А далі «казка» закінчується і починаються  фронтові будні… Це коли руки, звиклі до пензля, вчаться тримати автомат, шини, бинти…  Коли, здається, зростаєшся з багатокілограмовим «броником», вчишся рятувати поранених і визначати на слух, куди прилетить міна. А ще — коли продовжуєш писати картини. Прямо на передовій. Так-так, не на базі в тилу, не у прифронтовому містечку, а на самому «передку», де за «панораму» — позиції терористів-окупантів.

Усе це — не просто про тендітну жінку, мужнього бійця і талановитого митця в «одному наборі». Це про нашу землячку, тернопільську художницю Світлану Луців. Вона ж — позивний «Відьма», боєць 24 ОШБ “Айдар”, неодноразово нагороджена Генштабом та командуванням батальйону, а також знаком народної пошани медикам АТО — хрестом “За мужність і милосердя”. Сама жінка каже, що просто не могла всидіти вдома, коли в рідній країні почалася війна…  Була стрільцем-санітаром, згодом — санінструктором у штурмовій роті «Айдару». А у нечасті хвилини відпочинку робила те, без чого не уявляє себе, — малювала… Її картини з фронту нещодавно виставляли у  Верховній Раді — там відбулася персональна виставка нашої землячки. Нині її виставка “мандрує” київськими школами, а сама пані Світлана  на кілька днів відпустки завітала до рідного Тернополя…

Світлана Богданівна Луців  народилась 18 квітня 1984 року в с.Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Вищу освіту здобувала у Тернопільському національному економічному університеті з 2001 р. по 2006 р. З 2007 року працювала над оформленням інтер’єрів та екстер’єрів, займалась станковим живописом та графікою. З 2008 року бере участь у збірних виставках, у мистецьких семінарах, відзначена грамотами за участь у виставках та пленерах.  З 01.10 2015 року і донині — боєць 24 ОШБ “Айдар”.

— Пані Світлано, а як так сталося, що от жила собі художниця, малювала картини, брала участь у виставках та пленерах… А тоді зібрала речі, спакувала у валізку пензлі та фарби і поїхала на війну…

— Та так, власне, і сталося. Чого я туди пішла, запитуєте?  Коли на Сході стало гаряче, я не знаходила тут, удома, собі місця, бо не знала, чим допомогти. Пішла в АТО, бо хотілося робити щось справжнє. І, знаєте, там мені стало набагато легше, ніж було удома. Бо те, що в інтернеті і по телевізору все виглядає набагато страшніше, — це від незнання. А на фронті уже побачила реальну, так би мовити, «картину»… (Сміється, — авт.)

— І тут-таки перетворили її на картину…

— Спершу багато не малювала, бо не було особливо чим: взяла з собою тільки чорну туш — не ту, що до вій, бо точно хлопці засміяли б, а ту, що для малювання… Накидала один ескіз, другий, а тоді… зрозуміла, що треба везти сюди ще й фарби — оно скільки довкола портретного матеріалу «пропадає»! Одні з перших «атошних» робіт — портрети побратимів. Війна «вилущує» людей,  проявляє їх так, що видно все справжнє — все те, що, власне, і варто малювати…

Полотна у мене теж, м’яко кажучи, незвичні… Пишу на дерев’яних ящиках від снарядів, бо їздити в тил з передової, шукати полотно по магазинах, а потім ще транспортувати його до себе в частину було б дуже проблематично. Набагато простіше писати на дошках. Першу таку картину я намалювала, коли знайшла розбитий ящик, що валявся біля одного блокпоста. Нині уже всі в батальйоні знають, що треба робити з порожніми ящиками, і навіть заздалегідь їх збирають для мене. Буває, що уже й торгуються зі мною: “А за ящика ти мене намалюєш?” Так і пішло-поїхало…  За пензель бралася, коли не було обстрілів чи завдань,  і на додачу ще й була хороша погода. Бачите, скільки всіх обставин мало зійтися… (Сміється, — авт.) У бліндажі не малювала: торік цілу зиму писала там під лампою — зовсім не ті кольори виходять.

Все моє “добро” — фарби-пензлі — складається досить компактно, і якщо раптом обстріл, я встигаю оперативно все зібрати. Малюю акриловими фарбами, вони швидко сохнуть, тож якщо навіть присипле землею мою роботу — нічого страшного…

Ми, буває, виїжджаємо “в люди” — в сусіднє село, на пошту, в магазин. То прошу побратимів: “Ой, хлопці, почекайте, тут такий краєвид!”. Тепер уже навчилася: фотографую і біжу доганяти своїх. Або якщо це гарна квітка, то зірвала, поставила в пляшечку з водичкою і потім малюю…

 — Малювання — ще й свого роду арт-терапія?..

— Чесно кажучи, не знаю. Найстрашніші бої вже минули… Я не вважаю це терапією, я просто роблю те, що робила завжди, ще до війни…

— Як ваше рішення піти на фронт сприйняла сім’я?

— Спершу ні син, якому вже 13, ні моя мама не знали, де я. Певний час успішно відбріхувалася, мовляв, у Києві, розмальовую будинок, тому й зв’язок поганий, бо на риштуванні… Але хтось мене, вочевидь, «заклав», бо одного разу мама зателефонувала і каже:  “Я вже знаю, де ти, і корвалол п’ю літрами”. Переживали, звісно, але нині всі пристрасті вже вгамувалися — я ж служу вже більше року… Буває, син деколи запитує: «Мамо, поки бабуся не чує, розкажи щось про війну…»  А що про неї розповідати? Дай, Боже, нікому того не знати…

— Пішовши на війну, хай і неоголошену, ви фактично змінили пензлі на автомат. А виставка ваших робіт, створених під час перебування в зоні АТО, має назву «Замість автомата — пензлі». То що все-таки є вашою головною «зброєю»?   

— І те, і інше! Я ж прийшла в  «Айдар» стрільцем-санітаром. Коли на полігоні вийшла на вогневу точку, ніхто навіть не помітив, що стріляю бойовими патронами вперше. Відстрілялася добре, хоча  й хвилювалася. А ще був кумедний випадок:  коли до нас на полігон на оглядини батальйону приїхало армійське начальство,  я разом з санітарною сумкою прихопила з собою ще й мітлу — думаю, буде «страховка» замість шини, коли не дай, Боже, хтось ногу підверне…   То потім мені побратими переказували слова генерала: «У вас в «Айдарі» що, навіть мітли стріляють?..»  (Сміється, — авт.) Я потім її ще не раз «експлуатувала»: в мене ж позивний — «Відьма», мені мітла — саме те, «стратегічна зброя»… (Сміється, — авт.)

— Жінка-художник стереотипно уявляється такою витонченою дамою з богеми… А тут — берці замість шпильок, 10-кілограмовий «броник» замість вечірньої сукні…

— Ой, ну я за сукенками і шпильками не «страждала» з тої простої причини, що не захоплювалася ними і «в миру». Мені завжди був ближчий лаконічний стиль. А на фронті я серед побратимів узагалі — «свій хлопець»…  До речі, жодного упередженого ставлення до себе з боку наших бійців не відчула. Один-єдиний раз хтось, подивившись на мене — бійця з фарбами — пожартував: “Це ж кого набирають на війну?! Хто буде воювати?”

Фізично на війні було складно тягати  на собі чималий боєкомплект, їздити на броні — коли їдеш і думаєш: злетиш чи не злетиш? А морально — мені, звиклій бути «вільним художником», беззаперечно слухатися наказів керівництва.

 — А як ваші картини добралися з фронту аж до Верховної Ради?..

— О, ця виставка була для мене цілковитою… несподіванкою. Коли торік була у відпустці в Тернополі, планувала влаштувати виставку тут — все ж таки рідне місто. Проте у мене не було достатньо часу, аби цим займатися, а в арт-галереї, до якої звернулася, — вочевидь, бажання… Так і заглохло… Мимохіть розповіла про це побратимам з батальйону, і вони «заворушилися»… Коли вони натякали, що готують мені виставку у Верховній Раді, я спершу все це всерйоз не сприймала, віджартовувалася, що простіше її організувати десь в космосі чи на Марсі… Дивлюсь, вони почали мене частіше ганяти до мольберта — мовляв, ми тебе тут на посту підстрахуємо, а ти йди, у тебе он, дивись, скільки робіт ще незавершених… А потім просто поставили перед фактом: “Збирайся, у тебе персональна виставка в Києві — у Верховній Раді». Друзі мені дуже допомогли: один організовував експозицію, другий допомагав пакувати роботи, третій давав машину, четвертий перевозив… Я, чесно кажучи, трохи хвилювалася перед виставкою, але все минуло добре. Багато хто з депутатів підходив, спілкувався зі мною. Були й такі, що хотіли купити картину, але я їх принципово не продаю. Переважно казали: “Повертайтеся додому, ви так гарно малюєте”. А я їм відповідала: “Ще трошки повоюю, а там як вийде. Закінчиться війна, то й потраплю додому”.