативні емоції. І мені це вдалося! Я живу сьогодні і стараюся щось робити для інших, щось допомогти, щоб моє життя не було марним. А найбільше мені нині хочеться підтримати хлопців, які повернулися з АТО інвалідами. Мою біду не можна порівняти з їхніми бідами, але хочеться бодай чимось їм допомогти, щоб вони не падали духом, щоб психологічно були налаштовані на те, що треба одужати і повернутися до життя, яке нині у нас є, бо іншого не буде!

Стояла на Грушевського із написом на грудях «Мама»

Коли розпочався Майдан, Надія Валіон не могла залишатися осторонь таких важливих подій, що вирішували долю нашої країни. У Києві на Майдані вона була місяць, носила каміння і подавала шини, а 26 січня 2014-го разом з іншими жінками стояла на Грушевського між «Беркутом» і нашими барикадами у білих накидках з написом на грудях «Мама»…

— Я хотіла зробити свій внесок у те, щоб наша перемога відбулася, щоб допомогти і своїм дітям — маю двох синів і чотирьох онуків, і щоб наша Україна процвітала.

Після Майдану пані Надія стала волонтером, поступово залучила до цієї справи свій клас і усю школу. Нашим бійцям разом з дорослими і юними однодумцями допомагає, чим може, — і продуктами, і речами, і справами, і молитвою.

— Наш клас передав хлопцям в АТО  спеціальний прапор — з дитячими долоньками, написами та побажаннями, — з усмішкою розповідає Надія Томівна. — Від усіх інших він вирізняється тим, що на його вершечку є дзвіночок і висять стрічечки. Передаючи прапор, я сказала воякам: «Коли дзвіночок дзенькне, згадайте, що ми поруч з вами і що ми молимося за вас».