У простій сільській хаті він облаштував свою майстерню. Мольберт, фарби, нехитрі пожитки і всюди — картини, картини, картини… «У себе вдома тримаю не більше півсотні робіт — решту просто не було де складати, то віддав у Копичинці в клуб на зберігання», — просто пояснює чоловік. Степан Ядловський з села Яблунів Гусятинського району — художник, який має власне оригінальне творче бачення, неповторний стиль і… пережитий досвід війни. Чоловік брав активну участь у Революції Гідності, а рік після неї пішов на фронт. Усе побачене і пережите там мусив «вималювати» з себе, інакше не відпустило б, — каже пан Степан. Так народилася ціла серія нових вражаючих полотен…
Відчайдух у мистецтві і в житті
— Художником я хотів бути ще змалку, але всерйоз вирішив взятися за цю справу уже аж після повернення з армії, — розповідає чоловік. — Поїхав навчатися на художника-оформлювача аж до Ужгорода. Вирішив себе спробувати — вступав аж двічі, але таки вступив! Після закінчення навчання уже мав там свою майстерню, працював у місцевому жеку художником-оформлювачем, паралельно займався оформленням кафе та різних закладів, словом, бігав-крутився… Але то були 90-ті, про які нині прийнято казати «буремні», усі мої друзі були по закордонах, і я теж вирішив спробувати заробітчанського хліба… (Сміється, — авт.) Продав свою квартиру в Ужгороді і поїхав у Прагу. Там теж зв’язався з художниками – працював в основному на пленерах. Там є що малювати – Прага надзвичайно красива, усе місто — немов один великий музей просто неба! Пробув там майже рік, у мене роботи купували прямо з етюдника. Там я мав повну свободу творити… Все було добре, аж поки мене як нелегала одного дня не депортувала поліція. Але я не шкодую ні про що… Повернувся додому, трохи посидів-помалював у рідному Яблунові і поїхав до Києва. Не знайшов там роботи за спеціальністю і пішов працювати сантехніком, згодом подався на будівництво, бо грошей узагалі не було… Працював, навіть до бригадира допрацювався. А тоді почалася Помаранчева революція і я сказав, що допоки Ющенко не стане президентом, то на роботу не повернусь. Все так і сталося. Але коли прийшов з Майдану, моя бригада сказала мені: «Степане, ми теж за Ющенка, але уже вибрали собі нового бригадира». Я їм на це: «Не переживайте, я з вами працювати не буду» і пішов. Вони мене потім вмовляли повернутися, бо я і не п’ю, і до роботи беручкий, але я їм відмовив — кажу, час мені уже згадувати, що я художник… (Сміється, — авт.)Так я вирішив спробувати себе у новому жанрі — почав займатися скульптурою. Починав із, так би мовити, малих жанрів — садової скульптури, а згодом розширив «горизонти». Захопився цією справою так, що самотужки опанував усі її тонкощі та премудрощі. Навіть пошкодував, що свого часу не навчався на скульптора. (Сміється, — авт.) А далі увійшов у смак і вирішив зайнятися різьбою по мармуру. І це мистецтво теж опанував самотужки — цілі барельєфи з мармуру різьбив! Я у мистецтві відчайдух, за все беруся, не маю страху, що мені може щось не вдатися. І таки все вдається! (Сміється, — авт.) Зрештою, не тільки у мистецтві я відчайдух… Пам’ятаю, як на третьому курсі коледжу купив собі мотоцикл «Ява» і на ньому їздив… 500 кілометрів додому! Мама коли це побачила, ледь не зомліла! (Сміється, — авт.) Згодом, під час служби у зоні АТО, така відчайдушність теж не раз мені у нагоді ставала і навіть рятувала життя…
На війні малював портрети побратимів
— Мар’їнка, Красногорівка, Вугледар — така моя воєнна географія, — пригадує Степан Ядловський. Про війну він розповідає мало і неохоче: «Ет, що там говорити. Дай, Боже, нікому того не знати…» — Війна мене, звичайно ж, змінила. Інакше подивився і на світ, і на людей. У мені тоді дуже багато злості і безстрашності було. Ще боліла пам’ять про Революцію Гідності, в якій я активно брав участь, а тут відразу — війна… Хоча, звичайно, всередині «лоскоти» теж не раз траплялися. Страх, якщо і є, то зникає за кілька днів — коли, здається, зростаєшся з багатокілограмовим «броником», вчишся визначати на слух, куди зараз «прилетить»… А ще — коли продовжуєш писати картини, навіть в окопі чи бліндажі. Часто хлопці просили розмалювати їм прапори – брав маркер і малював на стягах герби бригад, соняшники, голуби… Спершу малював тільки графіку, тоді перейшов і на малюнки акварельною фарбою. Одні з перших «військових» робіт — портрети побратимів. Війна «вилущує» людей, проявляє їх так, що видно все справжнє — все те, що, власне, і варто малювати… Там люди такі, як є насправді. Хлопці, з якими служив, мені нині і справді — мов брати. Як ми підтримували один одного, як турбувалися! Чужі, ще день-два тому незнайомі тобі люди, а ти відразу ж довіряєш їм своє життя. І вони не підводять! Цей дух побратимства — він був у нас і на Майдані. Війна дала мені справжніх, надійних друзів, змусила переосмислити багато життєвих цінностей…
В армії я дуже хотів «осідлати» якусь техніку — ну, люблю ту справу! У результаті мені довірили броньований тягач БТС. Піхота мені, зважаючи на мої з проблемами зі спиною, «не світила», тож просився до танкістів. Питаєте, як я, вільний художник, давав собі раду з армійською дисципліною? Мені сподобалося те, що наша армія стала сучасною, правдивою українською армією, а не ерзацом «совка». Без непотрібної муштри, безглуздих наказів на кшталт «копати від мене і до обіду», з дуже людяним ставленням.
Коли ми з рідною восьмою бригадою стояли у Красногорівці, місцеві, бачачи нас, раділи. В основному вони нас підтримували, більше того, почувши від мене українську, теж переходили на неї. Пам’ятаю, як лагодив техніку, зайшов у магазин по запчастини, а продавчиня нам при розрахунку каже: «Слава Україні, хлопці, ви ж за нас воюєте, як мені з вас гроші брати?..» Такі речі дуже надихали. Пригадую ще один курйозний випадок – перший раз пішли в магазин у місті, неподалік якого базувалися. Про всяк випадок узяли з собою зброю, стоїмо у черзі, чую, хтось мене за спину смикає. Озираюсь — бачу, якась жіночка поправляє мені ремінь від автомата, каже: «Це щоб вам спину не муляло…» Але було і таке, що нас навмисно провокували, підставляли… Різне було.
Малювання як арт-терапія
— Знаєте, як кажуть — з війни мало прийти, треба ще повернутися. Ніби все гаразд, дякувати Богу, прийшов живий-здоровий, руки-ноги є, але попервах було дуже важко, «накривало» страшенно, — каже Степан Ядловський. — Війна снилася. Не хотілося ні з ким бачитися, говорити. Весь час рвався повертатися до побратимів. Якби не вмів малювати і не «вималював» усе це з себе, було би ще важче. Малювання стало моєю арт-терапією. Це ліки для душі, і кращого для реабілітації по війні справді нічого придумати не можна. У нас в Яблунові є недіючий санаторій, на його базі пробували робити реабілітаційний центр для атовців, і я теж у цьому брав участь…
Здавалося б, що робити художнику в селі? А в мене тут завжди є робота. Для місцевої церкви витесав із каменю Ісуса для плащаниці, долучався і до реставрації храму. Буває, хтось із місцевих чи з сусідніх сіл попросить портрет на замовлення намалювати. А ще якось місцевим дітлахам показав, як виготовляти магніти із зображенням герба рідного Яблунова — як вони тою справою загорілися! Навіз каміння, самотужки з нього зробив пам’ятник батькам – тато помер, коли я ще служив, мами не стало торік. Нині побратими, які залишилися там, на Сході, час від часу дзвонять: а намалюй нам те й те. Я бігом у магазин по полотно і відразу ж до роботи! Тішуся, коли можу їм у нагоді стати…
У березні цього року показав односельцям свою тематичну виставку картин «Пензлі історії» — там є і картини з Революції Гідності, і замальовки з війни. Барикади, палаючі шини, хлопці та дівчата, які розбивають бруківку — ці кадри у мене досі перед очима… Є картина, яку я присвятив усім батькам і тим, котрі втратили на Майдані чи на війні найдорожчих людей… Усе пережите мною на війні чи пропущене крізь себе стало штрихами картин. Вони потрібні, аби замість спогадів не лишалася пустка. Не лише у мене… Задумайтеся: нам з вами до війни — 7 годин. Це далеко чи близько? Люди бояться війни, бо перебувають у зоні комфорту і зміни будуть кардинальні. А солдати зараз там, у зоні бойових дій, і це все, що у них є. Війна — це і є їх життя на цей момент. Не забуваймо про це… Ще до того, як самому піти служити, я малював картини і віддавав їх на благодійний аукціон для допомоги воїнам-атовцям, з кожної зарплати відправляв частину на потреби фронту. Війна не обмежується бойовими діями і зведеннями з передової: вона проростає у літературу, мистецтво, музику — стає частиною життя, змушує по-іншому дивитись на звичні речі та шукати нові способи достукатися до людей, які можуть допомогти армії.