«Коли я жила в Тернополі, Аргентина у мене асоціювалася хіба що з танго та Дієго Марадонною, — сміється тернополянка Роксолана Гнатюк. — Якби свого часу мені хтось сказав, що я житиму саме тут, то, мабуть, і не повірила б…» Тим не менше, у цій колоритній країні наша землячка уже більше десяти років. Мама трьох діток, медик за фахом (лікар-психіатр), пані Роксолана — людина багатьох талантів. Адже вона і фотограф, і ілюстратор, і авторка та натхненниця багатьох цікавих проектів і навіть уже випустила кілька книг! Зокрема, аби ближче познайомити аргентинців зі своєю Батьківщиною, книга “Україна, її ідентичність та культура” вийшла друком аж трьома мовами — іспанською, англійською та українською. А нещодавно в Аргентині пані Роксолана репрезентувала свою нову роботу — книгу «Жінки України». І — теж трьома мовами, аби розповісти про Україну якомога більшій кількості іноземців. «Попри те, що провела тут уже не один рік і Аргентина багато в чому уже стала мені рідною і близькою, все ж я назавжди залишуся українкою, — каже жінка. — Більше того, саме тут, на іншому кінці світу, за багато тисяч кілометрів від рідної землі, я особливо гостро відчула, що є українкою… Українкою, яка живе в Аргентині і розказує про свою Батьківщину усьому світу…»

Коли в Тернополі зима, в Аргентині — літо!

— Аргентина  — це невичерпне джерело натхнення, — зазначає пані Роксолана. — Вона дивує та вражає, іноді навіть шокує, але вже точно не залишає байдужою! Тут усе по-іншому, починаючи зі «сплутаних» пір року: так, загальновідомим є факт, що Аргентина знаходиться в Південній півкулі, але одна річ – читати про це на уроках географії, а зовсім інша — на власній шкірі відчути усі принади літа в лютому… Засмагати біля басейну на Новий рік та Різдво? Запросто! Навчальний рік, що починається… у березні замість звиклого для всіх нас 1 вересня? Так, в Аргентині можливо усе це!  Пам’ятаю, як ми якось вибралися у мандрівку до мальовничих водоспадів на північ країни і я «за інерцією» набрала теплого одягу (бо ж північ!), а тоді уже на місці купувала шорти та футболки, адже там було ще спекотніше, ніж на півдні…  (Сміється, — авт.)  Зате через високу вологість навіть у теплі зими мені як людині, звиклій до іншого типу клімату, тут страшенно холодно… До слова, мій 9-річний син, народжений уже тут, в Аргентині, ще жодного разу в житті не бачив снігу!  Незабаром ми плануємо вирушити у мандрівку, аби таки показати молодшим дітям засніжені вершини. Природа в Аргентині просто казкова, тут є все: і високі гірські вершини, і багатокілометрові пляжі, і тропічні джунглі, і густі ліси, і розлогі степи, і кришталево чисті водоспади.

— Тривалий час ми з чоловіком і дітьми (чоловік пані Роксолани Фелікс — також тернополянин) мешкали у столиці Аргентини Буенос-Айресі, — розповідає жінка, — а згодом перебралися за місто, де спокійніше та затишніше.   Хоча у мене зі столицею Аргентини не склося «любові з першого погляду» —  хотілося б більше зелені і менших натовпів, все ж з часом мені вдалося «розсмакувати» його шарм, розгледіти архітектурні перлини, яких тут насправді дуже і дуже багато – недарма ж Буенос-Айрес називають «Парижем Латинської Америки»…  Це неймовірно красиве місто і тому я вирішила започаткувати пізнавально-фотографічний проект  «My Beautiful city. Buenos Aires» – роблю фотосесії у визначних місцях, які з часом «переростуть» у виставку або й цілу книжку… Світлини з проекту виставляю в інстаграм (@dr.roksolana_hnatyuk) та на свою сторінку у соцмережі Фейсбук (Roksolana Hnatyuk). Хочеться показати людям —  і тим, які тут живуть, і тим, хто далеко — скільки довкола нас краси і як важливо уміти її помічати…

Хтось живе у картонних коробках, а хтось колекціонує «Мерседеси»…

Попервах мене дуже дивувала звичка аргентинців обійматися та цілуватися при зустрічі навіть із незнайомою людиною —  для мене спершу це був шок! Люди тут дотримуються меншої дистанції один з одним —  як у прямому, так і в переносному значенні цього слова… Мене спершу це бентежило, але нині уже і за собою помічаю, що при зустрічі норовлю обійняти людину… (Сміється, — авт.) Аргентинці, якщо порівнювати із українцями, більш відкриті та емоційні. Але їх проблема — у їх непунктуальності та необов’язковості.  Якщо в Україні я мала таку погану звичку — на кілька хвилин спізнюватися на зустріч, то в Аргентині я завжди виявляюся тією, хто приходить вчасно, більше того, ще й довго чекає на домовлену зустріч…  (Сміється, — авт.)

Нині в Аргентині фінансова криза, незабаром тут будуть президентські вибори і невідомо, яким буде цей вибір для життя країни… Наразі  курс долара «скаче», ціни ростуть, як гриби після дощу. Зарплати загалом тут вищі, ніж в Україні, але і ціни вищі – як на продукти харчування та одяг, так і на нерухомість, особливо в столиці. Раніше аргентинці  фінансово почувалися значно розкутіше    — наприклад, цілком могли собі дозволити поїхати в США, скажімо, Маямі за покупками. Скупитися там одягом і технікою було куди дешевше, ніж в Аргентині, де дуже високий податок на імпорт. Нині усім доводиться трохи «підтягнути пояси»…  Тим не менше, навіть криза не вплинула на любов аргентинців до гучних святкувань: скажімо, 15-річчя дівчини — так зване Fiesta de quince — тут справляють чи не розкішніше, ніж весілля! А ще  в Аргентині дуже розшароване суспільство —  якщо в Україні все ж є певний умовний середній клас, то тут є люди, які живуть в картонних коробках, і є люди, у яких вдома просто в будинку стоять колекційні дорогущі моделі «Мерседесів»  — не для  їзди, просто для «престижу»…

Книжка тернополянки є навіть… в Антарктиді!

— За фахом я лікар-психіатр, закінчила Тернопільський медичний університет. Ми з Феліксом навчалися у виші разом, останні хдва роки навчання навіть були одногрупниками. Чоловік закінчив інтернатуру як хірург, а вже тут, в Аргентині, перекваліфікувався на стоматолога. Мене ж, окрім медицини, вабила ще й творчість — ще живучи в Тернополі, я працювала ілюстраторкою, писала статті та книги на медичну тематику, — продовжує розповідь пані Роксолана. — Знаючи, що я малюю та фотографую, відомий аргентинський нейрохірург українського походження Петро Лилик (він не тільки лікар, професор, але й Почесний консул України в провінції Буенос-Айрес, Голова Української Центральної Репрезентації в Аргентинській Республіці) запропонував мені зробити виставку власних робіт. Я ж натомість вирішила краще презентувати Україну в Аргентині – і задля цього ми написали книжку «Україна, її ідентичність та культура». Її презентація відбулася на святкуванні Дня Незалежності України минулого року і екземпляри були подаровані Послам з усіх країн, що акредитовані в Аргентині.

Мені дуже приємно, що ця книжка нині є навіть у бібліотеці української наукової станції Вернадського в Антарктиді… Річ у тім, що в нас гостювали по черзі двоє неймовірних мандрівників — уродженець Івано-Франківська, письменник та журналіст Маркіян Прохасько, який збирав у Антарктиді матеріали для майбутньої книжки-репортажу та львів’янин атовець Андрій Мочурад, який став  першим українцем, який добрався в Антарктиду автостопом і кораблестопом (про свої пригоди Андрій нині готує книжку, документальний фільм і фотовиставку). Це просто неймовірні люди, з якими було дуже цікаво та приємно познайомитися і поспілкуватися.

А нещодавно, минулого тижня, на книжковій виставці у рамках конференції «Україна —  це Європа» була презентована і друга моя книжка «Жінки України». До слова, готуючи її, я була просто подивована, як тісно вибрані мною відомі особистості – у тому числі навіть наша землячка Соломія Крушельницька, пов’язані з Аргентиною! До слова, багато аргентинців мають європейське коріння, і, зокрема, українське. Для мене було несподіванкою  довідатися, що із п’яти знайомих, котрі завітали до мене на день народження донечки, троє мають… українське коріння!

Нині я зосереджена на творчості та дітях: старший син Сильвестр закінчує школу, знає уже шість мов і наразі вирішив навчатися в Канаді, 9-річний Себастьянчик дуже любить шахи та конструктор. А донечка Стефані, якій нещодавно виповнилося 4 рочки —  узагалі мультиталант: вона і малює, і любить танцювати, співати. Усі дітки дуже творчі та артистичні, усі вони знімалися тут у рекламі… Наше сімейне захоплення — мандрувати і відкривати світ. А ще мені страшенно подобається чудове вміння аргентинців не прив’язуватися до буденності і бачити позитив у всьому, що їх оточує. Це те, що ми залюбки перейняли від них!