У руках 20-річного солдата-строковика Анатолія Григораша із села Гермаківка Борщівського району розірвався набій. Унаслідок цього Анатолій втратив праве око, кисть правої руки, отримав контузію, численні осколкові поранення обличчя і ніг, пошкодження м’язових тканин і сухожилля лівої руки. Сталося нещастя 12 березня, близько 16 год. на полігоні Широкий Лан у Миколаївській області.
Анатолій – із багатодітної сім’ї. Навчався у Тернопільському ВПТУ №1 на кухаря-офіціанта. 10 листопада 2015-го його призвали до армії, а 6 грудня він склав присягу. Спочатку був на Яворівському полігоні, а на початку лютого його перевели до військової частини у Миколаївській області.
– На полігоні Широкий Лан бійці АТО проходять вишкіл, – розповідає сестра Анатолія Наталя. – Там вони й живуть у наметах, а коли вирушають на фронт, то солдати за ними прибирають територію. Так було й того злощасного дня. Толик побачив на землі набій і хотів викинути його, щоб ніхто не наступив, але… постраждав сам. Набій здетонував у нього в руках. У той момент біля Толика нікого не було, троє солдатів підбігли, коли вже почули вибух. Вони, власне, й врятували йому життя. Толик втратив багато крові, але хлопці добре надали першу домедичну допомогу.
Пораненого солдата відразу забрали до медчастини, де якраз був хірург з Одеського військового шпиталю. Він його й прооперував, а наступного дня забрав до Одеси. Рідним про нещастя сповістили того ж дня надвечір.
– Ми не сподівалися нічого лихого, – каже Наталя. – Перед тим ще розмовляли з Толиком, він розповідав, що збираються на полігон… Ми ще не оговталися від смерті матері два роки тому, а тут нова біда… Ми з Ярославом, це наш ще один брат (загалом у сім’ї Григорашів семеро дітей – авт.) відразу почали збиратися до Одеси й у понеділок вранці вже були у госпіталі. До Толика в реанімацію нас не пустили, але лікар запевнив, що він іде на поправку. Якби не солдати, які надали Толикові допомогу, і не його сильний організм, хтозна що було б. Як розповів нам лікар, у Толика був сильний больовий шок і під час операції у нього кілька разів зупинялося серце.
Нині Наталя постійно мусить бути біля Анатолія, бо сам він безпорадний – руки неробочі, а в ногу вставили пластину. Коли сестри немає поруч, бо вона ще мусить готувати Анатолієві домашню їжу, біля нього чергують медсестри.
– Нам сказали, що Толикові потрібне протезування руки та ока, – пояснює Наталя, – але наразі потрібно наростити шкіру на руці й нозі. Він ворушить пальцями, тому все має бути добре, а коли загояться рани, його обіцяють забрати на протезування й реабілітацію до Латвії. Поки що нас усіма медикаментами забезпечує військова частина, вона й надала мені помешкання, але реабілітація і протезування – це вже наш клопіт, а ми не маємо де взяти таких грошей. Уся надія лише на допомогу небайдужих людей, бо без них ми не зможемо допомогти братові повернутися до нормального життя…