Дочекався надання Українській церкві Томосу і… відійшов служити перед небесним престолом. 13 лютого, на 66-ому році життя, після важкої недуги не стало протоієрея ПЦУ отця Анатолія Зінкевича.

«Живи так, ніби живеш останній день, а працюй так, ніби житимеш вічність», — такого принципу повсякчас прагнув дотримуватися отець Анатолій. Він був настоятелем Свято-Троїцького духовного центру імені Данила Галицького УПЦ КП, що у Тернополі, а за активну релігійно-громадську діяльність його знали в усій Україні. Варто згадати хоча б випадок, як священик разом із козаками перешкоджав відкриттю пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ в Одесі за президентства Ющенка.

Отець Анатолій завжди був у перших рядах під час важливих зібрань — чи то церковних, чи громадських, чи козацьких, мав чітку позицію і не боявся казати правду. А запорукою його ревного душпастирського служіння, як зізнавався він сам, був надійний тил — сім’я: матінка Наталія, п’ять синів, донька, зять, невістки, п’ятеро онуків. До речі, троє синів отця Анатолія пішли батьковими стопами — обрали священичий сан.

Народився отець Анатолій 26 вересня 1953 року в с. Лосятин Кременецького району. Навчався у Кременецькому сільськогосподарському технікумі, Київському інституті народного господарства. Закінчив Ленінградську духовну семінарію і Московську духовну академію. 16 років провів у Почаївській Лаврі, був настоятелем парафій на Лановеччині і в Тернополі.

«Створював Українську церкву тоді, коли в це ніхто не вірив…»

Попрощатися з отцем Анатолієм прийшли тисячі людей. Поховали протоієрея 16 лютого на території Свято-Троїцького духовного центру. Архиєпископ Тернопільський і Кременецький Нестор виголосив прощальне слово: «Нема з нами отця Анатолія… Відчуття не просто суму, а відчуття, що чогось не вистачає всім нам. Ми звикли, що отець завжди був у русі: сьогодні — в Тернополі, завтра — у Києві, післязавтра — в Дніпрі…  Я не чув, щоб він коли-небудь хворів. Його постійне бажання щось робити, зміцнити, розбудувати надихало усіх довкола. З нього брали приклад, від нього навчалися не тільки священики, а й архиєреї. Отець Анатолій був добрим пастирем, до якого тягнулися парафіяни. Його щира усмішка для багатьох була засобом, що дозволяв перемогти скорботи, отримати надію на майбутнє. Відчуваємо, що він і нині з нами молиться, дивиться на нас своїм вічним оптимізмом і щирим бажанням розбудови Церкви. Отець Анатолій стояв біля витоків автокефальної церкви, УПЦ КП, створював Українську церкву тоді, коли в це ніхто не вірив. І його праця увінчалася успіхом. Так вже сталося, що Господь забрав його тоді, коли його місія на землі закінчилася, і тепер він перед небесним престолом продовжуватиме свою молитву і працю».

Три тижні отець Анатолій боровся з недугою. Мало хто знав про це із тернополян, тому сумна звістка про смерть приголомшила багатьох. Уже після смерті люди, які ближче спілкувалися з отцем, почали розповідати, що священик нібито припускав, що його могли отруїти. Після однієї зустрічі за трапезою в Києві йому різко стало зле, тож мимоволі закралися підозри…

Раптова недуга і чутки про… отруєння

Журналісти «НОВОЇ…» поспілкувалися з донькою отця Анатолія Юлією про останні дні його життя, запитали і про чутки щодо отруєння.

«Як повідомили лікарі, у батька був блискавичний панкреонекроз. Під час літургії у нього почав різко падати тиск, викликали швидку допомогу, — розповіла Юлія. — Був у лікарні три з половиною тижні, спершу — в другій міській, потім його перевели до обласної університетської лікарні. Медики вивели зі стану больового шоку, стабілізували тиск… Ми запрошували київських лікарів з Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова. Поступово батькові ставало краще. Коли до нього прийшли священики з йорданською водою, він сів на інвалідний візок, проїхався відділенням, взяв кропило і радісно всіх покропив. Одного ранку я навідалась до батька, він саме спав. «Я тебе не впізнав…» — сказав, коли прокинувся. Розповів, що йому снилася мати. Ніби ішов тунелем і почув голос матері: «Толю! Толю!» Бабця Ніна завжди його так називала. «Розумію, що вона померла, тож запитую: «Мамо, ви чого?» І вона зникла…» — переповідав сон. Він вірив, що одужає. Усім давав настанови. «Андрійку, ти — молодець!» — радів за мого чоловіка. «Юлю, тримайся! Ти мені ще бороду маєш підстригти!» — щиро усміхався.  Не здавався! Казав лікарям, що ще має ходити по снігу. Просив відчинити вікно навіть у мороз. В останні дні переніс операцію. Я прийшла до нього, показав, що все добре. Я розповіла, що владику Симеона (мого найстаршого брата), який є єпископом Дніпропетровським і Криворізьким, допустили до Синоду — безмежно радів! Та раптом до мого чоловіка, який працює лікарем, зателефонували і сказали приїжджати… У батька раптово впав тиск, лікарі давали величезні дози норадреналіну, але…» «Є різні версії щодо раптової недуги, зокрема, і про отруєння.., — продовжила розповідь Юлія. —  Насправді батько дуже переживав за Томос, останнім часом у нього був високий тиск, викликали швидку. Ми просили його спокійніше все сприймати, але його це боліло. Мав своє бачення останніх подій. У нього була серйозна розмова з патріархом Філаретом. Вони були духовними соратниками. Патріарх прислухався до нашого батька. Вочевидь, це його логічне завершення того, над чим він працював усе життя. «Томос забрав батька…» —  кажемо тепер. Батько робив рішучі кроки задля майбутнього нашої церкви, задля своїх синів — священиків, брата — митрополита Луцького і Волинського Михаїла, задля усіх вірян, які йому вірили…»

«Я народився на свято Чесного Хреста і несу свій хрест…»

Кілька років тому «НОВА…» привідкрила для читачів особисте життя отця Анатолія. Нашого журналіста тоді гостинно зустріла вся дружня родина Зінкевичів. Отець Анатолій поділився сокровенним: «Коли думаю про своє життя, то розумію, що у мене день за три дні. Я народився на свято Чесного Хреста і символічно несу свій хрест служіння. Він не завжди легкий, але любий моєму серцю. Будівництво Свято-Троїцького духовного центру — нелегка справа, на це потрібні час і розуміння суспільства, адже ми хочемо втілити ідею нового служіння Церкви Богові і суспільству…»

«З матушкою ми познайомилися в академічному храмі духовної академії Ленінграда, де я навчався. Я відразу зрозумів, що Наталія послана мені Богом, тому за півроку повінчалися. Безумовно, братія Почаївської лаври, а особливо духовний старець — тодішній намісник архимандрит Яків, були не в захопленні від мого вчинку, бачачи у мені перспективного монаха, але прийняли ситуацію. Хоча я ще довго трудився у лаврі на користь церкви. Було чимало труднощів, в тому числі й родинних. Батько дружини займав високі посади, і партійні теж, мати — заслужений вчитель Радянського Союзу, а мої родичі — політично репресовані. Тривалий час у родині дружини мене представляли як інженера, а не священика. Але коли згодом мене переслідував КДБ, тесть не раз рятував мене. А матінка хоча родом із Санкт-Петербурга, нині — велика патріотка України…» — радів.

Про найбільше диво свого життя протоієрей говорив так: «Господь вів мене по-своєму. Попри те, що я в дитинстві часто ходив із дідусем до Почаївської лаври, все ж був далекий від церковного життя. Та після армії усім на здивування захотів вступити до духовної академії. Мій характер ніби не в’язався з церквою, але Бог кличе різних людей… Господь благословив мою активність, духовний досвід, мою контактність, комунікабельність — те, що потрібно було, щоб реалізувати будівництво духовного центру, який є однією із трьох святинь Тернопільської землі. Людина зі слабшим авторитетом, з меншим психологічним гартом навряд чи досягнула би і 5% із втіленого. Добре, що однодумці давали мені підзарядку. Інколи сам дивуюся, як Господь благословляє будівництво нашого духовного центру, адже нема ні фінансової підтримки, ні розуміння, тільки — опір. Але милість Божа дає терпіння і сили звершувати, здавалося б, нереальне!»