П’ятниця, 12 лютого. Незважаючи на снігову заметіль, зал тернопільського кінотеатру «Злата» вщерть заповнений, а людський потік усе не зменшується, люди прибувають і прибувають… Хтось дарує квіти жінкам у чорному, які стоять трохи віддалік із повними сліз очима. «Від сьогодні я знаю, що найстрашніше в документалістиці — це підходити до матерів, дружин чи дітей загиблих героїв кіно, яке ти робив разом з друзями, – зізнається згодом режисер фільму, відомий журналіст і письменник Руслан Горовий, який спеціально приїхав на презентацію із Києва. – З цим доведеться жити далі. Це мій борг, з яким живу і який я потроху намагаюся віддати. Дякую, Тернополе, дякую за хлопців і за пам’ять про них.»
Покази документального фільму «Трохи нижче неба» про Кіборгів, які захищали Донецький аеропорт, нині відбуваються по всій Україні: Київ, Луцьк, Рівне, Львів… Проте саме у Тернополі допрем’єрний показ видався найбільш особливим, адже і герої фільму – загиблі захисники ДАПу В’ячеслав Мельник, Іван Вітишин, Ігор Римар та Володимир Трух – наші земляки. Тернополянами є і творці фільму – журналіст і доброволець Михайло Ухман та його бойовий побратим Сергій Коновал.

«Ідея фільму виникла у мене в 2017 році, коли я приїхав з чергової ротації з фронту і познайомився з одним із Кіборгів – Ярославом Гавянцем, який розказав мені історію боїв за Донецький аеропорт, – розповів під час презентації один із продюсерів фільму Михайло Ухман (на фото). – І я з побратимом почав втілювати цю ідею в життя. Ми проїхали тисячі кілометрів по всій країні, починаючи від Донецької області і закінчуючи західними теренами, – у пошуках тих, хто воював у Донецькому аеропорту. Ми опитали більше тридцяти людей, записали більше тридцяти шести годин відеоматеріалу – кадри зі справжнього відео, знятого кіборгами, спогади побратимів і родичів загиблих. Нам допомагали десятки волонтерів, чиновників, простих громадян України. В нашу справу не вірили, іронічно посміхалися, коли я просив гроші на дизельне пальне чи якісь технічні елементи нашої роботи. Але перші покази фільму довели, що кінострічка вийшла живою, правдивою і, на жаль, – надто болючою…
Це не художній фільм, не продукт «95 кварталу», це не «Слуга народа», де можна «похохотати»… Це правда, яку багато хто не хоче бачити. Це правда тих матерів, які нині присутні тут, у залі, чиї сини загинули у ДАПі в 2015 році… Про них нині, на жаль, мало хто згадує. Але завдяки таким от фільмам і людям, котрі нам допомагали цей фільм робити, згадка про звірства російських окупантів і про героїзм українських воїнів тепер буде з нами назавжди».
Дуже сильно і зворушливо про стрічку «Трохи вище неба» написав поет, пісняр, військовослужбовець ЗСУ Гліб Бабіч: «”Трохи нижче неба” вийшов особливим фільмом. Документальних фільмів про війну і безпосередньо про ДАП знято вже багато. І кожен вкладає свою цеглину в загальну “стіну пам’яті”. Але тим, хто робив цей фільм, вдалося показати цей маленький шматочок правди про війну в таких гранях і деталях, що він пройшовся по душі наждаком…
Це не фільм про всю історію ДАП. Це не є хронологією і перерахуванням учасників. Це не батальне полотно і не “військовий хорор”. “Море крові і вогню” чекати не треба. Тут представлено рівно настільки, щоб показати без перебільшень той “фон”, який був щоденною “рутиною” для всіх учасників подій. Але і цього цілком достатньо.
Це кілька людських історій. Про життя і смерть тих, кого звикли називати “Кіборгами”. У розповідях побратимів, друзів, близьких, батьків і дітей загиблих. Це ті самі “грані” і “деталі”, з яких складаються найпереконливіші і найправдивіші картини. Це не просто можливість на 56 хвилин опинитися там, поруч. Це можливість хоч трохи відчути в комплексі – навіщо, як і за що. Так, як вони. Люди, що прийшли тримати ДАП. Вони не були навмисно зібраними із безстрашності і витривалості Кіборгами. Це в більшості – люди, які ще декілька місяців тому були такими ж, як і всі. Звичайними мирними людьми. Просто вони залишили свій маленький світ і рідних. Ненадовго, щоб відбити навалу. Але для багатьох виявилося – назавжди…»
Нема сенсу ще щось розповідати про цей фільм – його краще подивитися. І низько вклонитися всім, хто воював і воює нині, матерям і усім рідним цих хлопців…