«Співаємо, щоб не плакати…» — усміхається переселенка Валентина Олійник. Коли почалося масштабне вторгнення, вона з чоловіком Михайлом і дітьми приїхала до Тернополя з села Гута-Межигірська Вишгородського району Київської області. У подружжя — шестеро дітей: 35-річна Іванна, 33-річний Михайло, 29-річний Тарас, 27-річна Настя та 19-річні двійнята Олеся й Остап. Найстарша донька виховує 6-річного сина Михайлика. У перші дні колона російських танків проїжджала біля їхнього села, але не змогла захопити, бо було підірвано дамбу через річку Ірпінь. Неподалік від Гути-Межигірської — Гостомель, Ворзель, Буча, Ірпінь, де окупанти вчинили страшні звірства.

«Взяли лише музичні інструменти і документи»
Вторгнення росіян 24 лютого перевернуло життя українців. Пан Михайло того ранку був у Гуті-Межигірській з донькою Іванною та онуком, пані Валентина — на роботі в Києві, працює вихователькою у музичному ліцеї ім. М. Лисенка. Остап і Олеся навчаються в Київській муніципальній академії музики ім. Р. Глієра, жили в гуртожитку. Троє старших дітей — за кордоном.
— Хто б міг подумати, що росіяни нападуть на наші села, — зітхає багатодітна мати. — Десять днів чоловік з онуком та двома доньками сидів у погребі. Олеся якось змогла добратися додому, а Остап не встиг на маршрутку, тож ми з ним залишилися у столиці. Вже першого дня довкола все гупало… «Їдь до села!» — просив чоловік. Але я мала спершу евакуювати учнів із гуртожитку. Гута-Межигірська розташована за 27 км від Києва. Транспорт не їздив, думала, піду пішки. Утім, наступного дня у селі зник зв’язок. Люди бігли на пагорб телефонувати, але росіяни обстрілювали.
Річка Ірпінь врятувала наше село. Перестрілки, міни, літаки… У хаті дрижали вікна, здвигались стіни, тільки дивовижно трималась ікона Матері Божої Всецариці, яку нам подарував 96-річний чоловік із сусіднього села. Чоловік згадує, що було дуже страшно. Знайомий з Києва ризикнув поїхати під обстрілами автомобілем і привіз моїх рідних. Довіку ми йому вдячні! Михайло взяв лише музичні інструменти та документи. Ключі від хати залишив українським військовим, які базувались неподалік. Остап поїхав до друга в Білу Церкву, але й там було небезпечно. Я перша рушила потягом до Тернополя. Згодом приїхали і мої рідні. Страх і шок сповнював нас…

«Ікона Матері Божої оберігає нашу хату»
Олійники — талановита династія музикантів. Пані Валентина — керівниця ансамблю «Бабине літо» в будинку культури в Гуті-Межигірській, пан Михайло — акомпанує їй. Мешкає багатодітна сім’я на Київщині 15 років, раніше жила на Хмельниччині. Переїхали, щоб дати дітям музичну освіту.

— Маємо свій сімейний ансамбль, — розповідає пані Валентина. — Іванна грає на саксофоні, Михайло — на фортепіано, Тарас — фаготі, Настя — на віолончелі, Олеся — на саксофоні, Остап — на трубі, а чоловік — на усіх інструментах! Діти починали із сопілки. Від трьох-чотирьох років вже виступали на сцені. Чоловік завжди хотів, щоб діти здобули якісну музичну освіту. Коли ми жили на Хмельниччині, то чотирьох старших возили на навчання у Львівську середню спеціальну музичну школу. Після того вони продовжили навчання в Києві. Ми з чоловіком прийняли рішення переїхати до столиці, щоб бути поруч. Найменшим дітям було тоді по три роки. Зібрали двох дітей і дві сумки — рушили в дорогу. У Києві важкувато з житлом, та якось нам підказали, що шукають працівників у клуб в село неподалік. Так ми опинилися у Гуті-Межигірській. Спершу наймали житло, потім збудували невелику хату. Михайло втягнув мене в культуру (усміхається, — авт.). Надаюся до сцени — жвава, весела, люблю співати, гуртували людей. Не можу і в Тернополі сидіти й чекати кінця війни — виступаємо для переселенців, для волонтерів. Дякуємо тернополянам, підтримуємо піснею в такий важкий для нашої країни час. Це допомагає відволіктися від новин. Відвідуємо греко-католицьку церкву, там нас дуже гарно прийняли. Наші захисники вигнали окупантів з Київщини, але невідомо що попереду. Ми б вже повернулися додому, але там наразі нема зв’язку, а діти складають державні іспити в коледжі. Чоловік якось навідався додому, привіз решту інструментів, вишиванки. «Ікона вціліла?» — перше, що я запитала по телефону. «Вціліла!» Оберігає нашу хату, хоча поруч — уламки ракети, руїни.

«Згорів хлів, корова, господар дивом вижив…»
У Гуті-Межигірській — 150 дворів, після боїв 30 будинків знищено. На щастя, обійшлося без жертв, але ті, хто не виїжджав, пережили пекло.
— До Тернополя ми приїхали до родичів на початку березня, — розповідає пані Валентина. — Вмикався котел у помешканні — ми здригались. У нашому селі залишилось у найважчі дні 30-40 людей, добре, що всі живі. Врятувала річка. «Тут ріки вийдуть з берегів, щоб потопити ворогів», — є такі пророчі рядки співачки Лесі Горової.

В одного чоловіка з нашого ансамблю від будинку залишились розвалини, згоріли дві автівки. Вціліла корова — повів до сусіда в хлів. Прив’язав — за мить влучила бомба, все згоріло. Думали, що й чоловік там. Три дні шукали — ніде не було. Сини приїхали, знайшли у погребі — сидів контужений. Дивом вижив! Приємно, що волонтери з Тернополя постачали харчі, навіть вареники!
У сусідніх селах були кадировці, повбивали людей. Наш священник живе у селі Козаровичі. Війна застала його там. У його оселі ховалися 50 людей. Сподівались, що росіяни не зачеплять священника. Але кати ні на що не зважали. Отець ховав убитих односельчан у дворах… У середині березня він зібрав людей, одягнув ризи, взяли білу тканину і рушили лісами. Кожна смерть невинних українців ранить серце… Я не могла стримати сліз, коли дивилася сюжет, як матір ховала сина, щоб собаки не рознесли тіло… Велика кара впаде на покоління росіян. У них зло — в генах, споконвіків намагаються знищити українську націю. В часи Другої світової війни російські солдати теж вбивали, ґвалтували, грабували. Історія повторюється. Російськими ординцями керують заздрість, люта ненависть, дикунство. Зболена душа українського народу, але нескорена. Переможемо з Богом!