То була, без перебільшення, епохальна подія, історія радянської України такого ще не бачила. Після довгих років репресій і мовчання раптом вихлюпнулися назовні думки й почуття, що бентежили уми і серця багатьох поколінь українців. Актова зала Київського політехнічного інституту, де проходив з’їзд упродовж трьох днів, була переповнена, тисячі людей стояли з синьо-жовтими прапорами на прилеглих вулицях, мітингували, співали патріотичні пісні. І все це відбувалося ще в радянській імперії, за комуністичної влади! Тому й було дуже багато озброєних міліціянтів, які готові були навіть стріляти, якби отримали відповідний наказ згори.

Як же комуністична влада могла таке допустити? Справа в тому, що тоді була горбачовська відлига, або так звана перебудова, і це дозволив не хто інший, а саме тодішній генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов. Перебуваючи в Києві, він зустрівся в кабінеті першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького з Іваном Драчем і Дмитром Павличком — авторами проєкту Програми Народного Руху України за  перебудову, яка була опублікована в найбільш опозиційній тоді до комуністичної влади газеті «Літературна Україна». У ході розмови Щербицький намагався переконати Горбачова, що йдеться про створення нової партії, а в умовах однопартійної системи і гегемонії компартії це неприпустимо. На це письменники заявили, що йдеться не про партію, а лише про громадську організацію, яка всебічно підтримує перебудову, розпочату Михайлом Сергійовичем. Тоді Горбачов сказав: «Они вон какие важные задачи ставят, — пускай работают!»

Перед проведенням з’їзду був обраний оргкомітет, який збирався щотижня. Очолив його письменник Володимир Яворівський, а до його складу ввійшли й чотири представники від Тернопільщини: поети Михайло Левицький і Георгій Петрук-Попик, письменниця Марія Куземко і  автор цих рядків, тодішній викладач Тернопільського педінституту.

Треба сказати, що на той час ми вже були досить активними рухівцями, адже перша в Україні крайова організація Народного Руху за перебудову (так дослівно він тоді називався) була створена саме в Тернополі. Це було в ніч з 24 на 25 березня 1989 року, а вже після того аналогічні організації почали виникати у Львові, Івано-Франківську (травень — червень), в інших областях України. Звичайно, все це відбувалося в умовах шаленого тиску з боку КДБ, міліції, прокуратури. Нас викликали на допити, «виховні» бесіди, залякували… Однак народного піднесення до волі і демократії спинити вже ніщо не могло.

Та повернуся до з’їзду. 8 вересня на ньому з промовою виступили письменник Олесь Гончар і голова оргкомітету з проведення з’їзду Володимир Яворівський. Головну доповідь «Витоки, розвиток та перспективи української державності» виголосив історик Михайло Брайчевський. Всього було виголошено 18 доповідей: «Рух і мораль» (М. Томенко), «Українці в Гулазі» (Л. Лук’яненко), «Про економічну ситуацію» (М. Черняк) та інші. Після цього тривало їх обговорення, а на третій день з’їзду було прийнято програму і статут, а також обрано керівні органи. Головою НРУ став Іван Драч. До Великої Ради Руху увійшли п’ятеро представників від Тернопільщини: крім згаданих М. Левицького, Г. Петрука-Попика, М. Куземко і мене, ще Андрій Зарудний.

Після Установчого з’їзду в українському суспільстві розпочалась мирна національно-визвольна революція. З’їзд пробудив мільйони українців від комуністичної сплячки, спонукав їх до національного прозріння. У результаті народ піднявся з колін і після масових антимосковських і антикомуністичних акцій у серпні 1991 року була проголошена незалежна держава. Україна  фактично постала з Народного Руху.

Володимир Колінець,член оргкомітету з проведення Установчого з’їзду НРУ, народний депутат України
І скликання