“Танець — це життя. Хтось шукає через нього сенс буття, а хтось шукає в ньому себе. Хтось проживає у танці ціле життя, а хтось живе танцем”, — так поетично описує своє життя у танці відоме у Тернополі подружжя хореографів Тимофій та Лариса Шевіли. Вони — не лише танцівники високого рівня, а й досвідчені хореографи-постановники, «танцювальні мама і тато» для малечі з народного театру танцю «Посмішка» при центрі творчості дітей та юнацтва Тернополя. Нині вони — гості «НОВОЇ…»

— Танцювальних клубів та шкіл у Тернополі нині — не злічити. Проте похвалитися неперервною традицією, що триває уже не одне десятиліття, можуть далеко не всі… А народний театр танцю «Посмішка» — «колиска» танців, про яку в Тернополі чули та знають, безперечно, усі! І це аж ніяк не перебільшення чи «реверанси» з нагоди поважної дати: наступного року «Посмішка» святкуватиме немало-небагато — 40-річчя з часу заснування…

Лариса: — Театр танцю «Посмішка» був заснований у 1979 році нині, на жаль, покійною Тетяною Євгенівною Щуцькою — хореографом від Бога, котра упродовж 26 років ростила і плекала цей колектив, розкривала перед дітьми двері до чарівної казки краси та мистецтва — танцю…   Власне, свої перші танцювальні па ще маленькою дівчинкою я теж робила саме у «Посмішці». До слова, наш незмінний концертмейстер Валерій Васильович Глушков працює у колективі майже від часу його заснування, він — наш «старожил»… Скільки тернополян за ці чотири десятки років робили тут свої перші танцювальні кроки — не злічити!.. А якщо й спробувати підрахувати, то рахунок цей піде уже на сотні… Наші колишні учні приводять у “Посмішку” уже своїх дітей… Буває, що батьки приводять дитину на танці і… поспостерігавши за заняттями, і собі запитують, де їм записатися на танці…

«Посмішка» — не просто колектив із багаторічною традицією, нині це уже потужний танцювальний «бренд». Пишаємося тим, що у яких фестивалях і конкурсах — всеукраїнських і навіть міжнародних — наші вихованці не брали б участі, завжди привозять призові місця та найвищі нагороди. Скажімо, цьогоріч на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Україна — це ти» наш колектив отримав спеціальну відзнаку — Гран-прі від відомого танцювального «гуру», народного артиста України Григорія Чапкіса. Торік мали аналогічну відзнаку від Амадора Лопеса.

Тимофій: — Нині у колективі займаються 150 дітей — в шести вікових групах. З «Посмішкою» дітки танцюють від 6-7 і до 15 років. Тут вони вивчають не лише класичний народний, а й сучасний танець. Чимало наших учнів пов’язали своє життя із професійними танцями і нині виступають у відомих танцювальних колективах. Високий рівень майстерності наших вихованців відзначають усі українські танцювальні метри, «засвітилися» випускники «Посмішки» і у різноманітних танцювальних шоу на телебаченні. Та й узагалі, «Посмішкового» цвіту — по всьому світу: наші вихованці виступали у шоу-програмах за кордоном: у Кореї, Китаї, Німеччині, Ізраїлі, США, Канаді…

— Кажуть, танець — це поема, в якій кожен рух — слово… Розкажіть, як ви прийшли у танці?

Лариса: — Мій танцювальний шлях починався з «Посмішки». Донині пам’ятаю, як мама за руку привела нас із сестричкою записуватися на танці. Попри юний вік і те, що набір у групи уже відбувся, нас усе ж взяли в колектив… І почалася праця. Нині, коли мене часто запитують, що таке танець, я кажу, що це любов, устократ помножена на працю… Бо за трьома хвилинами красивого виступу на сцені насправді «заховано» ду-у-уже багато годин важкої, мозольної праці… Тетяна Євгенівна Щуцька прищепила мені любов до танцю, задала високу «планку», а далі підхопив, закрутив танцювальний вир: змагання, чемпіонати, виступи в Україні та за її межами… Я продовжила навчання в Київському університеті культури, де і познайомилася зі своїм чоловіком… У нас була яскрава танцювальна кар’єра, робота за кордоном — ми танцювали у Швейцарії, Туреччині, Польщі. Це давало і практику, і знання мов, і неповторний досвід — танцювальний та світоглядний… Осівши в Тернополі, з 2006 року я повернулася в «Посмішку» уже як керівник колективу. Це важка і відповідальна праця, проте дуже натхненна, бо ж навчаючи танцювати інших, віддаєш їм частинку власної душі…

Тимофій: — Те, що танці — моя доля, я «розкуштував» не відразу, а у кілька «заходів». (Сміється, — авт.) Моє дитинство минало у молдовському Тирасполі, і там у першому класі мене віддали на народні танці. Я трохи походив і кинув: кажу, все, більше не піду, хлопці у дворі у футбол ганяють, а я піруети кручу… У другому класі була друга спроба — знову невдала… А от ще за рік знову пішов на танці — цього разу на бальні та сучасні, і… процес пішов! До закінчення школи так «втягнувся», що ніким іншим, окрім танцюриста, себе і не бачив… Вступати вирішив до Києва, і там, в університеті культури, до любові до танців додалася ще одна любов… Ми з Ларисою «станцювалися», одружилися, і заради неї я поміняв рідний Тирасполь на Тернопіль… Так і живемо — з танцем і з «Посмішкою»…

— Не важко бути разом на роботі і вдома?

Тимофій: — Нам легко разом — і в роботі, і в житті.

Лариса: — Ми доповнюємо одне одного. Ми навчилися розуміти одне одного з півслова. До того ж уміємо правильно розставити пріоритети і поділити сфери впливу: наприклад, Тимофій любить куховарити, і кухня — це його «територія», я ж займаюся хатніми справами і допомагаю синові з навчанням. А танці — спільна справа і любов…

— Ваші сини також пішли «танцювальною стежкою»?

Тимофій: — Живучи в танцювальній атмосфері, вони, звісно ж, загорілися любов’ю до танців. Дитинство нашого старшого сина Назара фактично минуло за сценою, де ми виступали. Він і на наших виступах був, і часто їздив з нами на гастролі… Перші свої танцювальні кроки він робив, звичайно ж, в ансамблі «Посмішка»… Проте не танцями єдиними: Назар пробував себе у плаванні, займався футболом та гімнастикою. Але з часом переключився на хореографію, і коли згодом перед ним постало питання вибору професії, він, не вагаючись, обрав танці… Закінчив Теребовлянське вище училище культури і нині працює за кордоном.

Лариса: — Молодший син Данилко теж захопився танцями — що поробиш, гени… (Сміється, — авт.) Хоча міг би обрати і музичну кар’єру: грав на сопілці та блок-флейті, закінчив музичну школу по класу кларнета. Але цьогоріч він закінчив 9-ий клас і вирішив вступати, як і брат, до Теребовлянського вищого училища культури. Отож, у нашій сім’ї танцюють усі!

— Що важче — танцювати самому чи навчати азів танцю інших? Бо ж не кожен танцюрист може бути тренером…  

Лариса: — Бути тренером для діток — це мати відкрите серце, носити в собі сонце, котре зігріватиме усіх довкола. Наша “Посмішка” — як одна сім’я, одна велика родина. Красиві манери тут не тільки для сцени, а природні, щирі, як і добрі товариські стосунки між усіма. Така атмосфера у колективі склалася здавна. Для нас головне, щоб кожна дитина почувалася комфортно. Хтось — непосидючий, активний, інший — замкнутий, сором’язливий, несміливий. І доводиться бути психологом, щоб усі могли адаптуватись… Ми не тільки вчимо танцювати, а й виховуємо дітей… На наших вихованців   приємно подивитися: гарна постава, досконале  володіння своїм тілом, а головне — якась внутрішня просвітленість, те, що називають позитивною енергетикою. Зрештою, незалежно від того, стане людина   професійним танцюристом чи ні, танець залишається з нею на усе життя… Адже що головне для танцюриста — вправність рук та ніг, витонченість рухів, чудова пластика? А от і ні: у будь-якому танці головне — душа, почуття, які вкладає виконавець у кожне па… Танцювати треба так, щоб це насамперед приносило задоволення тобі, і тоді усе те, що відчуває танцюрист, передасться і глядачеві. Щодо мене особисто, то для мене танець — це можливість відтворити і вилити свої емоції: чи то позитив і радість, чи навіть сум. Танець — це розрада, адже, прийшовши у танцювальну залу, забуваєш про все на світі. Танець — це щастя. Зрештою, це дуже велика частина мене….