До нашого міста хлопець приїхав, щоб відновити здоров’я після чотирьох місяців на фронті. Родом він із села Мала Нехвороща, що на Полтавщині. Вадимові 24 роки. Раніше ніс строкову службу. Коли ж почалася масштабна війна, відразу пішов до військкомату.

— Люблю нашу Україну, тому готовий захищати її, — починає розповідь хлопець. — До війни я мав невелику підготовку: служив в армії, брав участь у польових виїздах, проте до такої складної війни не підготуєшся… У селі працював трактористом на фермі, потім — у сейсмології, нафту шукали. На фронт подався добровольцем. Пройшов двотижневе навчання на Черкащині, спершу мене хотіли відправити в Маріуполь, але перекинули ближче до Донецька. Непросто було в перші тижні — без військової техніки, доводилось іти в наступ із «калашами». Росіяни крили нас ГРАДами, ми тиждень ховалися в лісі. Втратили тоді багато побратимів… Важко пережили той період. А згодом нам змінили командування, тепер усе чітко й професійно! Налагодили постачання зброї, мудра розстановка. У нашій бригаді багато хлопців із Закарпаття, з Тернопільщини — захоплююся їхньою відданістю та патріотизмом. Вони готові до кінця стояти за нашу країну. Це надихає! Такого побратимства я ще ніколи не бачив. А подивлюся на деяких місцевих на Донеччині — серце крається, бо їм байдуже. Як так: хлопці з іншого кінця країни прийшли відстоювати рідну землю, а вони сидять у підвалах?! Є там окремі «екземпляри», що чекали путіна, тож «зливають» інформацію про наші позиції… Щоправда, гріхом було б всіх узагальнювати. На Донеччині теж є свідомі. Запитували нас, чим допомогти, приносили харчі. А один хороший чоловік показав нам усі стежки в окрузі, де ми тримали позиції. Завдяки цьому ми змогли вивести наших побратимів із оточення — навіть тих, у кого не було шансу вийти. Попри різні моменти, війна згуртувала українців. Хочеться, щоб так було і після війни. Ми стали єдиними: від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня.
На війні легше, якщо тебе підтримують добрим словом і любов’ю рідні. У мене є батьки, три сестри, вболівають за мене, моляться. Приємно, що на фронті чимало моїх земляків-полтавчан. Якщо ми воюємо, щоб захистити рідну землю, своїх рідних, свій дім, то росіяни невідомо чому приперлись… За що вони гинуть? Армія путіна — це стадо овець, це ненаситна сарана… Їм що скажуть, те й роблять. Не мають власної думки. Я бачив цих загарбників зблизька. Виглядають через пшеницю — зовсім юні, ще молодші від мене. Що вони бачили в житті? Прийшли вбивати наш народ… Нелюди! Дивуюся, що російська влада навіть свій народ не цінує, він їй не потрібен. Нам ще довгенько доведеться кріпитися, але я впевнений, що переможемо. У нас могутній народ і віддана армія! Ось підлікуюся і знову поїду до побратимів. Встиг оглянути Тернопіль — гарне місто, чудовий став. Якщо не виє сирена і нічого не летить від росіян, то спокійно і затишно. Хочу, щоб якомога скоріше закінчилася війна, щоб Україна перемогла озвірілу росію.