Нині він — головний сержант розвідувального взводу, командир відділення в 105-ій окремій бригаді територіальної оборони. Зустрілися ми з Тарасом на Харківщині під час відвідин його волонтерами-земляками. Приїхав у прифронтове місто з бойових позицій з побратимом із Тернополя. Оптимістично налаштовані, але добре розуміють, що для перемоги потрібно ще багато зусиль. Тараса знають чимало краян, бо три роки тому балотувався на міського голову Теребовлі. Вдома його чекають дружина, донька Яна і син Олександр. Думками про російсько-українську війну захисник поділився з «НОВОЮ…».

«Цілеспрямовано роззброювали Україну»

— Ще задовго до війни я зрозумів, що росія не просто так заглядає в бік України. Після школи я навчався на різьбяра, потім ніс строкову службу в прикордонних військах. Виконували бойове завдання на острові Тузла, — розповідає Тарас. — У 2003-ому році росія здійснила спробу з’єднання острова з косою для будівництва дамби. Це призвело до міждержавного конфлікту. Згодом 12 моїх побратимів загинули під час обстрілу нашої застави від рук росіян із території Придністров’я… Це були перші тривожні сигнали. Після служби я повернувся додому. Пройшов вишкіл в одному спецпідрозділі, але не продовжив там службу, повернувся до цивільного життя. Працював інженером-геодезистом у приватному підприємстві «Кадастр», навчався у Львівській політехніці. У 2008-ому році Юлія Тимошенко пригребла під себе увесь земельний бізнес в країні. Мене і моїх колег зробили державними службовцями. У приватній фірмі була зарплата до двох тисяч доларів на місяць, а в державній структурі пропонували 1200 гривень. Не погодився на таке, поїхав на роботу до москви. Працював там чотири роки, навчався на гідролога. Війна у Грузії сколихнула нас і вчергове спонукала задуматись. Знав від друзів-прикордонників, що росіяни перед тим заходили десантними кораблями, відточували дії. А в наступні роки почалися певні рухи довкола України. Водночас всередині нашої країни цілеспрямовано розвалювали збройну міць. За 7 тисяч гривень можна було купити вантажівку з військової частин, а за 9 тисяч гривень — БТР. Фермери вигрібали. В армії почали різати радіолокаційні системи. Нас свідомо робили необороноздатними. «Буде війна. Готуйтеся!» — казав я друзям.
У ті роки я ще не надто активно долучався до державницьких процесів. Проте все змінила Революція Гідності. Не міг стояти осторонь. Шукав хлопців із правильними думками і діями. Допомагав при самообороні в Тернополі. Коли в Києві почали вперед мітингувальників просуватися політики, був не надто захоплений тим. А потім — розстріли на Майдані… «Зелені чоловічки» зайшли до Криму, почалася війна. Організувався «Правий сектор». Оскільки я — інструктор гірсько-піхотинської справи, то мене попросили повчити хлопців. Так я здружився з «Правим сектором», а згодом пішов із ними на фронт добровольцем.

«Це вже не АТО, а жорстокий етап війни»

— Наприкінці травня 2014-го я був із побратимами на передовій біля Донецького аеропорту. Приїхав глянути, що відбувається, і залишився допомагати медикам рятувати поранених, — згадує співрозмовник. — Тоді зрозумів, що треба включатися в це русло, бо діла не буде. До 2016-го воював у складі Добровольчого українського корпусу, створеного на базі «Правого сектора». Мабуть, би й далі служив, але отримав травму хребта — по нашому приміщенні влупив російський танк. У госпіталі почали капати за вухом від контузії, процедура неприємна, тож на третій день я втік із закладу. Приїхав на базу, але вийти з автомобіля ногами не зміг. Ще місяць помучився і поїхав додому лікуватись. Поступово переключився в мирне життя. До війни я працював на Тернопільщині у приватній фірмі художником-скульптором та інженером-розробником дитячого розважального обладнання. Ми з партнерами зуміли вийти на міжнародний ринок. Проте, поки я бігав на передовій, мене викинули із засновників компанії. Вирішив далі щось робити сам — відкрив автомайстерню. Водночас продовжував спілкуватися з побратимами з «Правого сектора»: не з політичним крилом, а з тими, які роблять вітер на полі бою. Ототожнюю себе виключно з українською добровольчою армією. Від минулого року, щоправда, я — в теробороні.
«Почалася повномасштабна війна…» — з тривогою розбудила мене дружина вранці 24 лютого 2022-го. Зібрав наплічник, поїхав до військкомату. У гаражі я мав сім комплектів для фронту — каски, плитоноски, розгрузки і частково форму. Роздав знайомим. Збирав у попередні роки, розумів, що згодиться. Думав, що росіяни розпочнуть наступ на початку березня минулого року, але все сталося трохи швидше. У перші дні у військкоматі були черги, в бригадах — переповнений штат. Не так легко було потрапити в бойовий підрозділ. Мене взяли в 105-у бригаду тероборони. Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Сумщина, Харківщина… Від початку вторгнення ми пройшли різні точки. Виснажливі бої, втрати… Це вже не АТО, а жорстокий етап війни. Триває боротьба на межі технологій. Насправді — дуже важко. В АТО я міг передбачити кожен крок і наслідки. Нині тільки в ході виконання завдання можу щось проаналізувати. Росіяни не дотримуються правил війни. Криють фосфором, запальними бомбами і мінами дистанційного керування, вдаються до неприпустимих кроків щодо цивільного населення.

«Якщо перемовини, то знову — війна»

— Найважче наш підрозділ пройшов під час штурмових дій у Масютівці та Лимані Першому, що біля Куп’янська. Ми сім днів перемішували орків з піском. Але й багато наших побратимів загинули, багато поранених, зниклих… Втрати — це боляче, особливо для тих, хто до війни не втрачав у такий спосіб близьких та друзів, — каже Тарас. — Але щоб побороти ворога, треба боротися. Складно, бо багато із нас за рік і чотири місяці не були вдома. Постійно риємо окопи, виконуємо складні завдання. Наразі нема заміни, бо чоловіки в тилу різними способами стараються втекти від військкомату, зробити липові документи і виїхати за кордон. Не хочуть брати на себе відповідальність за долю країни. Така категорія людей і на виборах ставить бездумно «галочки». Доречно було б в Україні, як це є в інших європейських державах, розділити громадян на резидентів і нерезидентів. Щоб право обирати владу мали лише ті особи, які живуть тут і вносять свою частку в розвиток країни. А так завжди страждаємо через недолугу продажну владу. Причина цієї війни і в керманичах нашої держави, які впродовж років незалежності тягнули Україну назад до росії. Громадяни — основне джерело влади в країні. Але чи ми завжди проявляємо свою свідому позицію? На жаль, ні. За десятиліття радянська пропаганда втовкмачила нам ідею про «старшого брата». Як тільки Україна почала розвиватись, проявляти самодостатність, росія заметушилася, бо не хоче нас відпускати зі своїх лабет. Хоче тримати українців у рабстві, як би це дико не звучало в нинішній час. Хоче, щоб ми були прив’язані до росії і територіально, і ментально, і духовно, і фізично. Українцям, як ніколи, потрібно гуртуватися. Нині триває третій важкий етап війни — контрнаступ, а ще зо три етапи треба пройти: зачистка, контроль кордонів, відновлення. Якщо люди не підтримуватимуть воїнів, то буде складно. Нам треба не просто завершити війну, а перемогти. Навпроти нас — сильний ворог. Але розумом і силою все зможемо. Нам давали три дні, а ми вже скільки воюємо. Важлива підтримка іноземних партнерів. Війна закінчиться не тоді, коли в полі впаде остання куля, а коли росія відповість за злочини в судах. Про перемовини з росією не може навіть іти мова! Нам треба їх дотиснути. Ми — господарі на своїй землі. Якщо зараз сісти за стіл перемовин, то через 40-50 років буде наступна хвиля війни. Набагато жорстокіша. І нашим дітям і онукам доведеться знову воювати. Не можемо цього допустити. Маємо показати, що ми — козацького року. Не всі народжені для поля бою, але війна — масштабна, фронтів багато.

«Інвестуємо в війну, щоб вижити і перемогти»

— Дратує, що всі чекають, коли захисники закінчать війну, повернуться в свої міста і села й почнуть наводити порядок, — зізнається воїн. — Ми на фронті робимо все, що можемо. Так само повинні робити всі в тилу для того, щоб якісно покращити нашу країну. Чому я в окопі маю думати про корупцію чи безлад у тилу? Тил має бути діяльний і відповідальний. «Тебе туди ніхто не посилав», — таку фразу я чув у попередні роки, нині — знову. Проте з такою риторикою далеко не зайдемо. Не знаємо, яким буде подальший розвиток подій. Кожен українець має бути небайдужим, бо нині виборюємо майбутнє нашої країни. Звісно, що якщо Бог дасть вижити, то ми будемо щось робити після війни, але наразі — воюємо. Щодня дивимося смерті в очі.
У 2020-ому я балотувався на міського голову Теребовлі та на депутата Тернопільської обласної ради. На виборчу кампанію тратив тільки власні кошти, ні копійки не брав від заможних спонсорів. Якщо хтось вкладає гроші, то має на тебе плани. Рано чи пізно доведеться відпрацьовувати. Я йшов на вибори, бо мене дістали безлад і несправедливість. На жаль, бракнуло голосів. Між кандидатом, який пройшов, у нас був маленький відрив. Проте я не розчарувався. Готовий і далі рухатись. Кожен із нас заслуговує на таку владу, яку обрав. «У нас війна», — чую нині таке виправдання бездіяльності органів місцевого самоврядування на Тернопільщині. Дороги не ремонтують, не відбувається розвиток населених пунктів. Тим часом у Куп’янську прилетіла ракета, утворилася вирва глибиною чотири метри та 12 метрів довжини і ширини. За тиждень дорогу відремонтували! У Харкові те ж: будинки розбомблені, а дорога поруч — відновлена, електрика і вода є. А нам кажуть, що на Тернопільщині — війна.
Ще буває, що в тилу прискіпливо рахують гроші військових. Насправді захисники левову частку вкладають у закупівлю необхідного. Стають інвесторами війни. Ось ми з побратимами скинулись і купили автомобіль. Не чекаємо, що нам дасть держава. На ремонт ходової і паливної систем одного позашляховика витрачаємо понад 50 тисяч гривень на місяць. А таких автівок у нашому підрозділі шість. Якщо вдається 10-15 тисяч гривень відправити за місяць додому, то добре. За свій рахунок купуємо дрони. Бо що за розвідка без «очей»? Якщо не вкладатимемо, то не буде розвитку, нічого не зробимо. А ми хочемо вижити і перемогти. І переможемо. Вірю в це!