1 грудня виповнилось 26 років з дня проведення Всеукраїнського референдуму з незалежності України, проголошеної актом Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Я був безпосереднім учасником тих подій, не раз писав про це, а нині хотів би повідомити ще деякі маловідомі подробиці.

Як відомо, 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла постанову про проведення 1 грудня Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта незалежності. Ми, народні депутати, виходили з того, що світ визнає незалежними тільки ті держави, акти незалежності яких підтверджено на референдумі. Зазначимо, що на референдумі на предмет збереження СРСР, що відбувся 17 березня 1990 р., 70,2% українців проголосували за оновлений Союз, до якого входила Україна на засадах Декларації про державний суверенітет. Цікаво, що тоді західні області України не проголосували за оновлений Союз, а 1 грудня 1991 р. за незалежність проголосували всі області, в т. ч. АР Крим, міста Київ та Севастополь.

Ми, депутати-рухівці, робили все можливе, щоб результати референдуму були високими. Комісія ВР з питань культури і духовного відродження, яку очолював, на жаль, уже покійний Лесь Танюк і до якої входив я, запропонувала першому заступнику Голови ВР І. Плющу, який вів сесійні засідання (Голова ВР Л. Кравчук тоді вже включився в передвиборчу президентську кампанію і обов’язки Голови ВР виконував І. Плющ) текст звернення ВР до народу. Це звернення, що доходило до душі кожного, хто його прочитав, було опубліковане у всіх тоді державних ЗМІ, не кажучи вже про рухівські. Процитую кілька рядків з нього: «1 грудня ми маємо зробити свій вибір — висловитися щодо Акта проголошення незалежності України. Це вибір для себе, для своїх дітей та внуків, для поколінь прийдешніх. Ми не маємо права помилитися. Хай кожен з нас у хвилину визначення залишиться сам на сам зі своєю совістю і своїм розумом…»

Коли ми отримали інформацію, що на Сході поширюються листівки на кшталт «Пришли бандеровцы, чтоб вас убивать и грабить!» і там не допускали наших активістів виступати у трудових колективах, не давали можливості місцевим рухівцям організовувати агітаційні акції, ми, рухівці-депутати ВР, звернулись до І. Плюща, щоб видав спеціальні посвідчення рухівським організаторам референдуму, що вони є представниками Верховної Ради. Іван Плющ, який щиро був за незалежність України, на це пішов.

До речі, оскільки в один день — 1 грудня — мали відбутися і референдум, і вибори президента, хитрий Кравчук як один із кандидатів у президенти, щоб перемогти, дав команду місцевим органам влади голосувати за незалежність і за себе. Так і сталося. Демократичний табір, який поділився, в основному представляли недавні радянські в’язні та дисиденти В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко, шансів на перемогу не мав.

Варто сказати, що тоді навіть США із занепокоєнням ставились до проголошення Україною незалежності. 19 листопада 1991 р. у Білому домі відбулась таємна зустріч президента США Джорджа Буша-старшого з Олександром Яковлєвим — радником президента СРСР Михайла Горбачова. Ця розмова довго маркувалась ЦРУ під грифом «таємно», а торік її розсекретили. Яковлєв тоді казав, що в Україні, вірогідно, не буде громадянської війни, оскільки там дуже багато змішаних шлюбів. Тоді Буш і Яковлєв зійшлись на тому, що Україна мусить бути набагато меншою, а саме без Криму та з автономією Харкова і Донбасу. Ось ще звідкілля ростуть коріння теперішніх подій в Україні.

Перед референдумом представники української діаспори в США зустрілись з Джорджем Бушем і сказали, що українська діаспора, яка на виборах традиційно підтримує республіканців, і на майбутніх виборах  підтримає їх, якщо США визнають Україну. Буш, знаючи, скільки голосів може дати на його користь українська діаспора, пообіцяв: «Якщо результати референдуму будуть недвозначними, то я визнаю».

Результати референдуму, як відомо, були вражаючими. 90,3 % виборців сказали незалежності «так». Навіть 53 % кримчан проголосували «за». Уже наступного дня Україну визнали Польща і Канада, на четвертий день — США. За тиждень Україну визнала 21 країна, в тому числі Китай.

Велику роль в успішному проведенні референдуму відіграла Тернопільщина. Тоді існували два Всеукраїнські штаби з проведення референдуму. Один — державний, який очолював Іван Драч, другий — рухівський, який очолював наш земляк Василь Турецький. Рухівський штаб був, по суті, тернопільським. Із 31 його члена 28 були тернополяни. Заступником В. Турецького був, на жаль, вже покійний художник з «Текстерно» Олег Розвадовський. Агітаційною службою відав теж, на жаль, покійний Михайло Сташок. Всім виступаючим перед трудовими колективами на Сході він рекомендував говорити коректно, витримано, тактовно, толерантно. Хто виступав надто різко, радикально, того відправляли додому. Говорили в основному про банди Муравйова, про Голодомор, про причини страшної економічної кризи в тодішньому СРСР, коли найбільш необхідні для вжитку товари були дефіцитом.

Ще у  вересні 1991 року в Івано-Франківську зібрались керівники Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської рухівських організацій і розподілили між собою області України, де хто має проводити агітаційну роботу. Наша область проводила агітацію в Донецькій, Сумській, Запорізькій, Дніпропетровській, Полтавській, Хмельницькій областях та в Криму. Лише Донецька область за чисельністю населення дорівнювала населенню всієї Галичини. Підрахували, що три наші західні області відправили на Схід близько 50 млн. листівок.

Тернопільський крайовий штаб НРУ на своєму засіданні видав розпорядження про закріплення окремих районів нашої області за цими областями. З нашої області виїхало на Схід більше 100 колективів художньої самодіяльності. Для проведення агітаційної роботи на Сході населення західних областей жертвувало величезні кошти. Крім того, дуже багато пожертвувала й українська діаспора.

Іван Драч, підбиваючи підсумки референдуму, заявив: «Шановні пані і панове! Якщо ви думаєте, що столиця України — в Києві, ви помиляєтесь. Столиця України — в Тернополі!» Зал йому довго аплодував, і для цього були всі підстави. Саме тут була створена перша в Україні крайова організація Народного Руху України. На виборах до ВР у 1990 р. Тернопільщина обрала 80 % рухівців, тоді як Івано-Франківська — 58 %, Львівська — 50 %. Тернопільщина відіграла особливо важливу роль і в проведенні Всеукраїнського референдуму за незалежність і показала найкращий результат — 98,76 %.

Володимир Колінець, народний депутат України першого скликання