Минулого четверга, 22 лютого, в Тернопільській обласній бібліотеці для молоді відбувся захід «Невідомі герої УПА», під час якого було репрезентовано книги працівників Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини Людмили Строцень та Сергія Грабового, присвячені історії повстанської боротьби на Бережанщині й Збаражчині. Завдяки багаторічній роботі авторів-дослідників нам відкриваються невідомі імена героїв УПА з Тернопільщини — Івана Дубчака та Василя Пастушенка, які поклали своє життя на вівтар незалежності України, боротьба за яку, на жаль, триває й досі.

— Чому ми об’єднали в одному заході постаті цих двох молодих людей? — пояснює Людмила Строцень. — Вони обидва — наші земляки, обидва загинули за волю України, розумні талановиті люди. Василь Пастушенко навчався в Тернопільській гімназії, але за зв’язок з ОУН його виключили. Іван Дубчак з Бережанщини закінчив чотири класи народної школи, а подальші свої «університети» опановував сам, «перегризши» усі книжки, що тільки були в окрузі. Щодо сім’ї, то Василю Пастушенку пощастило більше: він жив у повній сім’ї з батьком та матір’ю, які підтримували у всіх його починаннях та ідеях. В Івана Дубчака ситуація була гірша… Коли він був малим, помер його батько, і в нього на руках залишилися хвора мама і молодший брат Роман. Ми об’єднали цих двох людей, оскільки вони дуже хотіли Української Держави, не хотіли оглядатися на когось, до когось прилаштовуватися, хотіли на своїй землі бути господарями. Василь Пастушенко загинув у 33 роки, у 1943 році, під час розвою повстанського руху. Іван Дубчак загинув у 27-річному віці, у 1948 році, коли повстанський рух переживав стагнацію, коли вже було зрозуміло, що перспективи невеликі, сили ворога переважають, але вони все одно залишалися у боротьбі. Попри те, що інтерес Заходу, як і нині, до українських повстанських змагань трохи зменшився,  звідти тільки єдине казали: «Хлопці, тримайтеся!» І хлопці трималися до останку, до загину…

«Ми минемося, а спомин буде про нас…» Для назви цієї книги Людмила Строцень використала слова самого Івана Дубчака, який мав псевдо «Грек», — керівника просвітніх гуртків, члена ОУН, районового референта пропаганди, автора повстанських пісень. Пані Людмила, використовуючи записані під час фольклорної розвідки пісні та спогади старожилів і очевидців сіл Саранчуки, Базниківка та хутора Соколиця на Бережанщині, висвітлює тему національно-визвольної боротьби членів ОУН, вояків УПА та людей, які підтримували повстанський рух. Описує репресивні заходи радянських силових органів проти українського збройного підпілля. І власне, базуючись на нововіднайдених архівних матеріалах, розкриває невідомі раніше обставини життя і смерті Івана Дубчака.

У книзі «Повернення з невідомості» розміщено особисті спогади Василя Пастушенка «Як вони виглядають зараз», підписані псевдонімом «Ф. Кальба» (таким, до слова, було і його псевдо у підпіллі), про кілька тижнів своєї підпільної діяльності у листопаді 1943 року, в яких він описує відступ на Захід німецьких військ та наступ більшовицьких, дає характеристику воюючих сторін, згадує свої зустрічі з червоними партизанами та нелегкий шлях у волинські ліси. Книга також містить біографічну статтю про Василя Пастушенка та історичну розвідку про його рідне село Шили на Збаражчині. Вперше публікуються його світлини, які люб’язно надала родина героя.

— Вони обидва були унікальними, цікаві тим, що залишили спадок після себе, — зауважує Людмила Строцень. — Василь Пастушенко залишив після себе спогади, які лягли в основу нашої книжки, а Іван Дубчак — свої авторські пісні. Крім того, він навчав й іншим пісням місцеву молодь, для того, щоб вони, запам’ятавши ті пісні, передали їх нащадкам, щоб можна було хоча б з пісень передати правдиву ситуацію про повстанське підпілля. Тож вони обидва думали про майбутнє, думали про те, що все-таки буде незалежна Україна і їй буде потрібна правдива історія. Іван Дубчак навчав молодь співати і просив: «Вчіться, співайте. Ми минемося, а спомин буде про нас…»

— Ми з чоловіком-істориком на початку 80-их років приїхали за радянською системою розподілу працювати на Бережанщину в Саранчуківську середню школу. Школа була ідеальна, показова радянська, але поза межами школи село жило своїм життям, — пригадує пані Людмила. — Ніколи ніхто не сказав, що упівці — це бандити, січові стрільці також були героями. Відчувалося, що село живе наче подвійним життям, вчителі після роботи перероджувалися, це були інші люди. Про «гуманізм» радянської влади саранчуківці судили не з газет, радіо- та телепередач, а більшість з них бачили, як у 41-ому році, коли відступали радянські війська, енкаведисти знищили багато в’язнів Бережанської тюрми, національно свідомих хлопців й дівчат, і тіла покидали у річку Золота Липа. Ті трупи плили біля Саранчуків, люди витягували їх і захоронювали… На початку 90-их, коли ми з чоловіком працювали в обласному краєзнавчому музеї, знову повернулися у ті краї: чоловік — досліджувати археологічну пам’ятку, а я — записувати спогади та пісні. І одна з жінок, які співали, якось мені каже: «Пані, я вам зізнаюся: нас пісень навчив політвиховник повстанського загону на псевдо «Грек», він до нас приходив, давав мелодії, слова. Ми співали, буває, аж позахрипаємо! І він повторював: «Дівчата, співайте, колись ті пісні комусь здадуться». Так я натрапила на слід Івана Дубчака — особливої людини, яка думала про майбутнє. Моїм обов’язком перед його пам’яттю було видати ті пісні та інформацію про його коротке, але таке яскраве життя. На жаль, через брак коштів тривалий час зібрані матеріали пролежали у папках. Аж тепер нарешті книжка побачила світ.

Понад усе Людмилу Дмитрівну тривожив факт про те, що у рідному селі всі вважали, що Івана вбили свої.

— Виявляється, це неправда! — каже Людмила Строцень. — Його не вбили свої. Знайшовся архів УПА, де разом з іншими документами зберігалася біографія Івана Дубчака та інформація про його смерть. Разом з товаришем вони потрапили в засідку. Іван був смертельно поранений і попросив товариша його дострелити, після чого товариш з тієї самої зброї застрелився сам. Енкаведисти придумали брехню і «повішали» його смерть на іншого повстанця на псевдо «Довбуш».

Дуже втішно відзначити, що завдяки цій інформації у селі помирилися дві родини, які через брехню радянської влади ворогували десятиліттями, а для усіх нас автори книг повернули історичну правду і відкрили нові імена героїв.